Солдат АТО: Спасибі дітям за малюнки. коли на них дивишся, на серці стає тепліше

Він не вважає себе героєм. Навіть просить не називати ім’я, прізвище та населений пункт, де живе. Про війну знає багато – сам бореться з ворогом, втрачає побратимів, заглядає в очі смерті, зціплює зуби і, як може, наближає перемогу.

Назвемо нашого співрозмовника Олександр. Йому лише дев’ятнадцять. Боронити країну пішов, бо служив за контра­ктом. Та якби і не був контрактником, каже, все одно поїхав би на схід.

Хлопець розповідає «КП», коли його та побратимів відправляли на війну, не сказали куди повезуть.

– Нас вишикували всіх і сказали: «Пацани, треба їхати». Ми сіли в машину, отримали зброю і поїхали, – згадує вояка.

Перш ніж потрапити в АТО, Олександр пройшов навчання. Говорить, учитися треба було швидко і при цьому не пропускати жодної деталі, адже від цього залежало дуже багато – власне життя і життя однополчан.

– Тоді ми жили кілька місяців у полі, в наметах, там нас готували. Були в Харківській області, а потім далі і далі, поки не потрапили в зону антитерористичної операції, – розповідає юнак.

– Як жилося весь цей період? Завжди були обмеження в чомусь – у зброї, харчах, одязі тощо. Постійно чогось не вистачало, – ділиться Олександр.

– Бронежилетів спочатку не було, але через два місяці дали. Привозили форму, однак часто вона до нас не доходила, – просту «хебешку». Але у польових умовах її вистачало лише на кілька днів, – не приховує солдат.

Часто мама запитувала, чи не голодний, на що Олександр відповідав: «Ні, мамо, не голодний, нас годують». Бодай так солдат намагався заспокоїти розтривожене материнське серце…

– На польовій кухні готували все. А на виїзди видавали сухпайки, – розповідає боєць.

Олександр зізнається, на війні пізнавалась не лише дружба, а й несправедливість, біль та злість. Повністю відбулася переоцінка цінностей.

– Деякі речі відійшли на задній план, прийшло розуміння значно важливішого. Один наш товариш так і не повернувся… Ми знали, що його вбили. Хоча нам про це не казали, – пригадує солдат.

Вояка зізнається: і досі не може забути, як побратима не відпустили додому до важкохворої мами. Невдовзі та померла.

– У хлопця мама захворіла, у неї була пухлина мозку. Він просився додому, а його не відпустили. Його мама за тиждень померла. Не пустили навіть на похорон, – тяжко ділиться співрозмовник «КП».

Олександр сподівається, що скоро війна закінчиться, що всі повернуться до рідних. Повернеться додому, до батьків і коханої дівчини й він сам.

– Часто запитують по телефону, як мої справи. Що я можу сказати? Нормально. Все нормально, – додає хлопець.

Солдат каже, що допомога, яку земляки й волонтери передають на фронт – дуже потрібна.

– Я маю на увазі не стільки самі речі, скільки увагу. Тоді в серці є відчуття, що тебе підтримують, про тебе пам’ятають… Спасибі дітям за малюнки. У них стільки любові і тепла, що коли на них дивишся, на серці стає тепліше. Там безмежне блакитне небо, жовті поля, усміхнене сонце, мирне життя, а ще написано: «Повертайся живим, герою!», – ледь стримуючи емоції розповідає Олександр. – Ті малюнки, що потрапили мені, зараз вдома. Я туди їх передав. Вони для мене дуже дорогі.