Змушували говорити російською, принижували й катували. Звільнені воїни з Помічної розповіли про ворожий полон
Десятки людей зібралися на головній площі у Помічній, щоб привітати вдома Олександра Нелюба та Юрія Рубана. Чоловіки у різний час та на різних напрямах боронили Україну. Такі різні, з різними життєвими шляхами, різним досвідом, різного віку… Але обидва хочуть перемоги України, обидва у різний час потрапили у ворожий полон. Олександр був майже рік, Юрій – кілька тижнів.
Свої історії вони ексклюзивно розповіли для «Кіровоградської правди».
!Текст містить фрагменти, які можуть травмувати чутливих людей!
ЮРІЙ РУБАН, ВОЇН 57 БРИГАДИ
Херсон-Бахмут
26 лютого минулого року Юрій пішов у центр комплектування та соцпідтримки (колишній військкомат – «КП»), після обстежень його визнали обмежено придатним. Чоловіку сказали, що у разі потреби йому зателефонують. Не дочекавшись дзвінка, 18 квітня він знову пішов у центр комплектування.
– Я хотів піти служити. У мене маленькі діти-двійнята, їм зараз 12 років. В обох інвалідність. Але я вважав, що я маю піти, їх повинен хтось захищати. Через три місяці, 17 липня, мене мобілізували. Служив у 57 бригаді. Наступного дня я вже був у частині. Пройшов навчання і потім нас направили на херсонський напрямок, – пригадує Юрій початок служби.
Там він із побратимами мав кілька бойових виходів.
– Перший мій вихід був 28 серпня на Сухий Ставок. Днів 18 він тривав. Потім був Давидів Брід. Наша бригада захопила там певну дільницю, що давало можливість далі наступати, – розповідає 54-річний чоловік.
Потім їхню бригаду перенаправили на бахмутський напрямок.
– Розмістилися ми неподалік самого Бахмута. І звідти вже робили виходи у місто. Завдання нашої бригади було захищати підступи до одного об’єкта. У той ранок я наче й не мав виходити, але мене розбудив офіцер. Каже, треба допомогти хлопцям. Там окопи ми рили. Вийшли десь о 6:30, здається, помінялися з побратимами. І десь о 8:20 почався наступ на цю позицію. Буквально через 20 хвилин ми опинилися в оточенні, – продовжує Юрій.
Вижили лише двоє
Це було 17 грудня минулого року. Тоді на завдання вийшли 9 людей.
– Повертатися нам не було як. Ми десь години три трималися, поки у нас був боєкомплект. Можливо б, ще трохи потрималися. Але тоді саме дощ був, руки в болоті, магазини такі ж, у нас почали клинити автомати – то в одного, то в іншого. Потім ми отримали поранення. Але тоді перше своє поранення я не одразу помітив. Мені кістку перебило. Але через ситуацію, мабуть, не звернув уваги. Ми пробували відступати, і, як я чув потім, за нами намагалися наші прорватися, але не змогли. Ми розуміли, що ми живі, поки є патрони. Серед нас уже були вбиті, тяжко поранені, я з легким пораненням і двоє не поранених, – розповідає «КП» боєць.
В один момент у Юрія і ще двох на той момент не поранених побратимів одночасно не спрацювали автомати.
– Ворог побачив, що ми вже не відповідаємо, підійшов ближче і відкрив вогонь. Я спочатку думав, що я один лишився. Вийшов із окопа і в цей момент у мене вистрелили ще раз. Поранення у бік. Пощастило – куля пройшла і не зачепила життєво важливі органи. Тоді вижили лише двоє – я і мій товариш Сергій. І отак нас двох взяли в полон, – продовжує воїн.
Слава Богу, всі мої частини тіла лишилися при мені
– Мені пекло, але я йшов самостійно. Ми йшли ще близько 2,5 кілометра до першого їхнього бліндажа. Якби я не міг іти, то, думаю, розстріляли б, – припускає чоловік.
Через те, що Юрій з побратимом мали поранення, їх помістили в так званий лазарет.
– Згори вода капала, ні вікон, ні дверей не було і не випускали. Туалету не було. Але раз в день прибирали там… Лікували йодом і марлею. Вони це приносили, а допомогу надав наш медик. Ні знеболювального, нічого не було. Боляче, звичайно було, – продовжує чоловік.
Але перед цим Юрію та іншим полоненим влаштували допит зі знущаннями у бліндажі.
– Слава Богу, всі мої частини тіла при мені залишилися. Тому що там хлопці були і з відрубаними пальцями, і молотками по руках їм били. Мені імітували розстріли – очі зав’язували і кілька разів стріляли поруч зі мною. Око ледь не видавили. Вухо відтягували і кричали «дай ножа, я йому відріжу!», пальці мені тут не зламали, але, правда, і зараз болить… при цьому ставили питання чи бачив я іноземних солдатів, чи є родичі за кордоном. Скільки людей лишилося на позиції. Не можна було казати «здається, близько». Лише конкретні відповіді. І вони мали збігатися з відповідями побратима. Інакше дуло до лоба. І коли мене спитали, скільки людей лишилося, я цифру навмання сказав – 50. Думаю, зараз, якщо не зійдеться з іншими відповідями – все. Але, Бог є на світі, товариш так само сказав. Хоч там не така кількість бійців була, – описує допити Юрій.
У полон їх узяли вагнерівці.
– Тримали нас на тимчасово окупованій територій України – у місті Первомайськ Луганської області. Годували погано – один пайок вагнерівця на трьох. І то вони з нього окремі продукти забирали. Лишалися сухарі і консерви. Пляшка води на одного-двох людей. А ми ж усі з пораненнями, температурами під 40. Не вистачало. Я не довго був у полоні, то схуд лише кілограми на три. Ті, хто довше – на більше, – каже боєць.
Попри погані умови утримання, ставлення було відносно нормальне.
– Били і знущалися у перший день. А у тюрмі до нас ставилися більш-менш нормально. Але, наприклад, якщо хтось відповідав на запитання українською, вони одразу це ж слово виправляли російською. Вимагали говорити їхньою мовою. Також із нами у полоні були їхні ж. Можливо, відступали чи тікали, не знаю. Але їх били частіше, за найменший проступок. Нас запевняли, що з нами нічого не буде і чекають обміну, – пригадує чоловік.
Новорічний подарунок
У камері, де був Юрій, утримували ще 23 чоловіків. Коли одного ранку наприкінці грудня до них зайшли російські військові, то назвали імена 9 осіб і сказали готуватися на вихід.
– Ми всі їм одразу номери телефонів почали передавати, щоб нашим рідним подзвонили і сказали, що з нами все добре, ми в полоні. А потім заходять ці… кацапи в обід і додають ще 10 чоловік. У цей список потрапили ми з товаришем. Але знаю, що пізніше й інших, хто з нами сидів, обміняли, – каже воїн.
На обмін військовий пішов у термобілизні.
– У першому ж ворожому бліндажі мене майже повністю розділи, залишили лише термобілизну. Забрали навіть волонтерські в’язані шкарпетки. Таке відчуття, що оркам зовсім нічого не видають, – зазначає співрозмовник.
Уже на підконтрольній Україні території Юрію та іншим полоненим дали їжу, телефони.
– В автобусі на кожному сидінні були пакети з їжею. Ми ж голодні. Трохи поїли. Нам роздали телефони нові з новими сімками. Я номер родичів пам’ятав. Зателефонував, а вони спочатку не повірили. Бо вдома вже прийшло повідомлення, що я зниклий безвісти. І тут я дзвоню. От такий був новорічний подарунок, – говорить Юрій.
Нині 54-річний Юрій два місяці як демобілізований. (на фото - до військвої служби)
– Я не дуже люблю увагу. Але те, що нам влаштували містяни зустріч, приємно звісно. Вдячний їм. Та самі події важко згадувати. 7 товаришів, таких хороших друзів тоді лишилися в окопі. Війна лишає свій слід, – зізнається «КП» воїн.
ОЛЕКСАНДР НЕЛЮБ, ВОЇН 56 БРИГАДИ
Оборона Маріуполя
Олександр хотів бути військовим, тому у 19-річному віці наприкінці вересня 2021 року підписав контракт на військову службу. Служив у Маріуполі. Там його і застала повномасштабна війна.
– Перші дні, якщо чесно, було і не страшно. Я ще не розумів повної ситуації. Був позитивно налаштований, бо були думки, що можливо скоро закінчиться. Але все вийшло інакше, – говорить Олександр.
Він боронив Маріуполь 50 днів.
– Ворога було більше, у нього було більше озброєння. Ми були у кільці. Тоді думав про те, що людське життя найцінніше. А дехто взагалі не цінує життя своє, скаржиться. У тих ситуаціях цінуєш все, – каже військовий.
На той час ситуація з озброєнням та провізією в українських воїнів була складна.
– Суп варили з гнилої картоплі, їли зіпсоване варення. Бо іншого не було. Зброї також не вистачало. Але ми все одно якось давали відсіч. Виходили групками, обстрілювали ворожу артилерію, лякали. Щоб вороги розуміли, що вони не у своєму місті. І не буде їм даватись все, що заманеться, не буде прощатись те, що вони роблять, – зауважує Олександр.
Оленівка-Камишін-Ковров
– 12-13 квітня у полон потрапили окремі батальйони 36-ї бригади морпіхів. Залишилася наша група 56-ї бригади і чоловік сім 36-ї. Нас було, мабуть, людей 50. Ми вирішили самостійно виходити з заводу Ілліча. Через посадки, ползком-ползком і натрапили на блокпост. Вирішили обійти, але не вийшло – потрапили в перестрілку і вимушені були відступити назад на завод, тому що інформації ніякої не було. Боєкомплектів та озброєння, щоб йти проти БТРів, проти всієї важкої техніки – не було, – пригадує події боєць.
Воїни переночували на аглофабриці металургійного комбінату імені Ілліча.
– 14 квітня ми з 6:00-7:00 ранку розбилися на групки, щоб здобути провізію, озброєння якесь – хоч щось. Одна група лишилася переносити з бункера в офісне приміщення БК і поранених. Поки ми переносили, пару групок вже взяли окремо в полон. Над нами вже літали різні дрони. Ми опинилися в оточенні. Проти танків ми нічого не могли зробити. Можливо, з одним ще розібралися б якось, але їх було до 5, – розповідає військовослужбовець.
Звідти Олександр із побратимами потрапив у полон.
– Спочатку відвезли у селище Сартана на Донеччині. Там я пробув 5 годин. Далі нас повезли в Оленівку. В Оленівці нас «прийняли» добротно, що двох вбили… Там я пробув до 18 травня. Того дня дуже рано нас погрузили в КамАЗи і привезли у СІЗО в Камишині Волгоградської області РФ. Десь у той період, у травні мама дізналася, що я у полоні, Червоний хрест підтвердив. Інакше повідомити можливості не було. У Камишині я був до 2 жовтня. Потім перевезли у виправну колонію №7 у місті Ковров Володимирівської області, – продовжує воїн.
Він зізнається, полонених не вважали за людей.
– Казали, що ми бандерівці, фашисти, свині, що ми в усьому винні. Могли витягнути з камери і на побиття, так зване їхнє «васпітаніє», – говорить Олександр.
Під час ув’язнення змушували говорити російською, співати Гімн Росії.
– Був певний розпорядок дня. Після підйому вони вмикали свій Гімн і ми, вишикувавшись, також мали його співати. Потім стояли і чекали команду «по розпорядку». Це ранковий туалет, зарядка і сніданок. Давали каші різні, але небагато і десь мілілітрів 70 чаю. Після сніданку ми чекали їхньої перезмінки – гудок, ми шикуємося в камері, відкривалося віконце і ми мали робити доклад такого плану: «гражданін начальник, в камєрє №14 содєржится 16 человєк. Дєжурний по камєрє такой-то такой». Якщо це ранок понеділка, то для ув’язнених нашого поверху була баня, – розповідає чоловік.
Її робили раз на тиждень.
– Баня там була жах – шокери, палки резинові, ну і кулаки, ноги. Застосовували все. Били так сильно людей, що вони, вибачте, випорожнялися на місці. Після бані обід, потім зарядка. Після зарядки чекали вечерю. Після вечері у них перезмінка і потім вже ми типу готуємося до сну. Перед цим знову обов’язково їхній Гімн. І так було майже кожен день. Були «любителі» військовополонених – виводили просто так із камери і били по всьому – по ребрах, руках, ногах, у живіт, – продовжує Олександр.
Знущалися з військовополонених і під час допитів.
– Мене допитували 7 червня у Камишині. До кабінету вели – руки за спиною, голова нижче колін, по сторонам дивитися не можна, тільки на свої ноги. В кабінет приводили – одягали мішок на голову і проводили допит. На допиті клали на підлогу, руки вперед, в руках – дроти. Зверху ставили 3-4 стільці, мабуть, щоб не встав. Як казали інші військовополонені, у росіян була загальна картина – де я був, що робив. І якби я розповідав щось інше, то ці дроти активувалися б. Мене це оминуло. Потім я вже стоячи і сидячи з мішком на голові відповідав, де я був і що робив, – каже Олександр.
Далі зробили перерву на обід, після нього знову мали викликати на допит.
– Дорогою з кабінету перестріли троє російських спецназівців і двоє тамтешніх працівників, бо залучалися і чеченські спецназівці, але вони були спокійніші і майже не чіпали. А ті закрили мене в інвентарці – між коридорами з сіток кімната, де зберігали віники, совки, миски, і почали по-їхньому розважатися. Побили мене так, що запам’ятав на дуже довго. Це, мабуть, найгірше, що там було. Потім спустили на перший поверх і закинули в камеру. Я поїв, пройшло хвилин 30 і знову викликали на допит. І так вони кожного допитували, – описує утримування в СІЗО військовий.
Дорога додому
Олександра звільнили з полону 10 квітня.
– Спочатку з різних камер вивели багато людей – чоловік 30 і закинули нас у дві камери. Одразу зняли з нас зековську форму, натомість дали цивільну. Ми так два тижні жили. Той самий графік, але вже в цивільному одязі. Інформації про те, що це на обмін взагалі ніхто не говорив. Після відбою 9 квітня побачив, що у дверях відкрилося вічко і хтось довго дивиться. Думаю собі, що зараз буде? Зайшли чоловік 7 спецназівців: «подьйом, давай». Ми вділися, застелили ліжка. Потім нас зігнутими повели в кабінет, там наділи мішки. З мішками на голові провели на вулицю і посадили в автозак. Ми їхали досить довго, потім пересіли на літак. Два рази злітали. Після другої посадки нас пересадили в автобуси. Ми ще їздили-їздили-їздили, а потім, коли вже привезли до пункту обміну, зняли з нас мішки. Зайшов представник України: «добрий день, підніміться, все нормально». І все – ми пересіли в наші автобуси і поїхали, – описує чоловік. (на фото - до полону)
Але Олександр до останнього не вірив.
– Коли побачив представників координаційного штабу, військових наших, думаю, ну, добре, значить все-таки обмін. Коли обміняли, одразу подзвонив мамі, що я вже вдома, – пригадує він.
Після обміну проходив реабілітацію. Нині Олександр на лікарняному і якщо лікарі дозволять, знову планує повернутися до лав ЗСУ.
текст: Наталка Маринець
фото: Наталка Маринець, надані героями
