Закінчиться війна – відгуляємо весілля!

Із вірою у перемогу Віталій Ковальський із Аджамки Кіровоградського району подався на схід боронити рідну країну півроку тому. Тоді саме тривала друга хвиля мобілізації. Молодий хлопець поцілував дружину, обійняв двох маленьких дітей, узяв усе необхідне і подався до військкомату. Він ішов на неоголошену війну, щоб захистити країну, а своїм дітям забезпечити мир і спокій.

–У зону АТО я пішов під час другої хвилі мобілізації. Вирішив і пішов, адже треба було захищати країну, – коротко пояснює своє рішення боєць.

Згадувати, як доводилось виживати на війні, Віталію важко, адже з кожним спогадом пов’язана втрата товариша та небезпека.

– Не дуже хочеться все це згадувати. Це не казку розповісти чи якусь історію. Я ось зараз розповідаю і назад повертаюсь туди, де все це пережив... Інколи хочеться все забути, не повертатися в минуле, а йти лише вперед. Вірю, що Україна у нас буде єдиною і успішною державою, – з надією каже хлопець.

Поранення на війні
Саме з думкою повернути країні мир і спокій Віталій щоразу ішов у бій. На війні втрачав побратимів, з якими ще вчора мріяв про перемогу, та вже наступного дня ворог обстріляв їх градом… Він і сам ледь не втратив життя, коли потрапив під мінометний дощ.

– Мене поранили ­16 серпня. Тоді був мінометний обстріл нашого блокпосту. Це коли міни з неба падають, як дощ, а потім розриваються. Я біг у бліндаж. Мені не вистачило метрів із тридцять. Якби стояв на місці, у мене було б більше пошкоджень. Але я про це навіть думати не хочу. Пощастило, що я біг до товаришів, – тяжко пригадує солдат.

Із пораненням Віталія госпіталізували  спочатку до харківського госпіталю, потім до вінницького. Щоб зберегти кінцівку, хлопцю зробили кілька складних операцій.

У цей час боєць мріяв швидше стати на ноги і знову повертатися на фронт, бо знав – там залишилися побратими, яким потрібне підкріплення.

– Я вже почав ставати на ногу. Тоді мені дали вибір, сказали, хочеш їдь, хочеш ні. Осколок у стегні так і залишився. У той же день, коли в мене закінчилася реабілітація, я знову поїхав на схід. Я не міг залишити хлопців самих. Мені їхнє життя було важливішим. Навіть, більше ніж власне, – говорить молодий захисник.

Минав час, і осколок у стегні все частіше відгукувався гострим болем.

– Я спочатку не звертав уваги на біль. Але осколок частіше давав знати про себе. Він був гострий, як лезо. Він заліз туди, де сухожилля і артерії були. Я в холодній ямі спав, навіть ногу не міг зігріти. Отак я там майже два місяці пробув, – згадує Віталій.

Він розумів, що потрібно повертатися на лікування, але хоробро тримав лінію захисту.

– До Нового року у нас відбулася ротація. Я поїхав на кілька днів раніше, отримавши відпустку. Брати раніше відпустку я просто не мав права, бо там не такі обставини були. Мені в Києві зробили операцію. Витягли цей маленький осколок, який був на відстані два міліметри від кістки. Я щиро дякую медикам за все. Цей осколок я із собою забрав. Хочу його в рамку поставити, – жартує вояка.

Будинок учасника бойових дій
Нині Віталій повернувся додому в Аджамку. Але сидіти спокійно й лікувати ногу не хоче – весь час порається біля дому. Каже, поки на реабілітації, хоче зробити по максимуму, щоб дружині з дітьми було легше.

– Ми в Аджамці живемо не так давно. Купили тут будиночок. Спочатку його винаймали, а потім нам його продали. Раніше тут жив учасник бойових дій, але він помер. Табличка лише прибита на хаті, але в мене не піднімається рука її зняти. Отак ми і живемо в будинку учасника бойових дій. Залишилося ще владнати з документами, люди добрі казали, що допоможуть, – ділиться Віталій.

Будинок, у якому живуть, має пічне опалення. Цієї зими, коли поряд не було чоловіка, родина відчула серйозну необхідність у забезпеченні дровами.

– Жінка була сама з дітьми. Я в АТО, надворі зима, тож люди їй допомогли, привезли дрова. Мені дуже приємно, – каже солдат.

Обереги дітей і підтримка волонтерів додавали віри
За півроку на війні молодий хлопець на багато речей почав дивитися по-іншому. Там, на сході, зрозумів настільки важлива підтримка рідних, близьких, а ще – зовсім незнайомих людей, які надавали допомогу. Патріотизму та бажання відстояти країну додали малюнки, обереги, які надсилали учні.

– Якраз напередодні Дня Святого Миколая на блокпости діти з Кіровограда прислали коробки з листівками, малюнками й цукерками. Я навіть отримав обереги від дітей зі свого села. Тоді вирішив, якщо ці малюнки дійшли до мене, буду їх берегти. Я їх навіть з Донбасу привіз додому, – щиро згадує хлопець.

Завдяки допомозі волонтерів, додає Віталій, йому було тепло в морози. Каже, коли вдруге йшов на схід, дуже допомогли аджамські волонтери Тетяна Зайченко й Наталя Небесна.

– Спасибі їм, вони допомогли мені. Коли я вдруге їхав у зону АТО, тоді я з ними познайомився. Вони мені бушлат купили, берци. Я знав, що буду в теплі. Я бережу ці речі. Також Наталя Дмитрівна і Тетяна Анатоліївна разом із дружиною і дітьми мене зустрічали, коли я повернувся, – згадує з вдячністю захисник.

Боєць із піснею у душі
На війні Віталій почав писати вірші і музику до них. Часто співав українські пісні, чим додав бадьорості побратимам. А коли лежав у вінницькому госпіталі, у голові почали крутитись мелодійні патріотичні рядки.

– Я вирішив звернутися через музику до народу. Так склав дві авторські пісні. Це звернення до жителів Донбасу з проханням жити в мирі, берегти країну. Інша ж пісня – патріотична. У ній відображається моя любов до України, – розповідає Віталій, дістаючи нову акустичну гітару, на якій і виконує пісню.

У Віталія – дві гітари. Обидві, каже, з’явилися, коли він лікувався у госпіталях. Їх подарували волонтери.

– Уперше я виконав пісню на цій гітарі, коли мені зробили три операції – дві у Харкові, одну у Вінниці. Тоді мені вінницький бізнесмен подарував цю класичну японську гітару. Перед цим до нас у палату приїхала його дружина-волонтер. А я тим часом співав хлопцям під стареньку гітару, яку нам принесли медсестри. Ця жінка запитала про наші потреби, а один хлопець, не довго думаючи, каже: «Ось Віталік так гарно гуляє на гітарі. Йому треба гітара». Мені було незручно. Та волонтер зателефонувала своєму чоловіку, він привіз мені нову гітару, яку колись купили для своєї доньки. Вона ж музикою не займалася, а пішла в спорт, у великий теніс. Тож гітара у них довго стояла запакована. Я потім їм усім заспівав пісню, – згадує Віталій Ковалевський, додаючи, що другу гітару йому подарували військові у столичному госпіталі після того, як почули «Кущ калини» у його виконанні.

Закінчиться війна – відгуляємо весілля
Боєць запевняє, як тільки стане краще себе почувати, знову поїде на схід, адже там хлопцям необхідна допомога.

– Я вже стаю на ногу, практично не кульгаю. У мене щоправда шви розійшлися. Та я сам винен – почав рубати дрова. Зараз уже краще, – каже боєць. – Ось реабілітація закінчиться, я стану нормально на ноги і піду далі воювати. Дай Бог, це все швидше закінчиться. Я молюсь за це!

Окрім миру, хлопець має ще одну мрію – по закінченні війни, нарешті побратися з коханою.

– Сім років разом живемо. У нас двоє діток – синок і донечка. Я не лише одружитися хочу з нею, а й обвінчатися. Скільки ж Рита переживала... Скільки я пережив, а вона весь час думала, що там я, як там я..., – ділиться хлопець. – Закінчиться вій­на, відгуляємо весілля!