Мамо, я повернуся або живим, або героєм

Сергій Котовий разом зі ще одним солдатом витягував пораненого товариша з поля бою. Але не встиг. Усі троє хлопців загинули під мінометним обстрілом бойовиків. Сталося це наприкінці серпня у бою за Іловайськ Донецької області. Раніше вояка казав: «Я дав присягу Батьківщині, це - як клятва матері, яку треба захищати». Говорив сестрі та племінниці: «Хто вас буде захищати, як не я?». Казав батькам: «Ви мною будете пишатись!».

До служби в армії Сергій навчався у льотній академії. Коли почалася мобілізація, вирішив піти на фронт. Після першого дзвінка з воєнкомату, йому хоч і сказали з’явитися з речами, проте на схід не відправили. За другим разом його теж не забрали. На службу потрапив за третім разом. Військову підготовку пройшов у навчальному центрі «Десна», розповідають рідні хлопця.

Про військову службу Сергій не замислювався доти, доки не відчув її на смак. Саме на сході він зрозумів, що хоче бути військовим. Після АТО мріяв перевестися на заочне навчання у «льотці» і далі продовжити служити.

– Учився він середньостатистично, але був дуже доброзичливим. Завжди приходив на допомогу. Щоб ви зрозуміли, наскільки він був чуйним, розкажу історію. Колись мама прийшла додому, а Сергій сидить із вагітною дівчиною. Він почав пояснювати, що її покинув хлопець, тому він має її заспокоїти і підтримати. Настільки він був добродушною людиною. Його товариші по службі казали, що якби були усі такими, як Сергій, війна уже б давно закінчилася, – згадує старша сестра Інна.

Про останній подвиг хлопця переповідають його товариші по службі. Кажуть, на власні очі бачили, як загинув Сергій.

– Після мінометного обстрілу на полі бою залишився боєць, який кликав на допомогу. Решта солдат знаходилися в траншеї десь за 300 метрів. Серед уцілілих був і рідний брат хлопця, якого поранили. Проте за армійським законом не можна, аби брат ішов за братом на поле бою. Тому командир запропонував іншим бійцям добровільно піти на порятунок. Тоді Сергій зі ще одним хлопцем пішли. Коли вони удвох підійшли до пораненого, почався мінометний обстріл, декілька мін потрапило їм під ноги, вони загинули миттєво, – переказує розповідь товаришів Сергія по службі Інна.

– Коли його привезли, у нього були темні руки. Сам світлий, а руки темні. Я спочатку не зрозуміла, у чому причина. Тоді люди, які воювали, пояснили, що шкіра руках сірі від пороху, а чорна – від землі. На полі бою були такі ситуації, що треба було землю рити руками. У них були снайперські лопатки, але чим краще зариєшся, тим більше шансів вижити. Ще у нього були підірвані нігті. Це тому, що вони тягнули товариша, – продовжує Інна і додає, що Сергій був професіоналом своєї справи. – Дуже часто ходив у розвідку, ніхто не хотів іти, а він ішов. Служба йому дуже подобалася. Коли хлопці переміщувалися на бронетранспортерах, він їхав на першому, найнебезпечнішому. Стільки в ньому було сміливості.

– Сергій виріс на моїх очах. Ми живемо зовсім поряд. Останнім часом він став зовсім іншим, дуже серйозним. І почав говорити про те, що хоче стати військовим. Хотів, щоб усе швидше закінчилося, вступити до військового вишу. Перед цим він учився в льотній академії, звідти його і призвали до армії. Служив у розвідці, хотів продовжувати військову кар’єру. Останнім часом коли приїжджав, мамі сказав: «Я повернуся звідти героєм. Ти будеш мною пишатися», – пригадує сусід Сергія – Владислав.

Востаннє, приїхавши у коротку відпустку, Сергій, повертаючись в АТО, потайки взяв із дому «Кобзар» Шевченка. Батьки дізналися про це лише тоді, коли їм повернули речі сина після смерті.

– Це було для мене дуже дивно. Раніше не було такого, щоб Сергій щось філософське читав. А тут таке… Це ж наскільки піднявся його патріотизм. Насправді він дуже змінився в армії. У нього, мабуть, взагалі відбулася переоцінка життєвих цінностей. У нього було таке обличчя, якого я ніколи не бачила. Він став дорослішим. Пам’ятаю його останній погляд. Для мене він здався дуже підозрілим. Таке відчуття було, що бачу його востаннє, – пригадує сестра Інна.

У свої 26 Сергій багато чого не встиг побачити і відчути, але він уже бачив смерть своїх побратимів. У його телефоні рідні знайшли повідомлення: «Мені погано, загинув мій товариш, ось і все».

– Він мені часто казав, що я буду ним пишатися. Завжди запевняв, що у нього все добре. Не скаржився ні на харчування, ні на умови проживання. Тільки просив, щоб ми привозили і передавали йому їжу. Коли після «Десни» його відправили в Чабанку Одеської області, він кардинально змінився, став дуже охайним. Тоді нам капітан порадив, аби Сергій продовжував військову кар’єру. Ми і самі відчули, що йому це подобалося. Але не склалося, – згадує мама Сергія – Любов.

Сергій Котовий був молодшим сержантом, командиром евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 1-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Поховали хлопця на Алеї слави Рівнянського кладовища.