Родина переселенців із Донецька: Ми втратили все – дім,господарку, спокійне життя... Залишилися тільки спогади

Андрій та Інна Вишневські – батьки чотирьох дітей. До початку війни на сході сім’я жила в самому центрі Донецька. У травні в їхній будинок влучив снаряд. Із надією перечекати бойові дії, родина поїхала на море. Але звідти повертатися вже було нікуди – замість двоповерхового будинку, палісадників та господарки – суцільні руїни (на фото внизу). Зрештою, Вишневські вирішили дослухатися поради знайомих і сховатися від війни у центральній Україні. З вересня вони живуть у Кіровограді.

Ми прокидаємося лише на спогадах
–Родичі чоловіка живуть у Росії, мої – в Луганську. Усі друзі, до яких можна було звернутися за допомогою, опинилися у такому ж становищі, що й ми, – розповідає Інна. – Вирішили їхати в Кіровоград – чоловік колись був частково пов'язаний з містом по роботі. Та й знайомі казали, щоб їхали сюди, бо тут і з продуктами легше, і далеко від війни, і люди добрі та чуйні. Нам допомог­ли орендувати трикімнатну квартиру. Житло було знайти непросто – нас шестеро і дві собаки, та ще й ми з Донбасу.

Все, що мала сім’я до війни, зруйнувалося в один момент. Від великого двоповерхового будинку й господарства нічого не залишилося. Все щезло в один момент.

– Ми жили для дітей і заради дітей, – каже Інна. – Тримали перепілок, курей, голубів... Усе було в квітах, дві штучні водойми. А зараз катапультою нас викинуло незрозуміло куди. Але всі чекають і надіються, що війна закінчиться. Ми пережили дуже великий шок. Я все витримала в собі, без істерик, аби не тривожити дітей. Але не було і дня, щоб я не плакала. У мене був гіпертонічний приступ, навіть сиве волосся з’явилося. Але я намагаюся не падати духом, бо є заради кого жити. Діти дивляться на батьків: якщо мама плаче, то і діти будуть плакати, якщо мама тримається, то і вони триматимуться.

– За нашим будинком, де ми зараз живемо, є приватний сектор, – продовжує Андрій. – Там зранку кукурікає півень. Коли це чуєш, думаєш, що ти вдома. А відкриваєш очі – тут. Тому з самого ранку почуття розгубленості. Там день у нас починався з того, що ми з дружиною вставали і хвилин 40 бродили по господарству. Потім готували сніданок дітям. А тут ми прокидаємося тільки на спогадах…

Найскладніше осмислити, що ми за 800 кілометрів від рідного дому
Інна розповідає, що перед початком активних бойових дій була впевнена, що чоловік обере сторону Росії.

– Чоловік народився в Тулі, в Росії. Служив в елітних військах, де вчили російському патріотизму. Але коли почалися заворушення, він сказав, що так неправильно, так не повинно бути. Бачу, в ньому щось рушиться, в мені – також. Був якийсь протест, відторгнення. Відбулася внутрішня ломка. Не дивлячись на те, що у нас все крахом, ми не зреклися України, – говорить Інна і додає, що найскладніше було осмислити і пережити переїзд із рідного дому.

Погляди у людей там розділилися
Сам Андрій говорить, що тамтешні жителі не до кінця розуміють, що відбувається. Погляди їхні розділилися.

– Хтось згоден, щоб заходили й бомбили, щоб тільки звільнили їх, бо вони будують нову республіку. А самі не розуміють, що і з ким будують. Вони вважають, що Росія щось дасть і чимось допоможе. Інша половина навпаки – «дайте нам спокійно жити, але не важливо з ким». Треті кажуть, що готові терпіти, тільки щоб із міста вибилася та бидлота. А ті місцеві, які при тому житті були нереалізовані, – тепер герої, бо дали їм зброю. Я себе зараз у такій ролі не уявляю. Бо у мене було багато роботи, клопотів. У школах було тільки на словах «ми любимо свою Батьківщину». Насправді цьому мало приділялося уваги, – констатує Андрій.

Я себе втратила… Читаю книги, щоб не зійти з розуму
Вдома Інна у вільний від господарства і виховання дітей час займалася хендмейдом, вишивала картини бісером. Говорить, зараз важко братися за голку.

– Якщо чоловік зараз присвячує себе роботі і у нього думки зайняті чимось, то я себе взагалі втратила, – говорить Інна. – Все, чим я раніше займалася, – зараз падає з рук. Читаю книги, щоб не зійти з розуму. Уже в Кіровограді вишила бісером святого Андрія. Вдома був іконостас із вишитими іменними іконками. Нещодавно пішла в церкву, грошей немає. Побачила Біблію. Стою і думаю: отак відвернутися від Біблії і піти – вона образиться, взяти також не можу. Коли продавчиня сказала: «Нехай ця Біблія буде першою цеглинкою вашого дому», я не могла її не взяти. З Божою допомогою у нас сім’я ціла. Так, будинок ми втратили, але ми усі разом. І це найголовніше. Радує, що я у Кіровограді знай­шла мед, який довгий час не могла знайти.

Усе згоріло, що було пам’ятне особисто для нас
Подружжя говорить, що боляче переживають втрату того, що наживали роками.

– Для мене було дуже великим стресом, що згоріла моя весільна сукня. Я хотіла її зберегти. У мене згоріли усі бірки з пологового, усі записочки, фотографії з дитсадочків, школи, усі дипломи, грамоти... У чоловіка військовий альбом згорів, який ми щороку на його свято діставали, показували дітям. Старший син кандидат у майстри спорту з гімнастики, у нього була купа медалей. Ще він гарно малює, малюнки також згоріли.

– Усе згоріло, що було пам’ятне особисто для нас, – додає Андрій. – Це дуже важко. Стіл, ліжка, телевізор – наживне. А пам'ять уся пропала і стерлася. Ми це дуже боляче переживаємо.

У Кіровограді люди інші. Є багато плюсів, але є й мінуси
Переселенці кажуть, що місто їм подобається, проте називають багато відмінностей Донецька і Кіровограда.

– Кіровоград місто маленьке, комфортне і спокійне, – ділиться враженнями Інна. – Але якесь сонне, немає активної хвилі. Люди тут інші. Коли говорять у нас на Донбасі, що люди тут м’якші, уважніші, спокійніші і добріші, – це правда. Але дуже кидається в очі те, що люди багато лаються, плюють на вулицях, лузають насіння, не дотримуються дрес-коду в магазинах і фірмах. У нас бабусі торгували насінням 20 років тому, цього вже немає. Дуже темне місто, особливо це помічається в спальних районах. Стіни розписані, брудні, ліхтарів немає. Дуже багато бездомних собак. Багато пустирів, мало новобудов. Тут шикарна річка, але така занедбана! У центрі гарна архітектура, чудова вулиця Дворцова. Але бентежить, що в самому центрі стоять руїни. Дуже нам радили сходити в дендропарк. Зайшли, а там спочатку дуже гарно – квіти, атракціони, лавочки, але через кілька кроків – купи сміття. Хоча б у межах парку навели порядок… Але якщо брати просто характер людей, то вони більш м’які, не такі імпульсивні, як наші. Люди тут статичні, витримані, але таке враження, що глибоко нещасні. Якась сірість, немає блиску в очах.

– Тут є ще один плюс, – додає Андрій. – Якщо в Донецьку виїжджати у справах зранку, то раніше, ніж до четвертої години, не повернешся. Десь пробки, черги, більші відстані. Тут же до обіду можна звільнитися. Найбільша пробка для мене – це біля центрального ринку. У місті, як я зрозумів, нереально заблукати.

У школі дітей прийняли тепло
Батьки дуже вдячні вчителям, що ті всіляко підтримують менших Вишневських.

– У школі нас дуже підтримали, – говорить Інна. – Діти навчаються в четвертому, шостому та десятому класах. Учителі проявили тепло і турботу. Найменша дочка досі не розуміє, що трапилося. Але вже у перший день у неї багато подруг з’явилося. А от Тимофію досі складно. Він взагалі не дуже контактний, але дуже глибоко розвинений духовно, дуже відчуває стан людини. Він нормально спілкується. Але сам першим не підійде. Ще для нас було дуже великим відкриттям і потрясінням, коли середній син на другий день сказав, що йде гуляти. Каже, що у нього вже купа знайомих. А він грає в «Доту» (комп’ютерна гра – ред.) багато років і у рейтингу на 9 місці. От у школі дізналися, що він той самий «Вишня» з Донбасу. Так і роззнайомився.

Хотілось би побачити більше уваги з того боку, з якого вона повинна йти
–Я дуже вдячна жителям міста, що нас підтримали, – дякує Інна. – А ось міська влада не допомогла навіть в елементарних речах. Ми попросили, щоб дітей безкоштовно в школах годували. Тому що трьом дітям треба дати кожному по 10 гривень. За місяць – це 600 гривень, а їх треба десь узяти. Директор усіма силами намагалася допомогти, але вона не може взяти на себе таку відповідальність. Загалом у Кіровоград приїхало 27 багатодітних сімей. І для нас така дрібниця, як харчування в школі, дуже необхідна.

Кажуть, що ще хотіли б відчути більшу підтримку від політичних партій.

– Від них шуму багато, а діла мало, – розповідає Інна. – Про «Армію Спасіння» мало хто знає, проте вони дуже допомагають переселенцям, постійно запрошують на свята. В місцеву партію «УДАР» ми ходили тричі, але на прийом так і не потрапили. Вони нам навіть не передзвонили. Є переселенці, які ще у гіршому становищі, ніж ми. І якщо на мене не звернули уваги, то що вже казати про інших. Просто я не падаю духом, але насправді моє горе дуже глибоке і його не можна порівняти з іншими. Хотілось би побачити більше уваги з того боку, з якого вона повинна йти. Допомогли люди, які робили це за покликом душі, від яких мені іноді соромно брати допомогу. Не хочу визнавати свого такого становища. А ті, які повинні це робити і мають можливості, – навіть не передзвонили.

Хочемо на цей Новий Рік повезти дітей у Київ
Інна розповідає, що зазвичай Новий рік вони святкують у родинному колі і вдома. Коли жили в Донецьку, їм не хотілося в це свято їхати з будинку. Проте зараз усе змінилося.

– У нас будинок і сім’я на першому місці. Шикарно і активно відзначали свята. Якщо десь позабували традиції, то у своєму будинку ми їх підтримували. У мене на другому поверсі було горище, де вміщалася ціла костюмерна. Усі костюми шила сама. Тому такі великі свята проходили весело. Зараз я хочу хоча б на один день повезти дітей у Київ, змінити обстановку. Хочу показати Майдан, звідки усе почалося. Думаю, що так буде правильно, – каже співрозмовниця «КП».