Ми готові виконувати завдання в будь-яких умовах. Путін думав, що буде інакше. Нічого подібного! Ми довели, що можемо боротися!

Євген Шейкін – 35-річний капітан, командир розвідувальної групи спецпризначення третього окремого полку. З 11 квітня, а це майже від самого початку антитерористичної операції, і до серпня він захищав країну на сході. Після відновлення сил його група знову збирається на війну.

Закінчив Євген розвіду­вальний факультет Одеського інституту сухопутних військ. Після випуску прийшов лейтенантом у третій полк спеціального призначення, який тоді ще базувався у Старому Криму. Після передислокації Євген поїхав услід. Так, з 2003-го чоловік, який сам родом із Вінниччини, живе і служить у Кіровограді.

Коли розпочалася війна, його група однією з перших подалася на схід. Спочатку був Маріуполь, де вони охороняли місцевий аеропорт, потім Слов’янськ, Красний Лиман, Ізюм, Карлівка…

За п’ять складних місяців війни Євген жодного разу не був удома. Там його чекала дружина і батьки.

– Найскладніше в АТО – це не бачити рідних. Нам було незрозуміло, що робиться взагалі на території. Не вистачало інформації, що насправді відбувається, – розповідає «КП» Євген. – Зрозуміло, довга розлука з домом була несподіванкою. Зірвали по тривозі – поїхали на п’ять місяців. У деяких наших бійців навіть діти народжувалися. У товариша по службі донька народилася, а він два місяці не міг навіть побачити її.

– Рідні дуже хвилювалися, – продовжує військово­службовець. – Доходило аж до того, що батьки в лікарню потрапляли – у мами інфаркт стався, у тата з тиском були проблеми. У деяких хлопців із нашого підрозділу навіть ховали батьків… Ми часто вимикали телефони, тому не завжди можна було повідомити рідним, що все добре. Моя дружина дуже хвилювалася, коли не знала, де я знаходжуся.

Проте, не зважаючи на страшні події, військовослужбовці не впадають у відчай і не втрачають оптимізму.

– Взагалі настрої у товаришів по службі позитивні, – говорить капітан. – Ми знали, за що там стоїмо, – за свою землю, за свою Батьківщину. Ми готові виконувати завдання в будь-яких умовах. Не так, як очікував Путін. Він думав, що буде інакше. Нічого подібного! Ми довели, що можемо боротися! До того ж там дуже багато добровольців, які задають патріотичний настрій. Завдяки їм і кадрові війська заряджаються оптимістичним духом.

Допомагали подолати

склад­ні­ умови волонтери, підтримували небайдужі люди.

– Вони дуже допомагали, – розповідає Євген. – Спочатку не було нічого – бронежилетів, касок, нормального спорядження... Все почало з’являтися тільки через два-три місяці. Нормальним темпом почали допомагати волонтери. Привозили якраз те, що треба. Звичайно, туалетний папір і печиво необхідні, але важливіше те, що треба для виконання бойових задач. Найперше, чого не вистачає і нині, так це хорошої техніки.

Як розвідгрупа, ми жили зазвичай там, де впали. Під деревами в спальниках. Якщо був поряд табір, то в палатках під навісом. Модульне житло дуже необхідне. Не дуже зручно приїхати туди і спати в мокрих палатках. У таких умовах навіть банальних речей не зробиш. Той самий одяг нормально не можна випрати. Якщо влітку можна було помитися, грубо кажучи, з пляшки, то зараз на морозі так уже не помиєшся. Хотілось би прий­нятних умов відпочинку, а не десь під деревом...

Капітан зауважує, що торік День Збройних сил України був святом. Нині – це більше сум.

– Зараз постійно ведуться бойові дії. Люди то гинуть, то зникають безвісти. Не надто святковий у всіх настрій, – підсумовує Євген і додає, що планують повертатися на фронт. – Через певний час, коли пройде процес реабілітації, підготовки, відновлення сил, спорядження, зброї, особового складу, бо у нас були втрати, збереться група і будемо відправлятися.