Коли я йому говорила: «Татку, я помираю…», він сидів поряд на ліжку, тримав мене за руку і відповідав: «Доню, я продам усе – дім, машину, все що є… Я викопаю нам землянку, але не дозволю тобі померти»

Коли людина дізнається про свій позитивний ВІЛ-статус, її життя однозначно змінюється. Одні приймають виклик і борються за себе, інші опускають руки і здаються.

Кіровоградка Маша була у відчаї, коли дізналася, що її життя зупиняється… Але в одну мить жінка зібрала всі сили в кулак і почала боротьбу з інфекцією, допомагаючи це робити не лише собі, а й іншим ВІЛ-інфікованим.

«КП» продовжує розповідати історії людей, сильних духом.

Я вже тоді була зеленого кольору
Про свій ВІЛ-статус Маша навіть не здогадувалася. Своє погане самопочуття списувала на застуду, та коли вже температура була під сорок, в голові паморочилося, а дихалося з кожним днем усе важче – звернулася до лікарів.

– Я вже тоді була зеленого кольору. Місяць ходила з температурою під сорок на роботу. Я не знала, що зі мною коїться. Думала, застуда і вона незабаром мине. Я спочатку перестала їсти, тільки пила воду. Потім уже припинила і воду пити. Не могла сама підвестися, щоб піти в туалет. Мені допомагали сестра і мама. Мені було дедалі важче дихати. Того, що зі мною тоді відбувалося, – ворогові не побажаєш. Не дай, Боже, комусь таке пережити. Я бачила, як моя дитина приходить і стоїть біля ліжка, плаче, а вдія­ти нічого не могла. Я розуміла, що помираю… Потім мій батько взяв усе у свої руки і сказав: «Мершій у лікарню», – пригадує Маша, як була на межі життя і смерті.

Жінка каже, що тоді навіть не здогадувалася, що з нею відбувалося.

– Я схудла так, що мене знайомі взагалі не впізнавали. Знайомий медик одразу сказала мамі, коли ще не знали, що в мене ВІЛ-інфекція: «Готуйся, кума, тому що в неї або рак, або туберкульоз, або ВІЛ-інфекція. Іншого не може бути, бо вона так швидко висохла і зробилась такою страшною», – переповідає Маша, як знайомі «допомагали» визначитись із хворобою. Та згодом з’ясувалося, що вони не помилилися.

Однією ногою на тому світі
У лікарні Маші діагностували двостороннє прикореневе запалення легень. Жінка каже, що тоді медики робили все можливе, аби врятувати їй життя.

– Я вже була однією ногою на тому світі, – пригадує Маша, як згасала надія.

Проте лікарі тоді припустили, що причина хвороби криється в чомусь іншому, тож зробили всі аналізи, які тільки могли. Тест на ВІЛ виявився позитивним.

– Я лежала в лікарні у тяжкому стані. Лікарка сама зробила аналіз на ВІЛ. Якби зараз вона так зробила б, я на неї подала б до суду. Але я їй вдячна, що вона взяла аналіз на ВІЛ самовільно, без мого дозволу. Потім повідомила мені, що я інфікована, – згадує жінка той страшний момент, після якого її свідомість перевернулася.

– У мені був вірус, а коли я захворіла запаленням легень, він почав прогресувати. Це дало сильний поштовх, – пояснює Марія.

Хотіла викинутися з вікна!
Співрозмовниця «КП» пригадує, що коли почула про свій «статус», в очах потемніло і в одну мить захотілося накласти на себе руки. Та потім схаменулася…

– Я хотіла з четвертого поверху викинутися. У мене був страшний стрес. Я була в шоковому стані. Ви мене зрозумійте, я ніколи не гуляла, вела нормальний спосіб життя: пізніше десятої вечора ніколи додому не приходила. Не буду казати, що росла маминою донею, але тим не менше я собі нічого такого не дозволяла. І тут – таке тобі кажуть. Я просто хотіла викинутися з вікна! Але мене зупинила думка, що в мене дитина, що, крім мене, вона нікому не потрібна – ні бабусі, ні дідусеві, хоча вони її дуже люблять. Але мами ніхто не замінить. Ця думка мене залишила на цьому світі, – розповідає Маша, як вирішила жити заради своєї доньки, якій на той момент було всього шість років.

ВІЛ-інфікований: Я здоровий, як бик
Дізнавшись про «статус», Марія дуже хотіла з’ясувати, як власне отримала ВІЛ. Вона знала, як передається хвороба, тому подумки перебирала різні варіанти. Маша вела нормальний спосіб життя, її не оперували, тож так інфекція з повітря потрапити в організм не могла.

Єдиний варіант, який залишився, – це чоловік. Після розмови з ним, ця здогадка підтвердилась. Володимир зраджував Марії з її подругою. Та і «нагородила» його.

– Я знала, що це він мене заразив, сказала йому, а він мені: «Я здоровий, як бик». Коли я дізналася, що він мені зрадив із подругою, розвернулася і пішла, – розповідає Маша і додає, що неодноразово намагалася допомогти Володимиру, пояснювала ефективність терапії, яку на той момент уже сама почала приймати, проте чоловік не хотів про це навіть чути і без кінця повторював фразу: «Я здоровий, як бик». Але не довго це тривало…

– Я на нього дивлюсь і бачу, що в нього ті ж симптоми, що були і в мене, коли я лежала. Я намагалась йому допомогти, але… Коли Вові стало зовсім зле, його сестра мені дзвонила. Я забирала його в лікарню, домовлялась. Ми і в обласну лікарню в інфекційне відділення клали його, і у шкірвендиспансер, бо псоріаз у нього відкрився через слабкий імунітет. Та йому нічого не допомагало… Тоді сестра забрала чоловіка додому, він там і помер… У нього вже СНІД був. Володя до останнього не вірив, що з ним могло таке статися, – розповідає Марія.

Жінка пригадує, що Володимир помер три роки тому, як і дівчина, з якою він їй зраджував. Якби вони вчасно почали лікуватися, могли б іще жити, проте сприйняти свій діагноз вони категорично відмовлялися.

– Він усе своє свідоме життя качався. Був спортсменом. Спочатку інфекція себе не дуже проявляла, а потім одяг на ньому висів, як на вішалці, настільки він схуд. З’явилася слабкість, інтересу не було ні до чого… Зайвих слів не хочеться казати. Чоловік просто згасав, як свічка… Він був на дванадцять років старший за мене, – ділиться Маша і додає, з моменту інфікування ВІЛ-інфекцією минуло вісім років. Нині жінка приймає антиретровірусну терапію і дякує медикам, що її повернули з того світу.

Через тарілку, ложку, поцілунки інфікувати когось не можливо!
Коли рідні чи друзі дізнаються, що із їхнього оточення ВІЛ-інфікований, одразу шукають купу причин, аби припинити з людиною спілкування, бояться навіть торкнутися її, бо думають, що саме так можуть заразитися. Та Маші поталанило – її рідні підтримали і допомогли викарабкатися.

– Мене підтримали і батьки, і зять, хоча він тоді тільки з сестрою зустрічався. Сестра образилась на мене, навіщо я йому сказала, хлопець молодий, не знала, як відреагує. Він звичайно злякався, одразу сестрі сказав здати аналізи. Та коли він прийшов до мене вдруге, я йому пояснила, що так ВІЛ не передається, через тарілку, ложку, поцілунки я не можу інфікувати нікого. Він тоді заспокоївся, – розповідає жінка, як пояснювала своєму майбутньому родичу про шляхи передачі ВІЛ-інфекції.

Батьки Маші її хворобу сприйняли боляче, але не відступили, навпаки, були готові віддати все заради порятунку доньки.

– Для мами це був великий удар, вона була у шоковому стані, але тим не менш, вона зі мною в усіх лікарнях була поряд, підтримувала, ніколи поганого слова не сказала, жодного докору. За батька я, звичайно, дуже хвилювалась. Він свого часу у спецназі служив, у нього такий військовий гарт. Я боялася, як він відреагує. Хоча коли я йому сказала: «Татку, я помираю, у мене така от хвороба…», то він, чоловік, так розплакався... Сидів поряд на ліжку, тримав мене за руку і сказав: «Доню, я продам усе – дім, машину, все що є. Я викопаю нам землянку, але я тобі не дозволю померти». Завдячуючи своїм батькам, господу Богу, лікарям і цій терапії я залишилась на цьому світі, – з удячністю розповідає Маша.

Життя після
Саме антиретровірусна терапія допомогла покращити фізичне здоров’я Маші. Жінка вже вісім років вживає таблетки, не пропускаючи жодного дня, що вкрай важливо.

– Після терапії я піднялась на ноги, знайшла собі роботу. Працювала трохи на заправці – розповідає Маша про своє життя.

Нині жінка працює в благодійній організації і допомагає таким же «статусним» людям повірити в те, що ВІЛ – це не вирок. Можна і треба боротися. Що АРВ-терапія – ефективна, і її вкрай важливо приймати. Однак чують її не всі.

– Я зараз працюю соціальним працівником. Коли кажу людям: «Клітин мало, іди ставай на терапію», вони відповідають, що вона не допомагає, помру так помру. Мені так боляче це чути. Як можна так не зважати на своє здоров’я, життя? Лікування ж є! Воно допомагає, на собі спробувала! – переконує Марія, додаючи, що не залишає надії таки достукатися до свідомості тих, хто боїться вступати у боротьбу з вірусом.