Дружина загиблого захисника у пам’ять про чоловіка придбала обладнання для Бобринецької лікарні

Олександр Хохолко був відважним, турботливим і рішучим. Так про нього говорить його кохана Наталія. Чоловік боронив країну ще з 2015 року, казав, «хто, якщо не я». Згодом, коли народилася донечка, він вирішив бути більше поруч із рідним і повернувся до цивільного життя. Та незадовго до повномасштабної війни знову пішов. Бо мусив їх захистити. Три роки тому Олександр загинув. Аби вшанувати коханого та зберегти пам’ять про нього, Наталія вирішила придбати необхідне обладнання для лікарні. На це спрямувала частину коштів, які їй держава виплатила як компенсацію за полеглого чоловіка.

– Це не було спонтанним рішенням. Я хотіла бути корисною і допомогти місту в пам’ять про коханого чоловіка. Зверталася за порадою до міського голови, пропонувала свої варіанти, приходила на тематичні зустрічі. І під час однієї з таких озвучили, що потрібне обладнання для реабілітаційного відділення лікарні. Ця ідея мені одразу відгукнулася, – ділиться з «КП» Наталія.

Жінка порадилася вдома з рідними. Потім – із лікарями.

– Мені провели екскурсію по відділенню. Пояснили, яке саме обладнання потребують і у чому його важливість, – розповідає співрозмовниця.

Так вирішили придбати апарат ультразвукової терапії та електростимуляційний прилад.

– Цього обладнання нам дійсно бракувало, – говорить лікар-реабілітолог Анатолій Крутій. – Воно важливе та має широкий профіль використання – коли є проблеми з запаленнями сухожиль та звʼязок, для зняття хронічного больового синдрому, при лікуванні обмеження рухливості суглобів, при невралгії та невропатії. Також за допомогою обладнання можемо пом’якшувати чи зменшувати рубці.

18 серпня пацієнтів уже обслуговували за допомогою цього обладнання.

– Усе працює на найвищому рівні. Ми вдячні Наталії за таку допомогу. Це дуже вагомий внесок для нашого відділення, – додає лікар.

Сама ж Наталія про свій вчинок відгукується дуже скромно.

– Насправді, це лише мільйонна піщинка в морі того, що роблять наші захисники, в тому числі, що робив мій чоловік. 19 серпня виповнилося три роки від дня його загибелі, – говорить жінка. – Для мого Сашка всі військовослужбовці – побратими. Він завжди прагнув їм допомагати.

 

 

Із Олександром Наталія познайомилася, коли він вже був військовослужбовцем. Служив артилеристом у 72-й бригаді імені Чорних запорожців.

– З 2015 року він служив по мобілізації, півтора роки. Потім підписав контракт на службу  у ЗСУ. Коли ми познайомилися, він відслужив вже половину терміну, а незадовго до закінчення контракту, у 2019 році, вже заручилися. Навесні 2020 розписалися та повінчалися. Я спочатку думала просто розписатися. Але Сашко наполіг на святкуванні. Була сукня, фата, найрідніші поруч… Зараз згадую, таке атмосферне весілля вийшло. Я вдячна йому за це і за теплі спогади про той день, – пригадує Наталія.

Каже, чоловік по життю був дуже відповідальним. Любив і цінував родину, дуже піклувався та оберігав.

– Після завершення того контракту ми домовилися, що більше ніякої армії, а лише мирне життя. Але служба – це була його стихія, він дійсно був вправний воїн. Проходив додаткові навчання, підвищення кваліфікації…Через деякий час він знову на рік підписав контракт. Казав: «це теж робота, яку хтось має виконувати, а я вмію і знаю, як це робити». Тоді я вже вагітна була. Він спеціально взяв кілька днів відпустки, щоб приїхати на пологи. Якраз вийшло, що донечка Мілана народилася того ж дня, як він приїхав. І поки я була у палаті інтенсивної терапії, він сам був із маленькою. Я переживала, а медсестри мені: «не хвилюйтесь, ваш тато чудово справляється з малечою, у них все добре», – пригадує співрозмовниця.

Коли Мілані було 5 місяців, в Олександра закінчився черговий контракт. Він тішився донечці та радів, що може піклуватися про дружину. Однак вдома з рідними він побув лише два неповні місяці.

– Сашко постійно моніторив та аналізував новини, був напружений. Коли я питала, що сталося, спочатку мовчав. А потім сказав, що вирішив знову піти служити за контрактом. Я, звісно, спочатку була в шоці. Ми ж домовлялися про мирне життя. Кажу, ти воював, втрачав побратимів, був у полоні… Ти ж не можеш постійно на собі це тягнути. Він відповів, що буде повномасштабна війна. І коли це почнеться, він мусить бути готовим і бути вже на позиції. А ще жартував, що він заговорений, тому все з ним буде добре. Звісно, я не була в захваті від такого рішення. Але прийняла його вибір, – пригадує жінка.

Коли Олександр знову пішов служити, Міланці було 7 місяців. 20 лютого 2022 року чоловікові виповнилося 34 роки. А 24 лютого – їхній донечці 8 місяців. І в той же день почалася повномасштабна війна.

 

Олександр боронив південь України.

– Він відчував себе там потрібним. Відчував відповідальність, що мусить захищати. Казав: «хто, якщо не я», а ще «ми їх до вас не пустимо»… – пригадує Наталія.

19 серпня 2022 року у боях під Херсоном її чоловік сержант Олександр Хохолко загинув. Його поховали у селі Кетрисанівка, звідки він родом.

 

– Мілана була із татком усього два місяці. І це такий ще не свідомий період. Зараз їй вже чотири роки. Я їй розповідаю, показую фото. Вона знає, що тато її любить, що він військово­службовець, захисник, Герой. І що він на небі. Вона поки до кінця не розуміє, що він уже ніколи звідти не повернеться… Часом каже: «мамочко, хочу до татка» або коли бачить чоловіків у формі, питає чи є там татко… – ділиться з «КП» жінка.

Коли вона на роботі, з дів­чинкою проводять час батьки Наталії. Для них Олександр був не просто зятем – він був за сина.

– Коли Сашко йшов на свій останній контракт, моя мама його запитала, на кого він нас з донечкою залишає. Він їй відповів: «на Вас!». І що він хоче, аби його доня вчилася в українській школі. Саме тому бабуся взяла ініціативу в свої руки, а я даю їй таку можливість.

Бо так вона виливає свій біль. Вона розповідає онуці про тата, вивчає з нею вірші про Україну, пісні. Зараз в садочку тиждень доброти, збирають допомогу нашим захисникам. Дитина передає гостинці побратимам тата, – продовжує співрозмовниця.

Наталія зізнається, відчуває особливу відповідальність за виховання доньки.

– Мені боляче, що обірвалося життя Сашка. Бо такі, як він повинні будувати цю країну. У нього ще все життя було попереду. Мені боляче, що донька так мало була з татом, що не пам’ятає його обіймів і фізично його більше не відчує, не побачить. Тому я хочу, щоб про нього знали. Кажуть, Герої не вмирають. Але лише тоді, коли про них є пам’ять. І ми, перш за все їхні рідні, має­мо робити все можливе, щоб вона не зникала, – наголошує жінка.

Каже, важливо пам’ятати полеглих та підтримувати тих, хто нині бореться за мир.

– Треба робити все для тих, хто нас захищає, щоб вони знали і розуміли, що вони не самі. Треба шанувати тих, хто вже віддав своє життя. Навіть та сама хвилина мовчання – зупиніться, подумайте, згадайте, усвідомте, розділіть біль із рідними. Підтримуйте близьких, чиї рідні зникли безвісти. Повірте, це окремий біль. Допомагайте тим захисникам, хто вже повернувся, якщо вони цього потребують. Поважайте їх. Коли обладнання доставили в лікарню, я побачила, як горіли очі лікаря, і я зрозуміла, що це справді буде допомагати нашим мужнім воїнам і не тільки їм. А це для мене найголовніше, – зізналася Наталія.

Фото: надані Наталією Хохолко та Анатолієм Крутієм