Він часто мені сниться у військовій формі, усміхнений і каже, що в нього все добре…
Того спекотного літнього дня провести в останню путь Анатолія Бузуляка прийшли сотні кіровоградців. Серед них – побратими спецназівця, рідні, друзі, знайомі... Чорніші за ніч стояли дві жінки – мама хлопця Галина Дмитрівна і його наречена Люда. Ще вчора дівчина мріяла про весілля, а вже сьогодні навіки прощалася з коханим.Коли почалася війна, Анатолій одним із перших став на захист рідних кордонів. Бо, як кажуть побратими, мав загострене відчуття справедливості. Будучи досвідченим спецназівцем, він боронив донецький аеропорт, завжди був на передовій. Вояка загинув під Сніжним Донецької області. Тоді бойовики вкотре накрили українські позиції мінометним дощем.
Минуло півроку відтоді, як Толю поховали. Галина Дмитрівна й досі тре хусткою вологі очі, тулить до серця фотографію сина, подумки розмовляє з ним і просить миру в країні, щоб інші матері не знали такого горя, яке пережила вона... Люда теж ледь тримається. При найменшій згадці про Толю одразу плаче. Але, зрештою, заспокоюється і розповідає «КП», яким був їхні світ – двох закоханих молодих людей, що так мріяли про щасливе майбутнє.
Перше кохання
Люда каже, що Толя для неї був першим коханням. Коли познайомилися, обоє здобували вищу освіту в педагогічному університеті.
– Разом навчалися на одному факультеті, але на різних курсах у педагогічному університеті. Я була на першому, він – на четвертому, – пригадує дівчина.
І хоча зустрічалися університетськими коридорами часто, познайомилися не одразу. Якось Толя наважився запитати у спільних знайомих номер телефону Люди і написати дівчині смс-повідомлення.
– Я йому сподобалася одразу. Але в нього не було мого номера телефону, та потім він узяв у моєї подруги. Толя написав мені смс-привітання з Днем студента. Того дня ми ще довго переписувалися, допоки він не запросив мене на побачення. Отак наступного дня ми з ним і зустрілися, – згадує Люда.
Саме була прохолодна осінь: дерева стояли голі, вітер холодний, але на це ніхто не зважав, бо з кожною хвилиною дізнавалися все більше і більше один про одного.
– Був листопад. Ми гуляли в парку, ходили і розмовляли, – каже дівчина і додає, що відтоді не розлучалися. – І так шість років. Ми разом планували майбутнє. Толя дуже часто говорив про весілля. Але прийшла війна і на цьому все. Толі не стало.
Він казав, що все буде добре
Про смерть Толі, говорить Люда, дізналася не одразу. Лише за кілька днів. Тоді до неї зателефонував старший брат коханого.
– Він мені сказав: «Толя помер. На війні», – пригадує Люда, робить паузу, витираючи сльози, і продовжує: узагалі Толя мені телефонував часто. Звичайно, не все розповідав. Завжди казав, що все добре, ніколи ні на що не скаржився. Коли ми з ним спілкувалися телефоном, завжди був у гарному настрої. Я хотіла вірити, що насправді у нього все добре. Зрештою, він навіть не дозволяв мені сумніватися в цьому.
Толя не одразу сказав Люді, що їде в зону антитерористичної операції. Після університету пішов служити за контрактом, часто їздив в інші міста. Тож коли поїхав на схід, Люда навіть не здогадувалася, що більше не побачить коханого.
– Ми розмовляли щодня. Він мені не одразу сказав, що в зоні АТО. Потім зізнався, але конкретно місце не вказував. Толя завжди заспокоював, що все буде добре. Та вийшло все навпаки, – пригадує згорьована дівчина.
Він сниться мені у військовій формі
Нині Люда часто згадує, як вони разом проводили час.
– Для мене він залишився добрим, чуйним. Він до мене ставився дуже ніжно і трепетно. Я навіть зараз, коли спілкуюся зі знайомими хлопцями, почала звертати увагу на їхні вчинки, поведінку і відношення. Постійно порівнюю з Толею, але всі вони не такі. Їм далеко до нього, – констатує Люда.
А ще, пригадує дівчина, Толя завжди любив її чимось дивувати.
– Якось на День святого Валентина Толя вирізав із паперу різнокольорові сердечка. Сто одне! І на кожному з них написав ніжні слова про мене. Відтоді скільки часу минуло, як пригадую, то все було, ніби вчора. Я бережу ці «валентинки», – розповідає Людмила.
Як і в кожних стосунках, іноді бувають недоречності. Коли ж такі ситуації траплялися, Люда каже, коханий по-особливому починав миритися з нею.
– Він писав записки, приносив мені додому і йшов мовчки. І скільки у тих записках було почуттів і слів, що я ладна була все пробачити, – згадує вона.
– Його забрала війна. Він часто мені сниться у військовій формі, усміхнений і каже: «У мене все добре». А ми й досі не можемо змиритися, що його немає серед живих, що він пішов у вічність, – важко говорить Люда.
Дівчина й сьогодні часто приїздить у село Іванівку, де жив і де поховали Толю, до його мами. Вони підтримують одна одну, ходять до Толі на могилку, приносять квіти. Для них і всіх його рідних і друзів він назавжди залишився Героєм.
