Знімав триколор на Зміїному, звільняв Херсонщину, втратив ногу, але хочу повернутися на службу, – воїн із Кіровоградщини

«Я не втомився захищати Україну, тому що я її люблю», – так під час телефонної розмови з нами говорить сержант Віктор Кобець із позивним «Зевс». Нині чоловік перебуває у клініці в Нью-Йорку на реабілітації після протезування. Він підірвався на міні і втратив ногу. Чоловік родом із Кіровоградщини, але повномасштабне вторгнення Росії застало його в Одесі. Про свій шлях на війні і що пережив – 25-річний Віктор ексклюзивно розповів «Кіровоградській правді».

СПОКІЙНА ДИТИНА З ХАРАКТЕРОМ ВОЇНА

Віктор народився у селі Бережинка Кропивницького району. Згодом він із родиною переїхав у село Аджамка, що за 20-25 кілометрів від Бережинки.

– Там я пішов, здається, у 4 клас. Дитинство було спокійне, мали у селі господарство, допомагав поратися з ним. Грав у баскетбол за шкільну команду… Після школи пішов в училище, але трохи не довчився. У 2016 році вирішив підписати контракт на службу в Збройних силах України, – розповідає «КП» Віктор.

Тоді йому тільки виповнилося 18 років. Батьки хлопця не дуже радісно сприйняли таку новину.

– Але у мене характер… важкий, наполегливий і цілеспрямований, – говорить про себе співрозмовник, – вирішую сам, що мені потрібно. Я служив три роки, до 2019-го – на війні в Донецький області. Два з половиною роки прослужив у розвідці. А потім став сапером.

За службу отримав кілька відзнак – «Учасник бойових дій», «За участь в антитерористичній операції» та «Ветеран війни». Після звільнення Віктор деякий час жив на Кіровоградщині, а потім переїхав в Одесу. Працював в особистій охороні. Поки не почалася повномасштабна війна.

 

ЗНОВУ НА ВІЙНУ

– Усі лягли спати і вночі (з 23 на 24 лютого – «КП») дуже тривожив телеграм – було багато сповіщень. А коли вже включили телевізор – показували новини, що іде повномасштабне вторгнення. Я пішов до військкомату (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки – «КП») і одразу взяв зброю до рук, – пригадує чоловік.

За розподілом Віктор потрапив до 35-ї окремої бригади морської піхоти.

– З побратимами мінували всі мости, щоб росіяни не зайшли через Придністров’я, охороняли ту сторону. Так в Одесі ми пробули декілька місяців. Був період, коли нас, декілька хлопців, їздили на Херсонщину, а потім поверталися в Одесу, – розповідає військовий.

ТОМУ ЩО НАХ*Й, ЗНАЧИТЬ НАХ*Й (або ЗВІЛЬНЕННЯ ОСТРОВУ ЗМІЇНИЙ)

Контроль над островом Зміїний дав би Росії багато переваг під час війни. Зокрема, як зазначали військові експерти, якби вони розмістили на ньому системи ППО, то змогли б отримати кон­т­роль повітря і моря від гирла Дунаю до Одеси і далі по узбережжю.

На вечір першого дня пов­номасштабного вторгнення українські оборонці одразу ж вказали руському кораблю, куди йому йти. Вони поради не дослухалися й таки напали на острів. Тоді обійшлося без жертв, але, на жаль, увесь гарнізон і цивільні з острова потрапили в полон. Частину з них уже повернули додому. Росіяни почали завозити на острів техніку. А навесні українські військові почали деокупацію острова, знищуючи озброєння ворога. Усю історію боротьби за цей острів не раз оприлюднювали і її можна знайти у відкритих джерелах.

Один із тих, хто брав участь у звільненні острова, – саме Віктор Кобець.

– Спочатку, зрозуміло, що по острову і ворожій техніці наші били. А потім вже заходили ми – малими групами на човнах, зачищали острів, бо він був відсотків на 80 замінований. Коли росіяни звідти тікали, вони мінували усе: техніку, речі… Заходили дуже обережно, поступово, метр за метром, бо усюди міни. Заходити було небезпечно, а бігти – тим паче, – розповідає боєць.

Група, в складі якої був Віктор, прибула вночі. Операція з розмінування та зачистки тривала майже добу.

– Я особисто знімав рашистську ганчірку, триколор, із головного флагштока Зміїного острову. У мене взагалі була мрія з самого початку потрапити туди, коли його захопили, щоб звільняти. Тому емоції були взагалі такі... переповнювали. І той день – це якраз день народження моєї дружини був, своєрідний подарунок для коханої, – піднесено згадує той момент чоловік і одразу, повертаючись на серйозний тон розмови, додає, що було і страшно. – Тому що російська авіація постійно над нами пролітала, а там немає толком куди і схова­тися. Дуже тяжко було.

РОСІЯНИ НАКРИВАЛИ З УСЬОГО, ЩО Є

Приблизно через тиждень після звільнення острову Змії­ний бійців 35-ї бригади направили на Херсонщину.

– У той час переважно було так – рано-вранці прокинулися, виїхали на завдання, виконали роботу, ввечері повернулися. Іноді там затримувалися на декілька днів, – розповідає про той період Віктор.

За його словами, обстріли тривали цілодобово і щоденно.

– Росіяни не жаліють боє­комплектів. Вони бояться українців і коли бачать, що іде навіть маленька група, будуть накривати вогнем, не жаліючи снарядів зовсім. Тяжко було іти в наступ без важкої зброї. Також важко, коли йшли в наступ вибивати орків, а там мирне населення. Ми ж не будемо по своїм же стріляти. А вони якраз і ховаються за мирним населенням. Доводиться йти от так от – з одним автоматом і зачищати домівки, підвали і так далі, – розповідає про війну Віктор. – Також страшно, коли дуже сильно накривали з усього, що в них є – і гради, і авіація, і все-все… Бувало інколи, що немає де сховатися. Окопу немає поблизу, а потрібно іти вперед. Мені, як саперу, було тяжко працювати під обстрілом. Коли потрібно дуже обережно розмінувати міну, а по тобі ще й стріляють. То починається вогонь – полягали й лежимо. Коли вони там хвилин 30 перезаряджаються, бігом працюєш, пробиваєш собі шлях, щоб іти далі. А коли чуєш, що знову починають стріляти, то знову лягаєш і лежиш, чекаєш.

Ще один найважчий момент на війні – гибель людей, зізнається чоловік.

– Розумієте, коли йдеш у бій, там таке відбувається… Хтось панікує, хтось зосереджений, когось потрібно заспокоїти, комусь допомогти. Ідемо у наступ: тут він є, тут його немає.., – з паузами, поступово стишуючи голос, говорить військово­службовець. – Це все – великою ціною… Це неможливо передати просто словами. Хлопці зниклі безвісти. Деяких знаходили, деяких не могли через обстріли забрати, а когось знаходили вже після звільнення територій, коли вони лежали там місяць і більше. Втрати... дуже тяжко це все проходить.

ПІДІРВАЛИСЯ НА МІНАХ ОДНОЧАСНО З ПОБРАТИМОМ

Декілька місяців Віктор у складі своєї бригади воював на Херсонському напрямку. 4 жовтня військові звільнили Давидів Брід, а 5 – чоловік отримав важке поранення.

– День тоді був тяжкий. Ми дуже багато до того працювали день у день, зовсім не відпочивали. 5 жовтня йшли також у наступ. Хлопці попереду пройшли, а ми з побратимом одночасно підірвалися на двох різних мінах. Я попросив бійця з нашої групи накласти мені джгута на ногу, а він стояв трусився, не міг спочатку цього зробити. Бо для нього це також шок. Якось тоді таки наклали джгут, зробили укол і ледь-ледь евакуювали, – пригадує воїн.

За словами Віктора, спочатку він навіть не розумів – боляче йому чи ні. А вже трохи згодом, протягом години біль став нестерпним.

– Я вже так чекав, коли ми доїдемо до медиків, ті півтори години евакуації здалися мені цілим днем. Мене доставили спочатку у лікарню в Миколаївській області. Там надали першу допомогу, відрізали ногу, наклали пов’язки і гвинтокрилом доставили в Одесу. Там вже повністю надавали допомогу. Мене дуже підтримувала моя родина, дружина жодного дня не пропустила, щоб не відвідати мене, – продовжує чоловік.

В Одесі чоловік був на лікуванні близько місяця. А потім, завдяки волонтерам, потрапив в американську клініку.

– Це завдяки волонтерці з Кам’янець-Подільського Олені Детцель. Вона до цього допомагала дуже багато: і дрони присилала, і форму, і каски, і броніки, і автомобілі. Коли ми отримали поранення, вона приїхала в лікарню і каже, я заберу вас до Америки, тому що там найкраще протезування. 8 січня ми прилетіли в Америку. За цей час великий прогрес. Тут дуже гарні лікарі, вони дуже уважні до нас, – розповідає співрозмовник.

КРИЛА В ОБМІН НА ПРОТЕЗ

– Коли я був в Україні, рідні збирали мені кошти на ліки, на інвалідний візок, реабілітацію. Адже, якщо операцію зроблять безкоштовно, то на виписку дають величезний список ліків і всього необхідного, що треба купувати власним коштом, – говорить чоловік.

Вартість протезу – 15 000 доларів. Але Віктору його придбали коштом благодійників.

– Тут я не плачу ні за проживання в будинку, де нас поселили, ні за харчування. Нічого. Всім необхідним я забезпечений. Усе завдяки підтримці людей, які донатять. Також аукціони влаштовують, а кошти перераховують на протезування українських військових. Зокрема, Віталій Кличко віддав на аукціон свої боксерські рукавички з автографом, щоб зібрати хлопцям кошти на протезування. «Міс Україна Всесвіт»-2022 Вік­торія Апанасенко продала крила зі свого конкурсного костюму «Воїн світла», щоб передати кошти на протези таким, як я. Якось отак і збираються кошти. Хлопців дуже багато, які також чекають на протезування, – говорить чоловік.

НАВЧИТИСЯ ХОДИТИ І ПОВЕРНУТИСЯ У СТРІЙ

Майже щодня Віктор та інші українські військові, які також чекають на протез, проходять реабілітаційні заняття.

– Обов’язково вони у будні та інколи в суботу і неділю. Робимо різні вправи – на бігових доріжках ходимо, на велосипедах їздимо, вчимося ходити. Потім лікувальний масаж, – описує реабілітацію чоловік.

Спочатку у Віктора був учбовий протез.

– Поки що вчусь ходити, звикаю, з понеділка (30 січня – «КП») я вже з постійним протезом. Зараз відчуваю себе дуже впевнено, впевненіше, ніж на своїх ногах, – оптимістично каже чоловік. – Після того, як одягнув постійний протез, ще тижні 2-3 лікарі будуть спостерігати, тому що нога ще формується, худне, набряки бувають. Ще будуть підправляти і підлаштовувати «нову ногу». Після цього ще пів року потрібно буде їздити в Київ, там організація, яка обслуговуватиме цей протез, вони будуть корегувати його.

Попри травму, чоловік мріє стати офіцером та про­довжити служити у ЗСУ.

– Дружина ображається, коли я так кажу, але я себе не знайшов у цивільному житті. Я хочу повернутися додому, вирішити всі документальні питання з приводу інвалідності, а далі знаходити можливі варіанти служби. Я зараз навчаюсь в Одесі в МГУ на спеціальності «Правоохоронна діяльність», хочу стати офіцером, – планує воїн. – Можливо, спочатку зможу передавати свої знання, а потім, як добре стану на ноги – ходити на завдання і виконувати роботу. Я не втомився захищати Україну, тому що я її люблю.

 

текст: Наталка Маринець
фото: надані співрозмовником