Другий Голодомор в Україні: спогади та висновки

Є дати і події в історії, про які люди пам’ятитимуть століттями, а можливо і довше. Однією з них є трагедія, яка відбулась на українській землі в 1932-1933 роках – Голодомор! Вдумайтесь у зміст цього страшного слова: ГОЛОД і МОР.

 

То був вже другий злочинний акт совєтської влади, щоб знищити голодом наш український народ, який чинив активний спротив комуністичному режиму. Його штучно насаджували більшовицькі вожді із московського кремля та їхні нечисленні посіпаки в Україні. Якщо голод 1921-1923 років забрав майже 1 мільйон наших земляків, то масштаби другого були знач­но більшими і страшнішими. На жаль, документів, що підтверджують весь розмах жахіття, зберег­лося дуже мало – радянська влада уміло їх підчистила, вчасно знищила, щоб приховати свій злочин проти людства. І лише з часом про те, про що боялися залякані люди відкрито говорити, із записів очевидців, яких на кінець 1980-х – на початок 1990-х залишилось у живих небагато, по маленькій крупинці страшної правди почала поступово відкриватися завіса про Голодомор 1932-1933 років. Правда, якої ми повністю ніколи так і не взнаємо. Час теж зробив свою справу, щоб приховати справжній розмах трагедії на українській землі. І тому кожне свідчення тих подій є важливим джерелом історії. Документальних джерел тих років занадто мало.

Провівши насильницьку колективізацію на зламі 20-30-х років, придушивши опір працелюбних селян, відібравши в них землю, домівки, худобу, реманент, їх або заарештовували, або виселяли у віддалені непридатні для життя регіони комуністичної імперії, або в кращому разі за межі областей та районів. Доля вигнанців була сумна. Сотні тисяч додому, на рідну землю, ніколи уже не повернуться. Ні вони, ні їхні нащадки. А влада піде у своїй жорстокості далі. Вона стане більш цинічною та безжальною, організувавши ще один вид геноциду українців – і на цей раз знову проти селян, яких хоч і загнали у колгосп, але не пов­ністю вбили у них дух свободи та прагнення до господарської самостійності. Цим геноцидом стане Другий Голодомор.

Природа посприяла совєтській владі: пізні весняні заморозки, занадто затяжна посуха теж зробили свою чорну справу. В лісостепу, а особливо в степових областях, урожаю майже не було. Подекуди збирали по 1-2 центнери зернових із гектара. Некондиційного, запаленого, сплюскнутого, майже без білка зерна.

А потім включилася у геноцид держава, яка ще до того неорганізовано провела посівну. І, як не дивно, від голоду найбільше постраждали ті, хто вирощував хліб. Адже вони не отримували щомісячну заробітну плату грошима, а лише наприкінці року невелику кількість зерна за кожен вироблений трудодень. А в 1932 розраховуватися з ними не було чим. Виїхати з голодного села у місто не можна, бо селяни не мали паспортів.

А села, які не виконали план хлібозаготівель, заносилися на «чорну дошку» і часто оточувалися військовими частинами, щоб жителі не мали змоги втекти з населеного пункту. Над сільськими радами іноді вивішувалися чорні прапори – ознака того, що всі вже померли.

У напівголодних селян забирали не лише з колгоспних комор зерно, але і в селянських дворах озброєні хлібозаготівельники шукали і відбирали все їстівне: фасолю, кваснину, сушню, овочі, фрукти, картоплю, буряки...

Вилучене продовольство ешелонами відправляли в зросійщені міста України, а ще гірше – в російські губернії, а також за кордон. За кордоном хліб продавався за демпінговими (заниженими) цінами, а виручка йшла на закупівлю обладнання для індустріа­лізації, успішного завершення першої п’ятирічки.

А українське село вимирало... Повільно. Людина за людиною. Старі люди, молоді та раніше міцні і здорові, а найстрашніше – діти – майбутня надія нації. Голодна смерть безжально косила всіх. І сховатися від неї було неможливо. Вижили ті, хто знайшов порятунок там, де раніше ніхто і не думав: у відходах напівгнилих та мерзлих продуктів, здохлих тваринах, корі дерев, лободі, щириці, кропиві, виловлених мишах, воронах, горобцях, ящірках, жабах, лисицях, хатніх котах, домашніх собаках. А іноді в розритих могилах померлих, а ще страшніше – в людоїдстві живих. Чорні часи пережила Україна. А особливо було важко наприкінці зими 33-го, коли ще не з’явилася хоч якась дика рослинність. А до нового врожаю ще треба було дожити...

Ми ніколи не дізнаємося справжню кількість жертв Великого Голодомору. Вчені називають різні цифри: від 3,5 до 9 мільйонів людей. Померлих тоді ніхто не рахував. Статистика тих років знищена, щоб не було доказової бази. Майже в кожному степовому селі можна знайти місця масових поховань наших співвітчизників, у смерті яких винна злочинна радянсько/совєтська влада. Скільки людських доль та життів перервала, скалічила вона...

Чи можна було врятувати українців від Голодомору? Питання зовсім не риторичне. Воно має багато конкретних відповідей:

На 99% вина за смерть людей лежить на злочинній владі комуністів. Вона організувала цей геноцид. Створила штучний голод для знищення мільйонів українців. Хліба вистачило б, якби його не конфісковували та не вивозили з України. В північних областях України врожай був кращий і його можна було перерозподілити для голодуючих центральних і південних областей. Не потрібно було завозити сотень тисяч голодуючих з росії в Україну. Адже це планомірно робилося, щоб ще більше русифікувати Східну Україну, яка була занадто україномовною.

 СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

Про ті страшні часи нам нагадують художні твори «Жовтий князь», «Марія», документальні фільми зняті уже в незалежній Україні, спогади тих, хто вижив у трагедії 1932-1933 років. Кілька фрагментів записали під час літньої практики учні школи на території Малопомічнянської сільської ради Новоукраїнського району на початку ХХІ століття.

Із спогадів Івана Свиридовича Сірокурова 1922 року народження, який у той час проживав у селі Покровське Луганської області: «Мене і трьох сестер покинула мати, щоб нас забрали в дитячий будинок, де, можливо, врятуємось від голодної смерті. Але дві сестри померли і там... Селян насильно змушували йти у колгоспи... Не голодувала лише влада... А люди їли що попало: суслів, гав, горобців, а найбільше – лободу... В моїй родині померли четверо. Людей хоронили біля сараїв».

Колишній житель села Піддубне Леонід Федорович Лінчевський 1925 року народження свідчив таке: «Влада забирала майже весь урожай. Совєтська власть могла все робити без прав. Закон «про п’ять колосків» виніс на своїй шкурі. На селі не голодували ті, хто був у власті. А люди їли лопухи, козелики, кукіш, цвіт акації, горобців, гав, мишей. Померлих від голоду хоронили прості люди де попало. У загибелі людей винна влада».

Олександра Порфирівна Цис, жителька села Мала Помічна 1924 року народження: «Коли в Україну прийшов голод, то добре пам’ятаю, як по селу ходило декілька душ із залізними гострими шпичками і шукали хліб. Мама, як тільки дізналась про це, то коло печі у ролик засипала два мішки жита і замастила глиною. Через день увірва­лися у хату, почали колоти шпичками під штандартами, сокирою відривали дошки. Забрали все до крихти. Довелося їсти з дерев цвіт, молоде листя, бур’яни, жолуді з дуба, каштани, мерзлі буряки, картоплю, вишукували по степах «мишаки» – перевівали, перетирали. Отак і врятувалися».

Мотрона Яківна Бубнова, теж жителька Малої Помічної 1927 року народження: «Мені було 5 років, але я добре пам’ятаю ті часи. Наша родина продала хату за мішок буряка. Батько та мій брат померли. Мама привезла мене на вокзал, відійшла в сторону і чекала з іншого кінця вокзалу, поки мене заберуть. І так робило багато людей, сподіваючись, що так врятують хоч своїх діточок від голоду. Я потрапила до дитячого будинку в Новоукраїнку».

Із свідчень Тамари Никифорівни Добровольської 1924 року народження: «Наше село було велике і дуже красиве. Хазяйнували, працювали, жили непогано. Хлібом були засипані колгоспні комори, але треба було все здати державі. Як тільки не глумилися над людьми. Їсти не було нічого, всі поробилися худі, як скелети. Із колгоспної їдальні мати щодня приносила в літровому бідончику помиї».

Згадує Леонід Михайлович Якутко 1925 року народження, тоді жив у Помічній: «Батько працював у вагонному депо і я часто ходив до нього на роботу. По дорозі бачив людей, які були пухлі від голоду, просили їсти. Наша сім’я вижила у той страшний час за рахунок того, що батько приносив залишки зерна, макухи, які він змітав у пустих вагонах».

А це із спогадів вчительки – пенсіонерки Ніни Миколаївни Байди 1925 року народження, про голод у сусідньому Компаніївському районі, де вона тоді проживала разом із сім’єю. Вони надруковані у газеті «Сільське життя плюс» від 9 лютого 2012 року, записані її дочкою Наталією Іванівною Слободяник під назвою «Судилося вижити». Ось фрагменти із них: «Із нашої родини померли дядько Іван, тітка Василина, вимерла вся сім’я дядька Микитки. Помер і другий дядьків брат Федусь... На все життя запам’яталася жахлива картина передсмертних мук тітки Наталки, що жила через дорогу від нас. Ось вона лежить під сараєм. Усе обличчя, руки й тіло опухлі, темно-коричневого кольору. Сонце світить на обличчя і воно тріскається під гарячим промінням. Виступає сукровиця. Тітка ледве дихає. Здоровенні чорні мухи обсіли її всю. Тих мух сила-силенна. Тітка лежить. Вона помирає... Недалеко від нашої хати лежала здохла корова. Де поділася туша – не пам’ятаю, а кишки викинули недалеко від нашого городу. Голодні люди накинулися на ті тельбухи. Кожен тягнув до себе. Кишки рвалися. З них текли нечистоти і забризкували людей...». Ці спогади у повному викладі мені вда­лося записати із вуст Ніни Миколаївни на відео.

Значну допомогу про Голодомор надали жителі села, які у 1990 році, коли збиралися матеріали для створення історичного музею, назвали 54 імені померлих односельців. Часто це були цілі сім’ї. Імена багатьох не установлені. А в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні (Кіровоградська область), яка видавалася значно пізніше, названо значно менше померлих у Малій Помічній від голодної смерті.

І наостанок – ще одна невеличка історія. Своїми спогадами про життя в ті роки в селі Мала Помічна поділилася з письменником Дмитром Яворівським ветеран педагогічної праці Надія Панченко, жителька Черкас, 1926 року народження. Вони були опубліковані в «Літературній газеті» від 6 березня 2008 року:  «Весна 1933 року. Мама зовсім злягла і почала пухнути, а потім і ми. В один сонячний день, коли коло хати протряхла латка землі, сес­три вийшли садити лушпайки з картоплі... Мама лежала дуже хвора на печі і протяжно застогнала. Тато стурбовано глянув у бік і сказав: «Надю, скоч на лежанку, запитай, що мама хоче...». Я до неї: «Мамо, що Вам треба?», – та вона вже не обізвалася. Запам’ятала, що біля неї стояла мисочка з галушками із вустюків... Мертвих людей на кладовище не було чим вивозити. Коли поверталися із кладовища, я плакала і просила їсти, хтось дав мені кусник гнилого буряка – подарунок на похорони...».

Пливуть дні за днями, роки за роками, свідків трагедії залишається все менше, а скоро і взагалі не стане. Але те, що вони розповіли через десятки років про Голодомор, повинно залишитися в пам’яті наступних поколінь українців. Таке не може більше повторитись у нашій історії ніколи. Про тих, хто прийняв мученицьку смерть, ми будемо пам’ятати. Ідеологи РФ всякими підлими способами намагаються довести, що Голодомор – це вигадка українців, що його не було, що кількість жертв незначна, що це придумано українськими істориками. Але ми знаємо протилежне. Ми знаємо правду. І в цьому наша сила. Нове покоління українців боронить від підлого агресора не лише свободу і незалежність України, а й пам’ять та історичну правду. Ми переможемо! Іншого не дано...

 

Матеріал підготував і надіслав у редакцію «Кіровоградської правди» вчитель історії, керівник музею у селі Мала Помічна Петро Кифорець. Листопад 2022 року