ВРАЖАЮЧА ІСТОРІЯ. Вона поставила сина на ноги і врятувала дівчинку у безхатьків

, Вікторія Семененко, спеціально для "КП"

1584Кіровоградка Ельміра Небесна вже кілька років поспіль очолює обласну громадську організацію «Народна академія творчості». Попри свою активність, організацію різних заходів для людей з обмеженими можливостями, участь у фестивалях, жінка зробила неймовірне – прихистила дівчинку, яку «виховували» безхатьки, та допомогла своєму сину подолати інвалідність. Обидві історії вражають і вкотре доводять: життя – це постійна боротьба, а тому той, хто бореться, завжди перемагає.

Я не хочу бути інвалідом
1585Коли маленькому Артему було три з половиною роки, йому поставили діагноз – хвороба Пертеса.

– Спочатку в нього була ушкоджена одна ніжка. Дитина повинна була лежати в ліжку і не вставати. Йому можна було лише на лікті спиратися. Раніше дитина бігала, вела активний спосіб життя, а тут він був змушений просто лежати. Всі ровесники, старший брат бігають, а йому не можна... Маленькій дитині було важко зрозуміти, чому саме він повинен лежати, – пригадує Ельміра, як у їхню сім’ю прийшла звістка про страшну хворобу.

Щоб урятувати сина тоді, у 1995 році, жінка взяла путівку в санаторій «Орлятко», що в Євпаторії, покинула родину і повністю присвятила себе реабілітації сина.

– Артемка прикріпили фіксаторами до ліжечка. Там сорок осіб було в палаті, всі були без мам. Але мій син був ще маленький і я не могла його покинути, тому влаштувалася там на роботу. Працювала в санаторії – і покоївкою, і куховаркою, і матросом-рятувальником улітку. Де була робота, там і працювала. У санаторії мені виділили ліжко-місце. Головне – біля дитини, – згадує Ельміра.

П’ять років життя провели у санаторії – сподівалися, що хвороба мине. Але замість цього сину ставало гірше – лікарі поставили діагноз двостороння хвороба Пертеса.

– Спочатку була одна хвора ніжка, а потім друга. Щоб поставити діток на ноги з таким діагнозом, треба багато працювали. Їм чіпляли велосипеди і вони лежачи крутили педалі, – розповідає Ельміра.

Така хвороба в дітей нерідкість, пояснює мама хлопчика. Говорить, вона дає про себе знати в основному до семи років і призводить до руйнування суглобових поверхонь кісток.

Сина врятував випадок
У тому санаторії, розповідає Ельміра, ставили на ноги не лише дітей, а й дорослих. Якось туди приїхав чоловік. Він був інвалідом-візочником, але при цьому робив серйозні вправи. Тамтешній лікар це побачив і сказав, що заняття спортом здатні робити дива.

– Лікаря вразило те, що доросла людина на візочку віджималася. Тоді медик сказав, що головне – не набирати вагу, а качати м’язи, – розповідає мама Артема і додає, що з того моменту син почав активно займатися спортом і це при тому, що йому не можна було робити значних навантажень на кістки.

– Він робив усе самостійно, розробляв вправи. Повернувшись додому, ми зробили йому турніки. І він сам займався. Ліків майже не приймав. Ще ми його носили в церкву і за нього молилися, тож може і молитва дала своє, – згадує жінка.

Ельвіра каже, що навіть коли син повертався додому, медики йому не гарантували, що він зможе повноцінно рухатися.

– Нам казали, якщо він і ходитиме, то з ціпком. Це ж коксартроз, а він до кінця не виліковується. Прогнозували деформацію кісток, і, як наслідок, милиці та кульгавість, – згадує жінка.

Однак Артем не здавався. Він продовжував наполегливо тренуватися. Мама розповідає, що в сина було непереборне бажання вилікуватися.

– Десь два роки тому Артем мені сказав: «Я не хочу бути інвалідом», – пригадує Ельміра.

Така впевненість і рішучість додавала йому сил зробити все можливе, щоб хвороба відступила.

– І ось нещодавно я його змусила зробити знімок. Він зробив, приносить і каже: «Мамо, в мене повністю здорові суглоби!». Тоді я звернулася до ще одного лікаря, він сказав: «Порушень немає», – з радістю констатує жінка, додаючи, що цю новину вони почули цього місяця.

Так у 24 роки Артем досягнув своєї мети. Після прикладу із сином Ельміра більше ніж переконана, що саме наполегливістю, завдяки фізичним навантаженням можна змінити діагнози і почати жити заново.

Дюймовочка Валя
1586Та тільки Артем почав упевнено ставати на ноги, як сім’ю ошелешила нова звістка. Ельміра розповідає, що ця історія почалася тоді, коли її чоловік Олександр мав невеличкий бізнес із ремонту взуття. Тоді до нього в працівники набивався чоловік.

– На той час у нас був невеличкий бізнес. До Саші попросився на роботу один чоловік. Він узяв його. Це був жовтень, холодно. Попрацювавши близько тижня, працівник раптом сказав, що йому немає де жити, він із жінкою живуть в закинутому гаражі, – згадує Ельміра.

Сім’я Небесних, як могла, намагалася допомогти.

– Ми їм віддали в користування частину будинку, яка була порожньою. Юра допомагав Саші. Катя взагалі сиділа вдома, тому що в неї не було на той час документів. Вона постійно казала, що безплідна, не може мати дітей. Вони почали пиячити, – пригадує Ельміра, додаючи, що через таку поведінку, ладна була вказати квартирантам на двері.

Коли Ельміра врешті зважилася на рішучий крок, Катерина повідомила, що вагітна.

– Ми не повірили, адже вона пила, про яку вагітність могла бути мова? – каже жінка і уточнює, що все-таки виселила родину пияків.

Однак вагітність Каті виявилась правдивою. Перед пологами разом із чоловіком жінка знову прийшла до Небесних.

– Коли прийшов час народжувати, вони прийшли до нас. Ні в кого документів не було. Мій чоловік відвіз Катю в пологовий. Я ж після пологів носила їй обіди – мій Саша наполіг на цьому, – згадує Ельміра.

Коли прийшов час забирати дитину з пологового, Катя, як з’ясувалося, навіть не мала у що запеленати немовля. Тоді Ельмірі довелося вкотре брати ініціативу в свої руки. Зателефонувала знайомим і сусідам, аби ті допомогли з речами.

– Вони поприносили цілими лантухами, хто що міг – пелюшки, одяг, ліжечко, коляску. А Катя каже: «Я от подумала, куди я цю дитину візьму, я її залишу». Ми їдемо в машині з пологового будинку, а я ридаю. Справа в тому, що я дуже рано залишилася без батьків, моя мама померла під час пологів. Я розумію, що ця маленька дитина залишиться сама – в мене істерика. Тоді чоловік сказав, що заберемо її до себе, – розповідає жінка.

Однак Катя не відмовилася від новонародженої дів­чинки, забрала з собою. Ельміра хвилювалася за дитину і намагалася якомога частіше навідуватися до породіллі.

– Якось ми приїхали і застали дитину в страшному стані. Вона вся була обмазана зеленкою, нігтики повністю повигнивали через грибок, вся в прищах. Словом – страшна. Я беру її на руки і кажу Каті, що потрібно їхати в лікарню. А вона мені – «тобі треба, то і їдь». Я вдягаю маленьку Валю і везу до лікарів – спочатку в поліклініку, потім в обласну дитячу лікарню.  Там мені знову кажуть: «До чого ви довели дитину, таких дітей не було навіть у війну!»…. – пригадує вона.

Однак те, що трапилося наступного дня, стало останньою краплею для рятівниці дівчинки.

– Наступного дня прийшла Катя і питає мене: «Ну що, померла чи ні?». На цьому її мамство і закінчилося, – говорить Ельміра.

Медики врятували Валю. Лікарняну палату змінили стіни Будинку дитини. Та не зважаючи на це, Ельміра ледь не щодня відвідувала малу.

– Чоловік забув, що мені обіцяв, а я прив’язалася до Валі. Я собі мовчки ходила. Приходжу, він питає: «Де була?». Кажу, що у Валі. Так я дев’ять місяців проходила, доки в один момент він мені не сказав: «Пішли подивимося, куди ти ходиш». Я до цього часу уже з’ясувала, як можна оформити опіку. Коли прийшли, Валя вилізла йому на руки, обійняла за шию. Ми вже йшли звідти, а він каже: «Забираємо». Їй був рік і три місяці, – розповідає Ельміра. – Вона днями кричала. Цілий рік вона спала в мене на животі, в ліжку не могла. Була дуже агресивна – кусала, била, як вовченя. Дівчинка і зараз рідко посміхається…

Сьогодні Валі 12 років. Вона школярка. Біологічні батьки не спілкуються з нею. Та вона й сама не надто в захваті від родичів.

– Якби Катя захотіла поспілкуватися з дитиною, ніхто б не був проти. Якось я у Валі запитала, чи хоче побачити своїх батьків – у мене фото їхнє було. Показала. А вона каже, що краще б цього не робила. Валя свою історію знає. Ми їй розповідали, що вона дівчинка-Дюймовочка, що ми знайшли її у квіточках, що мама дуже хотіла доньку, вийшла у двір, а там дівчинка плаче. Тож вона у нас Дюймовочка. Вона нормально до цього ставиться. Має непоганий слух, гарно співає, – розповідає Ельміра і додає, що у кожного в житті своя історія, свої випробування, але сидіти, склавши руки, плакати і чогось чекати – не вихід. – Життя – це боротьба. Потрібно вчитися перемагати.
e-max.it: your social media marketing partner