Батькам cказали, що я навряд чи житиму. Та важливо, що Бог таки дав мені життя!

, Вікторія Семененко, спеціально для "КП"

1470У нього три дні народження, кілька захоплень та єдине бажання знову стати на ноги й почати ходити. Інвалід-візочник Андрій Погребняк народився у сорочці, адже пересування в інвалідному візку вважає кращим із усього, що гарантували медики після травми.

Упав із дерева і зламав хребет
Коли з Андрієм сталася біда, йому було тридцять. Той день, який згодом обмежив його в багатьох речах, він ніколи не забуде.

– Це було 17 червня 2009 року. Вдома не було нікого, батьки десь поїхали. Я тоді рвав вдома черешню. Але чи-то гілка зламалася, чи нога посковзнулася, не знаю, та я впав із дерева на землю і зламав хребет. Було багато ушкоджень – і руки зламані, і легені не дихали, тому що вони ніби склеїлись і не розправлялися. Мене одразу забрали в лікарню, тоді в реанімацію. Тиждень був такий, що я непритомнів, приходив до тями і знову непритомнів, такий важкий стан був. Не зрозуміло було, чого чекати далі. Мені зробили операції, поставили на місце хребет. Була одна лікарня, друга, третя, – пригадує Андрій, додаючи, що після отриманої травми, медики сумнівалися в тому, чи хлопець взагалі житиме. – Навіть було таке, що батькам сказали, що я навряд чи виживу. Та важливо, що Бог дав життя!

 
Думав, що зроблять операцію, і я прибіжу додому
Андрій згадує, що після того, як отримав травму, думав, що зможе ходити. Каже, сподівався, як тільки його прооперують, одразу стане на ноги. Проте було далеко не так.

– Перші тижні мені казали, що будуть операції, треба їхати до Києва. Я собі подумав, що поїду, мені зроблять операцію і я прибіжу додому. Вже потім зрозумів, що такого не буде, – ділиться думками чоловік.

Після отриманої травми, повернутися до життя було важко, адже кожен день – це боротьба, лікування, реабілітація, безкінечні обстеження. Півроку тридцятирічний хлопець провів у лікарняних стінах.

Уже згодом йому довелося змиритися зі своєю інвалідністю. Якщо залишилось життя, все інше – перешкоди і їх треба долати. До багатьох речей доводилося звикати, багато чому вчитися.

– Я пам’ятаю, як мене вчили пересідати з ліжка на візок, певні рухи робити, навіть елементарні речі – одягнутися, взутися. Це все було нелегко. Тому усвідомлення мого стану до мене прийшло поступово, – розповідає Андрій.
 

Народжений тричі
–Я  вважаю, що в мене три дні народження. Чебурашка в мультфільмі співає: «К сожаленью, День рожденья, только раз в году…». А після цієї ситуації, я зрозумів, що в мене їх три. Перший, коли мене мама народила. Потім у мене ще був такий момент, коли в одинадцять років я вирішив змінити своє життя і жити за божими заповідями. І третій – після того, як я «поламався». Вважаю, що це в мене ще один шанс, адже я міг би й не жити, та Бог дав мені життя. Адже батькам реально казали, що шансів немає. Не міг дихати, підключали апарати, ліки з інших міст замовляли, – пригадує Андрій.
 

При однаковій травмі – різні шанси
В Андрія є можливість знову стати на ноги, але для цього треба дотримуватися певних рекомендацій, виконувати вправи.

– Навіть при однаковій травмі можуть бути різні шанси. Це ніхто не може спрогнозувати. Теоретично у мене шанси є, тому що центральний нерв не перерваний, але сильно ушкоджений. Все залежить від тренувань, навантаження, фізичних вправ. Я, звичайно, займаюся вдома. Був у санаторії. Роблю все, щоб не сталося атрофії м’язів. У такій ситуації дуже важлива підтримка батьків, родичів, друзів, віра в Бога, – каже чоловік.

Андрій проживає з батьками, які дуже йому допомагають у багатьох речах, що він згадує з особливою вдячністю.

– Я надзвичайно вдячний своїм батькам. Їм обом за сімдесят, навантаження на них велике, але вони допомагають. Сім’я у нас велика, нас п’ятеро. Але всі живуть у різних містах. Коли старший брат одружувався, купив неподалік будиночок, оселився поряд. Він мені допомагає, – із вдячністю каже чоловік.

 
Недоступність до доступного
Після набутої інвалідності, життя Андрія змінилося. Починаючи з друзів, завершуючи недоступністю до раніше досяжних місць – установ, закладів. Та й загалом на одні й ті ж речі, каже чоловік, почав витрачати більше часу.

– Наше місто не надто пристосоване для візочників. У побутовому житті є певні проблеми, але кожна людина звикає, пристосовується. Те, що в здорової людини може зайняти десять хвилин, у хворої – півгодини-годину. Ось цим відрізняється життя, – пояснює інвалід-візочник.

Та попри травму і обмеженість, у житті чоловіка з’явилися нові знайомі, спільні інтереси.

– У мене не було знайомих на візках. Я спілкуюся тепер із такими, як сам, з’являються спільні інтереси. Чим більше проходить часу від травми, тим набуваєш більшого досвіду, щоб допомогти, порадити людям із інвалідністю, – каже Андрій.

 
Фото з візка
Якщо поділити життя Андрія на «до» і «після» травми, то «до» того часу Андрій каже, вів активний спосіб життя. Його робота була пов’язана з виготовленням м’яких меблів.

– Я робив людям щасливе життя, щоб їм було м’яко спати. Крім того, велика частина мого життя пов’язана з церквою, вірянами. Брав активну участь у соціальному житті міста. Ми організовували різні акції, в тому числі прибирання міста, – згадує Андрій.

У житті «до» травми Андрій також активно займався співом та грав на деяких музичних інструментах.

– Я їздив Україною з церковною групою. Ще в дитинстві навчався у музичній школі грі на акордеоні та фортепіано. Потім сам почав трохи грати на гітарі. Мені батько показав декілька акордів, брат ще допомагав. Грав на сопілці. А в музичній групі я грав на гітарі, сопілці, губній гармошці, співав. Група проіснувала більше п’ятнадцяти років, – розповідає Андрій.

Зараз у житті чоловіка декілька захоплень, зокрема, фотографія та відеомонтаж.

1471

– Фото – це одне з моїх захоплень. Воно з’явилося, коли в мене ще фотоапарата не було. Мені просто було цікаво правильно фотографувати. У своїх знайомих фотографів розпитував, а ще переглядав різні техніки. За якийсь час у мене з’явився дзеркальний фотоапарат. Я люблю природу, масові заходи, спіймати в кадр емоції людей. Мені подобається, коли в кадрі є емоція – сум, радість чи просто людина за щось задумалася, – ділиться співрозмовник «КП».

Андрій пригадує, що бажання займатися фото, у нього було і раніше, особливо у підлітковому віці, коли він хотів фотографувати міста.

– Я мав нагоду відвідувати деякі європейські країни, бачив різні культури, людей, пам’ятки архітектури, тому мабуть і з’явилося таке бажання, – додає чоловік.

Андрій розповідає, що він також є членом творчої групи «Light-відео». Молода команда робить відеозйомку весіль, різних заходів.

– Цього року знімали всеукраїнський християнський молодіжний фестиваль в Одесі, – з гордістю каже Андрій, уточнюючи, що в цьому творчому процесі він виконує монтаж відео. – Я отримую задоволення, коли роблю щось приємне іншим людям.

Попри недоступність, яка існує в людей через інвалідність, Андрій долає труднощі, які підкидає життя і вірить, що незабаром таки ходитиме. Він не впадає в тугу, намагається урізноманітнити кожен свій день.

– На прогулянках буваю часто. Мені ніколи сидіти і сумувати. Я знаю таких людей, у яких немає спілкування – вони сумують. Я ж намагаюся бути активним. Ось буквально в середині осені, в останній теплий день, ми зібралися із друзями, п’ятеро було на візочках, а двоє ходячих. Ми гуляли Ковалівським парком, насолоджувалися ще теплою осіню, – каже насамкінець своєї розповіді інвалід-візочник Андрій, життя якого беззаперечно можна ставити за приклад тим, у кого через життєві розчарування просто опускаються руки.

e-max.it: your social media marketing partner