Поки я сиджу і мовчу, не видно, що хвора. Тільки встану і почну розмовляти, мою хворобу не помітити не можливо

Життєві перешкоди перевіряють людину на витривалість, мужність та стійкість. Багаторазова паралімпійська чемпіонка України та світу з легкої атлетики, штовхання ядра та метання диску, кавалер ордену «Княгині Ольги» ІІ та ІІІ ступенів 37-річна кіровоградка Алла Мальчик щодня долає перешкоди, адже в неї вроджений дитячий церебральний параліч. «КП» продовжує розповідати історії  про сильних духом людей, мужності та витримці яких може повчитися кожен, кому життя здається несправедливим.

Перші спортивні досягнення
Алла активна паралімпійська спортсменка, багато працює над собою, тренується щодня по шість годин. Результат – успішні виступи, перемоги на престижних змаганнях не лише всеукраїнського, а й міжнародного рівнів.

У дитинстві Алла захоплювалася шахами, а в юному віці почала цікавитися серйозними видами спорту – штовханням ядра, метан­ням диску та легкою атлетикою. Успішним для неї, тоді ще 23-річної дівчини, став 2001 рік, коли вона поїхала на чемпіонат світу «Ігри Робінгуда» серед хворих на дитячий церебральний параліч.

– На чемпіонаті було представлено понад 80 країн світу. Перед  цим змаганням я стала чемпіонкою області зі штовхання ядра, а вже у 2001 році потрапила в збірну України з цього виду спорту. Я дуже хвилювалася, адже перший раз брала участь у змаганнях такого рівня та ще й виступала без тренера. Я вже не пригадую деталей, що тоді запам’яталося, хто вразив, але не забуду ніколи, що тоді я привезла три медалі: за перше місце в змаганнях зі штовхання ядра, друге – з легкої атлетики і третє – з метання диску, – ділиться враженнями Алла від першого чемпіонату міжнародного рівня.

Жінка пригадує, що попри те, що легкою атлетикою вона займалася на той момент не так давно, проте їй досить швидко вдалося потрапити у збірну області з даного виду спорту.

– Після одного року тренувань я зуміла потрапити в обласну збірну з легкої атлетики. Це взагалі рекорд, – каже паралімпійська чемпіонка.

 
Дванадцять років безперервних перемог
Дванадцять років поспіль Алла Мальчик на паралімпійських іграх та чемпіонатах зай­мала призові місця.

– До 2011 року я постійно була лідером. Кожен рік приносив вагомі перемоги, – гордо каже спортсменка, виокремлюючи найпам’ятніші. 

Так, 2001 року Алла встановила рекорд України зі штовхання ядра, зайняла перше місце з метан­ня спису, стала призером змагань із метання диску та штовхання ядра. У 2002 році серед вагомих досягнень – друге місце зі штовхання ядра та третє з метан­ня диску на чемпіонаті світу у Франції. Наступного року Алла взагалі встановила світовий рекорд зі штовхання ядра та була другою з метання диску на чемпіонаті Європи в Нідерландах. Першість зі штовхання ядра та метання диску у 2004 році Алла здобула й на відкритому Чемпіонаті в Голландії. Лідерство продовжилось і наступних років із даних видів спорту на всесвітніх іграх в США, чемпіонаті Європи у Фінляндії, зимовому чемпіонаті світу у Швеції, чемпіонаті світу в Нідерландах, ХШ Паралімпійських іграх в Китаї та багатьох інших змаганнях.

– У Лондоні мене засудили. Це мене дуже здивувало і образило, адже це були єдині змагання, де так засуджували, адже на олімпіадах так не робиться, –  пригадує Алла.

Допоміг Аллі розкрити та розвивати її спортивні здібності тренер Олег Соколовський. Саме він підтримує її, скеровує здібності, розвиває силу волі.

– Кожного дня – по два тренування, крім четверга. Четвер у мене вихідний. Але я вдома роб­лю зарядку, – розповідає Алла, наголошуючи на тому, що потрібно над собою працювати, не здаватися.

 
Завдяки спорту отримала квартиру
Одна із перемог на престижній олімпіаді в Афінах принесла паралімпійській спортсменці не просто перемогу, а й власне житло. Відтепер Алла дев’ять років живе окремо від своєї­ мами та сестри.

– Дев’ять років живу сама. До цього проживала з мамою. Коли ми жили втрьох в однокімнатній квартирі, було тіснувато всім. Завдячуючи спорту після олімпійських ігор в Афінах, де я зайняла третє місце, мені дали квартиру. Половину заплатила я, а половину міськвиконком. Це було у 2004 році, – з гордістю каже жінка про успіх.

 
«Зійшла з дистанції»  через травму
Та попри таке сильне бажання – досягати високих результатів у спорті, жінці на деякий час довелося «зійти з дистанції». Каже, під час одного із тренувань отримала травму спини, після чого був період реабілітації.

– Два роки я лікувалася. Вий­шло все так безглуздо. Я була на тренуванні, саме тримала штангу вагою 80 кілограмів. Коли з нею присідаєш, то не важко, я вже звикла. Але якось так сталося, що я спіткнулася із штангою і отримала травму, – бідкається жінка, після чого каже, довелося лежати на витяжці у Знам’янській бальнеологічній лікарні.

Зараз Алла себе почуває краще. Знову повернулась до активних тренувань. Каже, в неї є мета і зараз вона впевнено до неї йде.

– У Ріо-де-Жанейро наступного року має відбутися чергова олімпіада. Я зараз до неї активно готуюся. Планую потрапити на чемпіонат. Усі мої плани спрямовані туди, – впевнено каже Алла.

 
Хвороба - не завада
Хвороба ніколи не повинна бути перешкодою, впевнена жінка. Потрібно долати всі життєві негаразди.

В Алли інвалідність другої групи. У неї дві вади – дитячий церебральний параліч та дефект мови. Причому друга – наслідок ДЦП.

– До п’яти років я взагалі не розмовляла. Моя мама, сестра, бабуся і дідусь розповідають, що все, що я хотіла, брала сама і не важливо, де воно лежало.

Інколи жінка рухається важко, час від часу спотикається, раніше навіть через це непритомніла.

– Я ходяча, але мене інколи заносить, я спотикаюсь. Мене трясе, хитає. Поки я сиджу і мовчу, по мені не видно хвороби. Щойно встану і почну розмовляти, мою хворобу не помітити не можливо, – розповідає жінка, додаючи, що зараз уже хоч не падає.

Алла каже, що наслідком хвороби став дефект мови. Загалом сторонньої підтримки вона потребує лише у тих випадках, коли її щільний графік розписаний і вона вкотре активно тренується до наступних змагань. 

– Вдома я все роблю самостійно, якщо чогось не знаю – телефоную мамі. Вона і сестра мені допомагають. За це я їм безмежно вдячна. Я люблю їх і мені приємно, що вони мене завжди підтримують, – каже жінка.

 
У Радянському Союзі інвалідів не було
Про життєві труднощі Алла знає, як ніхто. Адже через свою хворобу вона не раз відчувала на собі колючі погляди, непорозуміння, чула образи.

Виховання дівчинки пройшло в Знам’янському інтернаті. Сюди потрапила через хворобу.

– У Радянському Союзі інвалідів не було. Мамі сказали, що таких, як я, не беруть до школи, що такі дітки навчаються вдома чи в інтернатах, – згадує Алла, як тоді визначилось її дитинство.

Своє виховання в інтернаті Алла пригадує тепло, про погане ставлення не розповідає, навпаки, каже вихователі націлювали на дружні стосунки.

– В інтернаті були певні непорозуміння між дітьми, але у нас були хороші вихователі, тому вони конфліктів не допускали, – згадує жінка.

Параолімпійська спортсменка каже, що у початкових класах її з інтернату забирали щодня.

– Пізніше щосуботи, потім через тиждень, а  вже з четвертого класу ми всі їздили на електричці самостійно. Нас було близько десяти дітей із Кіровограда, – пригадує Алла.

Більше того, спортсменка стверджує, що в інтернаті було набагато краще, ніж тоді, коли вона потрапила в інший колектив.

– Чому там було легше? Усі були однакові. Там була закрита зона, діти хворі на ДЦП. Ми далеко втекти не могли. Нас учили не ображати один одного, – пригадує Алла, додаючи, що зовсім інші враження були потім. – Там виходиш зі школи і все легко, все пристосоване для тебе, а тут потрапляєш в абсолютно інший світ…

Після десяти років навчання в інтернаті Алла повернулася до мами. Разом із сестрою та мамою жили в однокімнатній квартирі. Рік знадобився їй, щоб адаптуватися до нового життя.

– Після навчання в інтернаті цілий рік сиділа вдома. Знаєте, як після інтернату?... Спочатку я була в одному суспільстві, а тоді потрапила в інше. У нас люди жорстокі. Мене сестра захищала від хлопців і дівчат, які в під’їзді намагалися мене образити. Вона усіх виховувала, – згадує Алла.

Пізніше Алла Мальчик почала займатися освітою, закінчувала курси, отримувала різні спеціальності – дизайнера, масажиста, психолога, бухгалтера. Та знай­шла себе в спорті. Швидко вловлювала його закони, відкривала в собі нові здібності і щоразу досягала нових вершин. Утім для неї вершини не закінчуються, нова олімпіада – і нові досягнення, які приносять жінці  насолоду і дають справжню життєву гармонію.