Я не виходила на вулицю, на сина дивилася з апатією, а коли він плакав – закривала голову подушкою

, Олена Несен, "КП"

1399Останнім часом жертвами вірусу імунодефіциту дедалі частіше стають аж ніяк не представниці секс-індустрії, а навпаки – заміжні домогосподарки. Так сталося і з 28-річною кіровоградкою Вікторією. Про свій діагноз вона дізналася торік, коли лежала у пологовому. ВІЛ-інфекцією жінку заразив її чоловік. Така новина мало не зламала життя Вікторії назавжди. Нещодавно вона сама зателефонувала до «КП», бо хотіла поділитися власною історією і стати, можливо, для когось прикладом, як не здаватися. Каже, страшний діагноз – ще не вирок і не привід себе хоронити заживо.

–Для мене це був подвійний шок. Перше – у мене вірус імунодифіциту. Друге – мене зрадив рідний чоловік. Я не знала, як впоратися з тим, про що дізналася, адже була вагітна – хвилюватися, переживати не можна було. Мені було важко усвідомити, що я до кінця життя буду ВІЛ-позитивною. Я задавалася питанням, чому це трапилося зі мною? Чому людина, яку я вважала найріднішою, найближчою на світі, так вчинила? Я надзвичайно хвилювалася за дитинку, чи буде ВІЛ-статус у мого синочка, – розповідає «КП» Вікторія і додає, що довго не наважувалася розповісти свою історію газеті, але потім все ж таки вирішила звернутися, аби поділитися тим, через що їй довелося пройти.

З чоловіком Вікторія відразу розлучилася, не дивлячись на те, що була при надії. Про свій діагноз розповіла лише матері і найближчій подрузі. Саме вони допомогли дівчині впоратися із ситуацією і підтримували, як тільки могли.

– Після того, як мені повідомили діагноз, я була ошелешена. Я не знала, куди мені йти, тому кілька годин просто просиділа у лікарні. Я не могла навіть уявити, як і коли це сталося. Адже Іван – єдиний чоловік у моєму житті. Наркотиків я ніколи не вживала. Роздумуючи, що робити, я наважилася прийти до чоловіка на роботу, адже чекати вечора було не в силах. Ми вийшли на подвір’я і я повідомила йому про ВІЛ. Після мовчання він мені зізнався. Він сказав, що знав про свою хворобу, уявляєте, знав! Мовляв, заразився після того, як зрадив мені, але боявся про це сказати, бо боявся мене втратити назавжди, – згадує Вікторія.

Народивши сина Максима – хлопчик був абсолютно здоровим, – жінка перебралася з квартири, яку винаймала, до матері. Каже, під час вагітності ще якось трималася, старалася не нашкодити своїми переживаннями дитині. А от після пологів почалася затяжна депресія. Вікторія навіть не могла доглядати за дитиною. Сина няньчила її мама.

– Я замкнулася у собі, не хотіла нікого бачити, ні з ким розмовляти. Я просто плакала і жаліла себе. Як бути далі, як жити, я не розмірковувала. Усі мої думки були зосереджені на тому, наскільки мені погано в той момент. Я не виходила на вулицю, весь час проводила в своїй кімнаті, відмовлялася від їжі. На сина дивилася з апатією, а коли він плакав – закривала голову подушкою. Важко згадувати той час. Це була глибока депресія. Мама за мене неабияк хвилювалася, консультувалася з лікарями, але я відмовлялася від ліків, – згадує Вікторія.

Каже, досі не може зрозуміти, яким дивом вона вийшла з цього стану. Якось уранці, зрозумівши, що так далі тривати не може, Вікторія просто підвелася з ліжка, поцілувала свого маленького сплячого Максима і вийшла на вулицю подихати вранішнім повітрям. Зізнається, сірий світ, у якому вона жила кілька останніх місяців, просто щез і з’явилося бажання жити, просто жити.

– Інакше, ніж дивом, я це назвати не можу. З такого стану, у якому я була, не зав­жди лікарі можуть вивести людину. А тут я сама… Знаєте, я думаю, мені допомогла моя небесна покровителька свята Вікторія, Ніка. Я подумки їй молилася. Саме вона допомогла мені побороти депресію, яка рано чи пізно загнала б мене в могилу, – ділиться Вікторія.

– Безумовно, хвороба мене змінила, з часом відбулася переоцінка цінностей, переосмислення сенсу мого життя. Ні, я не дякую Богові за те, що інфікована. Просто нічого вже не виправиш, залишається тільки жити. І радіти кожному дню. Цьому я постійно вчуся, і головний мій учитель – Максим, – додає жінка.

Говорить, до нового життя з хворобою звикла. Щодня п’є пігулки, більше, ніж раніше, приділяє увагу харчуванню, відпочинку, а ще – багато часу проводить на повітрі, як радив лікар. Єдина проблема, з якою ще не впоралася Вікторія, – комплекс неповноцінності. Каже, після того, як захворіла на ВІЛ, відчуває себе не такою, як всі.

– У мене ще попереду величезна робота над собою. Я наче і усвідомлюю, що ВІЛ-позитивний статус не робить мене гіршою за інших, проте відчуваю себе не такою, як усі. Через це в мене не складається особисте життя. Після зради важко довіритися людині. А по-друге, є страх того, що тобою знехтують, дізнавшись про хворобу. Але я над собою працюю, – оптимістично налаштована співрозмовниця «КП».

– Хочу сказати всім, хто зіткнувся з такою чи іншою проблемою, особливо таким жінкам, як і я, які отримали ВІЛ-позитивний статус від власних чоловіків: не впадайте у відчай, – радить Вікторія. – Я, як ніхто, розумію, наскільки складно впоратися з таким ударом, але це можна зробити! Говорю з власного досвіду. Скласти руки і лягти помирати – це легкий, але хибний шлях. Краще прий­няти рішення жити, по-справжньому жити.
e-max.it: your social media marketing partner