У Кропивницькому на Різдво обвінчалася пара з Херсона

Павло та Алла Макарови – з Херсо­на. Вони одружені вже 23 роки і мають двох доньок – Анну і Альону, але мріяли ще й обвінчатися. Та щоразу різні обставини відтерміновували цю подію. Таїнство обряду відбулося у зовсім неочікуваному для родини місті й неочікуваний час – у Кропивницькому на Різдво, яке громада херсонського Свято-Покровського храму Православної церкви України цьогоріч відзначила 25 грудня. Зазначимо, що ПЦУ дозволила різдвяні богослужіння і 25 грудня, і 7 січня, або в один із цих днів, якщо так вирішить громада.
Про історію кохання, війну, різдвяні традиції і світло у темні часи – «КП» ексклюзивно розповіла Алла.

ТАЇНСТВО ШЛЮБУ
– Чи ти, Павло, з доброї волі, а не з примусу маєш намір і тверду думку взяти собі за дружину Аллу, яку тут перед собою бачиш? – питає настоятель храму Сергій Чудинович.
– Так, – з щирою широкою посмішкою каже чоловік.
– Чи ти, Алло, зі своєї доброї волі, а не з примусу маєш намір і тверду думку взяти собі за чоловіка Павла, якого тут перед собою бачиш? – питає священик у жінки.
– Так, – відповідає Алла і посміхаються обидвоє – чоловік і жінка.

Так після різдвяної служби та колядок розпочалося вінчання Павла і Алли 25 грудня. Замість традиційного вбрання наречених – светр і джинси у нього та синя сукня і білий невагомий шалик у неї. Вінчальні вінці – ручної роботи (про них розкажемо трохи згодом). Замість храму – приміщення центру реабілітації дітей із інвалідністю, де за підтримки очільниці Лілії Місюні збираються прихожани Свято-Покровського храму ПЦУ Херсона після евакуації у Кропивницький. У залі – ялинка, камін і прапор України.

Павло і Алла от-от стануть на весільний рушник. Вони, посміхаючись, поглядають один на одного. А в очах – любов, хвилювання і все пережите разом…

Після молитов подружжя обмінюється обручками і дає один одному шлюбну присягу.

– Я, Павло, беру собі тебе, Алло, за дружину і обіцяю тобі любов, вірність і чесніть подружню. І не залишу тебе аж до смерті. В цьому допоможи мені, Боже. Амінь.
– Я, Алла, беру собі тебе, Павле, за чоловіка і обіцяю тобі любов, вірність і чесніть подружню. І не залишу тебе аж до смерті. В цьому допоможи мені, Боже. Амінь.
– Те, що з’єднав Бог, людина нехай не розлучає! – вінчаючи, говорить протоієрей Сергій Чудинович.

 

У ХЕРСОНІ В НАШ БУДИНОК ПРИЛЕТІВ СНАРЯД
Родина Макарових – Павло і Алла, двоє їхніх доньок, а також кішка і собака – із Херсона. У Кропивницький вони усі разом переїхали у грудні через постійні обстріли рідного міста росіянами. Всю окупацію родина пробула у Херсоні.

– Про окупацію говорити нічого не буду, бо це дуже важко. І важко переживати це зараз знов у розмовах, – зізнається «КП» Алла і, оминаючи тему в цілому, каже, що морально триматися допомагали, зокрема, домашні улюб­ленці. – Завдяки нашим тваринкам діти все це легше пережили, бо є такі маленькі пухнасті друзі, які рятували і лікували душу. У нас кокер-спаніель і шотландська прямовуха. Собачці 2,5 роки, а кішечку перед війною купили. Якби не вони, було б набагато складніше, вони дають сили, бо ти відповідаєш за них – треба вставати і щось робити, бо треба чимось годувати і якось доглядати.

З хвилюванням жінка ді­литься і емоціями, коли Херсон звільнили.

– Коли 11 листопада зайшли наші хлопці, це було велике свято. То не передати словами, що ми відчули. Ми просто були в ейфорії. Винесли у центр найдовший наш прапор. Кілька днів плакали, обіймали наших визволителів, дякували їм. Донька в мене в’яже гачком. То поки були в окупації, вона в’язала блакитно-жовті серденька, ховала їх, а коли хлопчики прийшли, вона дарувала їм їх, бо ми дуже чекали на наших визволителів, – витираючи сльози, розповідає Алла. – Не можна підібрати слів, щоб сказати, які у нас хлопці і дівчата. Ми молимось за ліву сторону Херсонщини, щоб їх скоріше визволили, за наших хлопців, щоб їм полегше було. Щоб Боженька укріпив їх і тут, і на Донбасі, щоб всі вижили, бо це дуже страшно…

За кілька днів після того ворог із лівобережної частини Херсонщини почав обстрілювати звільнені території.

– Б’ють по житлових будинках, по школах, по пологовому... по всьому. Вони луплять і не дивляться куди. Прилітає в будинки
і в наш теж прилетіло. На 9 поверх, а ми живемо на 7. Врятувало те, що снаряд зачепив будинок, пройшов побіжно. Дякувати Богу, всі лишилися живі, – пригадує Алла.

Після того випадку родина ще з тиждень була у Херсоні.

– Треба було позаколочувати людям вікна, допомогти запустити опалення. Бо багато хто виїхав, не було кому. Поки були в окупації, намагалися щось на місці робити, але коли почалися обстріли, почали виїжджати, бо були діти, літні люди. Але і багато ще лишилися, – каже жінка.

У Кропивницькому родину Макарових приютили в обласному соціальному центрі матері і дитини.

– Нам подруга моєї старшої доч­ки порадила їхати в Кропивницький до пані Інни (Інна Жолобова – очільниця центру – «КП»). Тут… як вдома, тут всі щирі. Я не знаю, в мене немає слів описати те добро, ту душу, яку вони нам віддають. Тут дуже гарні, світлі люди, – говорить про нинішнє місце проживання Алла. – Тут така сімейна атмосфера. Дівчат, які живуть у центрі, стараються розкрити, подарувати їм оце сімейне тепло, якого вони позбавлені. Показати їм, що є гарне в цьому житті, багато чому навчають дівчат. Вони завжди за порадою можуть звернутися до пані Інни. Це дуже класно. Я ніколи не бачила такі центри зсередини.

РОДИНА, ПОВІНЧАНА НА НЕБЕСАХ
– Працювали на одній роботі в діагностичному центрі. Я була медсестрою, чоловік – інженером, слідкував за обладнанням. Він тоді тільки-тільки влаштувався до нас на роботу після інституту. Так і познайомилися. Після чотирьох місяців знайомства одружилися. Через півтора роки з’явилася наша старша донька – Анютка. Їй вже 21 рік. Вона – вчитель-логопед, зараз навчається в магістратурі. Ще через 9 років спільного життя народилася Альона. Вона навчається у 9 класі, – розповідає про свою родину жінка.

З особливим трепетом Алла говорить про доньок.

– Коли народилася Анюта, я пішла з роботи і присвятила своє життя дітям, ми їх дуже розвивали. А тато наш перевчився на програміста і заробляв гроші на життя і на заняття дівчаток. То, дякувати Богу, змогли виховати гарних людей і ще й талановитих. То наші сонечки, наш смисл життя, – посміхаючись, каже співрозмовниця. – Дівчатка дуже гарні вірші пишуть. Вони не один раз були переможницями міжнародного конкурсу зі своїми віршами і як декламатори, і як письменниці. Анюта ще з декоративно-прикладного мистецтва здобувала перші місця. Альона у нас брала призові місця як акторка, відвіду­вала театральну студію. Все вміють – співають, танцюють, декламують, пишуть…

Коли родині виповнилося 15 років, Павло та Алла вирішили обвінчатися.

– Панотець, який нас вінчав тут на Різдво, отець Сергій, він сам херсонець. Познайомилися ми з ним десь трохи більше 8 років тому, коли мій чоловік хрестив хлопчика. Ми прийшли до нього на сповідь. Він нас вислухав і каже, якщо це дань моді або просто хочете гарні фото, ну можемо зробити, але вас вже повінчано на небесах, я бачу по вас. Ми з чоловіком переглянулися – ну це не дань моді, повінчано нас зверху, то і добре. Та ми вирішили, що все одно повінчаємося, але вже тоді на 25 років, на срібне весілля, – розповідає Алла.

Попередньо подружжя планувало, що вінчання проведуть влітку.

– Думали, купимо нові срібні обручки і тоді вже буде все правильно, все красиво і все як потрібно. Хотіли це зробити влітку, коли скінчиться піст. Щоб були гарні фото, бо у нас з весілля їх немає. Як такого і весілля у нас не було. Ми тоді були молоді, коштів було мало. Вирішили, що не будемо в борги лізти. Тому розписалися і все. Хотіли собі зробити весілля на вінчання, – продовжує жінка.

Але життя розпорядилося інакше. Про те, що все обернеться саме так, родина навіть уявити не могла.

– Нещодавно я зайшов у соціальний центр провідати нашу парафіянку, яка тут живе. А директорка, пані Інна, нас зустрічає і каже: «А тут у нас живуть ваші люди, які колись хотіли вінчатися у вас у Херсоні». Заходжу – точно. Питаю у них: «Передумали?». Вони кажуть: «Ні, не передумали. Але ж у нас тут ні церкви немає, нічого». А я кажу: «Ну, церква ж є, бо це не приміщення, а люди». І вирішили ми зробити весілля на Різдво. Вінчання провели після колядок. Це красива історія. Ми нічого у своєму житті в негативну сторону міняти не будемо. Війна є війна, а життя триває. І шлюб цьому яскравий приклад, – говорить настоятель храму Сергій Чудинович.

Про те, що все сталося саме так і майже не заплановано, родина зовсім не шкодує.

– Знаєте, це було дуже несподівано. Але на все є воля Божа. Так от сталося, що таке у нас було спонтанне весілля. Наші донечки зробили нам весільний подарунок і своїми руками виготовили вінчальні віночки з декоративних квіток, стрічок, – посміхається жінка. – Старша донька Анна та Інна Жолобова були нашими свідками. Дякувати Богу, було дуже багато людей – і з Херсона, і з Кропивницького. Це було дуже зворушливо, дуже приємно, що люди прийшли, долучилися і ми були не самі. Коли переїжджаєш в інше місто... Ну вдома є вдома. Там все рідне, люди, з якими ти пройшов певний шлях і вони вже більше, ніж просто сусіди чи друзі. А коли переїжджаєш, то все чуже, нічого не знаєш, важко на душі від того, що ти поїхав, коли там потрібен. Але ж є певні обов’язки перед дітьми. Ми в першу чергу повин­ні думати про них, а тоді вже про все інше. І, на щастя, ми тут зустріли багато світлих людей.

 

ГОЛОВНЕ БАЖАННЯ НА РІЗДВЯНІ СВЯТА – ПЕРЕМОГА І МИРНЕ НЕБО
25 грудня родина відзначила Різдво вперше. Разом із релігійною громадою Херсона у Кропивницькому.

– Для мене не проблема перейти на іншу дату – Бог він єдиний і тому не важливе число, важливий твій стан душі, твоя віра, щоб вона була щира, – переконана Алла.

До цього родина Макарових святкувала Святвечір 6 січня, а Різдво – 7. І завжди намагалися дотримуватися українських традицій відзначення свята.

– До Різдва ми дуже ретельно готуємось, це світле свято. Можливо, навіть, найбільше. Коли ми були вдома, завжди варили кутю, готували 12 страв, діти допомагали. Щось печемо, щось варимо, салати кришимо, співаємо колядки. 6 січня всі обов’язково збиралися вдома, бо так казали бабусі, що вся родина має зібратися за одним столом. Діти дуже часто робили театралізовані вистави, вертеп, ляльковий театр був, театр тіней, – ділиться Алла.

Також родина з радістю чекала колядників і завжди запрошувала приходити їх і наступного разу.

– Дуже любимо, коли дітки до нас приходять колядувати, бо приносять радість у дім. Для них купуємо гарні цукерки, готуємо гроші. Треба ж нагородити колядників, – розповідає жінка.

А доньки Павла і Алли – Аня і Альона люблять запросити подружок і разом проводити різдвяні ворожіння.

– І зі свічками, кораблики пускали, віск виливали, чобітки міряли, хто перший заміж вийде. І хліба виносили… весело проводили цей час, – пригадує співрозмовниця.

Цьогоріч було все скромніше, але все одно по-своєму дуже атмосферно, зізнається родина Макарових.

– Бажаємо найскорішої нашої перемоги, мирного неба, янгола-охоронця і всього найкращого у житті, – привітала родина з різдвяними святами.

 

текст: Наталка Маринець
фото: суспільне, фейсбук-сторінка Анни Макарової