В Америці кожна людина, яка працює, – має гроші, щоб добре жити, купити машину, ні в чому собі не відмовляти

Оля Мосежна родом із Тернопільщини, навчалася в педуніверситеті у Кіровограді. Кілька років тому вона мріяла стати журналістом. Навіть писала матеріали для «КП». Але її життя так закрутило, що у свої 18 дівчина опинилася в Америці. Зараз Олі 21 і вона вже другий рік живе у країні мрій. «КП» продовжує розповідати про те, як живеться нашим землякам за кордоном.

– Розкажи для початку, як ти потрапила в США?
– Коли мені виповнилося 18, я вперше поїхала у Штати по програмі Work and Travel USA. Через чотири місяці повернулася. Мені там не сподобалось. Я жила біля Нью-Йорку на Лонг-Айленді.

Але наступного року вирішила спробувати знову. Поїхала по цій же програмі. Цього разу в місто Вайлдвуд, штат Нью-Джерсі. Це маленьке курортне місто, яке живе тільки у літній час. Зимою ж воно мертве і схоже на місто з фільму жахів тому, що там дуже тихо і зовсім безлюдно. Там мені було дуже добре. Я працювала у парку розваг. Грала в ігри з дітьми. Було дуже весело. Знайшла друзів із різних куточків землі. То було моє найкраще літо. Тоді я полюбила Америку і вирішила там залишитися. Знайшла школу в Брукліні, що у штаті Нью-Йорк, і у вересні почала навчання.

Нью-Йорк – місто дуже специфічне. Людей безліч. Погода не зовсім хороша. Дуже багато дощових або сніжних днів. Бували хороші дні й погані. Але найкраще було у зимовий час, адже місто перетворюється на Різдвяну казку.

– Як потім склалося життя? Ти залишилася у Великому Яблуці (так називають Нью-Йорк), чи знову почала шукати щось інше?
– Я – людина, котра любить теп­ло. Одного холодного зимового дня я сказала, що потрібно переїздити, доки ще не пізно. Обрала Сан-Дієго, що у штаті Каліфорнія. Знайшла там коледж, здала усі тести. Тут зав­жди тепло, сонячно, пальми, океан. Я люблю Сан-Дієго. У нас тут 20 градусів тепла.

– Як ти взагалі ризикнула поїхати в Америку, за тисячі кілометрів від рідного дому, батьків? І, головне, чому?
– Зараз в Україні така ситуація, що чесній людині, яка ніколи не давала хабарі, дуже важко пробитися в люди. Навіть якщо ти отримав роботу, то зарплата не дуже висока. У США кожна людина, яка працює, – має гроші, щоб добре жити, щоб купити машину, щоб ні в чому собі не відмовляти.

У мене ніколи не було особливих планів. Я люблю Україну, але розумію: мій вибір правильний, що я поїхала сюди. США дає багато можливостей. Тут можна бути ким завгодно.

– Вдома за цей час скільки разів була?
– Відколи поїхала, я ще жодного разу не була вдома. Мені зараз 21. Вже другий рік тут. Найбільше сумую за своєю мамою. Просто плачу інколи, бо хочу до неї. У даний момент я лежу вдома з ангіною і температурою. Вперше за довгий час так захворіла. Хоча дивно, бо тут досить тепло. Хочеться до мами, яка б мені допомогла. А так я одна. В Україні я ніколи не була самотньою. А тут трапляється і таке.

– Як рідні відреагували на твій від’їзд?
– Вони мене повністю підтримали, раді, що я в Штатах. Хоч і сумують за мною і я за ними. Сподіваюся, вони до мене колись приїдуть. Ще сумую за своїм універом, моїми друзями з гуртожитку і групи, за викладачами. Насправді дуже люблю свій університет, моїх викладачів із видавничої справи та редагування та й взагалі з факультету. В Україні у мене багато хороших друзів. Оля Алєксєєнко, яка вчиться на факультеті філології та журналістики, моя найкраща подруга. Ми спілкуємося з нею щодня.

– Важко було адаптуватися?
– Так, було важко. Тут усе нове – система освіти, роботи, банків... Треба було багато нового дізнаватися. Адаптуватися допоміг тільки час.

– Страшно було йти на першу роботу?
– Ні. Мені нічого не страшно. Крім того, я працюю давно. В Україні теж працювала.

– А перші твої друзі там – які вони?
– Друзів знайшла хороших. Але багато з них роз'їхалися по своїх країнах – у Чехію, Йорданію, Китай, Малайзію, Туреччину… Хто більше припав до душі – навіть не знаю, мабуть, усі. Я спілкуюся з багатьма, бо дуже комунікабельна людина. Багато моїх друзів є і в США. Ми інколи зідзвонюємось.

– Мовного бар’єру не було?
– Ні. У мене була добра англійська. Я її поглиблено вивчала у гімназії.

– Які там взагалі люди? Легко з ними порозумітися?
– Люди різні. Бо в Америку приїжджають зі всього світу. Але всі намагаються бути привітними один до одного. Якось розмовляла на зупинці зі стареньким американським дідусем. Сказала, що я українка. Він був такий радий. Розповів мені історію. Колись він втратив свого сина, йому було дуже важко. Куди б він не пішов – жалівся і плакав, шукав підтримки, але ніхто на нього не звертав уваги. Проте одна жінка обернулася до нього, взяла його за руки, вислухала й підтримала. Та жінка була з України. Відтоді дід дуже поважає українців. Сказав мені, що я повинна бути гордою, що з України.

– Що в Америці тобі нагадує про Україну?
– У Нью-Йорку багато чого нагадувало, бо я співала в українському ресторані на Манхетені. А в Сан-Дієго у мене є подруга з України. Та й з мамою щодня говорю по телефону. Тут слухаю завжди українську музику – Океан Ельзи, Бумбокс, Сергія Бабкіна, Maria Group (Марія Чайковська). Океан Ельзи – мій улюблений український гурт. Їх музика і тексти нагадують мені про мою країну, друзів, моє місто, де я народилася і міста, де я провела найкращий час у моєму житті... Кожне слово в їхніх піснях настільки реалістичне, таке близьке… Я люблю країну, де зараз перебуваю, але це не означає, що я не люблю мою дорогу Україну, мій народ, мій дім. Океан Ельзи нагадує мені, хто я є.

–А зараз залишається час на спів?
– Ні. Поки не співаю взагалі. В Україні вчила журналістику, видавничу справу та редагування. А зараз вивчаю мультимедіа – комп'ютери, веб-дизайн, програмування, створення анімацій, фільмів, сайтів. Зараз вся в комп'ютері. Я відмінно вчуся в коледжі, намагаюся тримати марку, стараюся. До того ж, іще створюю сайти.

– Як роботу з навчанням поє­днуєш?
– Добре, складаю плани-графіки. Але пріоритет віддаю навчанню.

– На твій погляд, яка основна відмінність України і США?
– Навіть не знаю. Скоріше за все – можливості. В Україні легше завести справжніх друзів. У США треба багато працювати. Але тут ти хоча б бачиш результат своєї праці. В Україні люди зазвичай працюють, але живуть від зарплати до зарплати. В Америці гарно, є океан. Але в Україні гарні ліси, гори. Я люблю Україну теж.

Для прикладу, у США роботодавці шукають репортерів-журналістів, які зможуть самі собі дати раду: зняти сюжет без оператора, записати свої стенд-апи самостійно. Якось побачила у Брукліні репортера – молоду дівчину. Вона принесла велетенську камеру, розклалась посеред вулиці, взяла мікрофон, підключилася, стала перед камерою і щось розказує. Я за нею через віконечко спостерігала. Мені подобається така самостійність.

Ще одне. В Україні в поліклініку ми зазвичай ходимо з товстим зошитом, де лікарі там щось записують незрозумілим почерком. А от в США нам видають пластикові карточки, у яких фіксується вся інформація про клієнта, яка потім з'являється у лікаря на комп'ютері.

– Давай поговоримо про гастрономію. Що тобі там найбільше подобається з їжі?
– Я зазвичай їм суші. Їх готуюсь справжні японці. Люблю суші. У Нью-Йорку постійно їла українську їжу. Там є багато українських ресторанів і магазинів. У Сан-Дієго вже не так багато. Американську їжу не люблю. Італійське і японське – це взагалі халепа для мене. Сумую за маминою і бабусиною їжею. Хочу їхнього борщу!

– Якщо є нагода, щось готуєш сама?
– Дуже рідко. Американці завжди десь подорожують, тож і я так само. У мене – коледж і робота, жодного повноцінного вихідного. Тому немає часу на приготування їжі.

– Що в Америці на тебе справило найбільше враження?
– Враження? Та кожен день щось трапляється. Я рада, що мала змогу отримати новий досвід у США. Безцінний за останній час. Я побувала на Бруклінському мосту. Відсвяткувала Новий рік та Різдво в Нью-Йорку, побачила гігантську ялинку в Рокфеллер-центрі. Покаталася на ковзанах у Брайант-парку. Погуляла Центральним парком, навіть поспівала там. Побувала у злочинному чорному районі Брукліна, де поліція на кожному кроці. Побувала в церкві, де лише темношкірі. Поїла української їжі в США. Повчилась у мовній школі Брукліна. Побувала на прослуховуванні у Манхетені. Двічі отримувала пропозиції від поліцейського і шерифа поліції. Вивчила трохи іспанську. Побувала на головних єврейських святкуваннях. Опинилася в повній самоті, відчула, що таке бути одинокою. Побувала на американському караоке, іспанських вечірках. Танцювала сальсу і мерінгу. Скуштувала грецьку, мексиканську, перувіанську, американську, японську, китайську, венесуельську їжу. Робила те, що хотіла. Каталась на американських гірках. Проводила всі вихідні в аквапарку і на атракціонах, купалась в Атлантичному океані. Побувала в місті, де знімався фільм «Вечное сияние чистого разума». Погуляла Бродвеєм. Посиділа на сходах Тайм-скверу. Так, це безцінно!

А взагалі побувати в Америці – це не була моя мрія дитинства. Але у мене багато мрій. Всі вони збуваються. Мені щастить. Хоча у проведіння не вірю. За все дякую Богу. Він здійснює мої мрії. Я щаслива, що в Америці.

Насправді я не жартую на рахунок Бога. Коли ти один, самотній, то найбільше тоді бачиш, як Бог підтримує і проявляє себе в житті.

Мені часто кажуть, що я щасливиця чи ще щось. Те все тому, що я люблю Бога. Навіть маю друга з Кіровограда. Він завжди був атеїстом. А тепер виїхав в Ірландію. Побув один і повірив у Бога, бо йому було видно звідки прийшла допомога. Мені буває тяжко, але я знаю, до Кого можна звернутись.

– То ти вже не плануєш повертатися в Україну?
– Ні. Тільки в гості. Я вже влаштувалася тут добре. Нема куди повертатись.

– Сама ти за цей час змінилася?
– Так, я виросла, тут закінчилось моє дитинство. Особливо відчула, що дорослішаю, коли приїхала в гігантський Нью-Йорк. Там почалось одразу моє доросле життя. За все платила сама – навчання, житло. Сама шукала роботу, робила всі документи.

– Які американські свята для тебе видалися дивними?
– 31 жовтня американці святкують Хелловін. Я проти таких свят. По-перше, я як українка не звикла до такого, а по-друге, не вважаю це нормальним хорошим святом. А от тут Хелловін святкують на рівні з Різдвом, Новим роком.

Спостерігала в метро – люди від маленького до старого одягаються в те, що їхня душа забажає. Дивишся на людей і розумієш, хто вони є. Жінки майже всі роздягаються. Навіть старих бабусь можна побачити в міні-спідницях, з відкритим бюстом, в купальниках чи просто в нижній білизні. Чоловіки ж одягаються в костюми… жінок! Деякі ж, звичайно, супермени чи якісь монстри. Малі діти бігають і просять цукерок. Батьки ходять із ними. Діти зазвичай у перуках (дівчатка) чи в костюмах супергероїв. Я-от тоді ходила весь день у звичайному платтячку. А всі лише запитували, в костюм кого я одягнена? Або ж: «Де твій капелюх? Ти ж у костюмі відьми?»

– Судячи з фото у Facebook, ти вже готуєшся до Нового року. Як відзначатимеш?
– Ще не знаю, не думала. Торік святкувала його з українцями в Нью-Йорку в моїй квартирі. Тоді я вперше зустріла Новий рік у США. Було весело – Київський торт, суші, олів'є, новорічний мюзикл онлайн, свічки, подушки. Тоді була на Манхетені, там казково.

Найперше, я пішла подивитися на найбільшу ялинку, яку всі бачили у фільмі «Один удома». Знаходиться вона у Рокфеллер-центрі. Це неймовірно! Все сяє. Мільйони ліхтариків. Різдвяна музика. Світлове шоу на стінах гігантського будинку. Каток. Сяючі янголи. Відчуття казки. А, можливо, таки й справді казка…