Ми не милися, не чистили зуби, щоб бути максимально гидкими, аби нас не згвалтували

Те, що розповіла 26-річна Каміла, – могло б стати основою сценарію для якогось фільму жахів. Але ні, це реалії, в яких живуть українці… Сорок днів дівчина була в окупованому селі на Херсонщині. Нині Каміла в Кропивницькому і без сліз розповідати пережите не може…

Далі – історія від першої особи.

...

Я народилася в Знам’янці, а виросла в селі Топило Кіровоградської області. Потім зустріла хлопця, який родом із Херсона і вперше в 15 років я побачила херсонське море. Там мені більше за все сподобались люди, які дуже прості та мало брешуть. У них свій гумор – базарний. На Херсонщині всі однакові. Якщо в інших регіонах можуть сказати, що якщо ти вирощуєш овочі, то ти вже не містянин, то там такого немає. Всі пов’язані однією справою.

Я жила недалеко від Херсона, там дуже гарна природа. Навколо нашого села – ліс, там майже всі такі села, як моє. Є річки та йодові озера, а до моря взагалі 30 хвилин на машині – краса. Назву села в цілях безпеки краще не називатиму…

ПОЧАТОК ВІЙНИ

За тиждень до війни мені зателефонувала сестра з Польщі, почала плакати та благати, аби я поїхала до мами в Кропивницький. Я не вірила в те, що буде війна. А там, у Польщі, ніби всі знали, що війна почнеться. Із дуже близькою подружкою з Харкова зв’язались по телефону і вирішили обоє нікуди не їхати, бо в обох поряд хлопці, яких ми дуже любимо, тому залишати їх не хотіли. Навіть коли «бахнуло» в Чорнобаївці, я ще відмовлялась вірити. Взяла скутер і поїхала в центр села. Там стояла автівка, а поруч – наші вояки з автоматами, я зі сльозами спитала, що робити, вони мені сказали їхати додому, а вони робитимуть все, щоб усе було добре.

Перший день їхали наші танки, гуркотіло голосно. Сусідка прибігла до нас додому, питала чи не будемо тікати, а я зі свекрухою переглянулись та сказали, що ми в себе вдома. Але потім я пошкодувала про своє рішення…

Батьки хлопця, які мені стали вже як рідні мама й тато, лишились на Херсонщині. Якщо будуть намагатися зробити Херсон російським, то всі звідти виїдуть. Ніхто не хоче бути там росіянином. Сподіваємось, що такого не буде.

…

На вулиці йде війна, а херсонці садять! Всі балагани (в Херсоні так називають вкопану теплицю) – повні овочів. На третій день, коли над нашим селом був найсильніший вибух (нібито збили безпілотник), наш сусід працював у теплиці – його посипало уламками, крило впало. То він подзвонив, каже: «Я вже його ріжу, в мене тепер металу буде багато». А ми сиділи в погребі. Ну, вибух був дуже сильний, бо я вже чула й «Гради», й артилерію, а цей був такий сильний, що в мене аж в очах потемніло. Російські «Гради» стояли просто посеред нашого села, а коли почали з них «лупити», то не було ясно, чи то до нас прилетіло, чи то по ним. Але вже через 4-5 днів ми навчились розрізняти, коли вони стріляють, а коли по ним.

У погреби тікали перший тиждень, а потім вже тільки тоді, коли щось в нашому селі відбувалось. Про це повідомляли в чатах у телеграмі. Створювати їх почали на перший чи другий день. У них була серйозна перевірка – щоб не було там жодного чужого.

До нас додому прийшли російські солдати, все перевірили – дім, туалет, горище, машини, телефони. Якщо відмовляєшся давати телефон, то тебе «забирають». Заселились вони в нашу сільську школу.

РОСІЙСЬКА «ГУМАНІТАРКА»

Привезли гуманітарну допомогу до Херсона разом із людьми з Криму для масовки. Ніхто ж з місцевих її не брав. Вони спробували на селах це зробити. Ситуа­ція була така ж. Люди між собою в перші дні ділилися пожитками – там базар і кожен щось вирощує чи тримає худобу домашню. Люди просто так давали редиску, огірки. У нашому селі, коли привезли гуманітарку, її також ніхто не брав, окрім декількох п’яниць. Дядько з нашого села не витримав, взяв трактор та переїхав все це російське «добро». Якась дівчина зняла це на відео. Солдати почали їх шукати по хатах. Знайшли друга того дядька та позабивали йому цвяхи в пальці. Потім наш сміливець сам пішов здатися, бо боявся за своїх рідних. Не можна викладати нічого в інтернет – навіть аватарку в соцмережі з прапором України. В перший день вбили односельчанина, який знімав, як вони їхали по селу. Особисто я дуже хотіла мати при собі гранату, щоб, якщо вони захочуть мене згвалтувати чи забрати, то щоб хоча б когось забрати з них.

ЯК ЗУСТРІЧАЮТЬ ОКУПАНТІВ

Яскраво передає дух херсонців декілька фактів. Наприклад, росіяни кинули біля нас танк та повтікали до лісу. Розставили всюди розтяжки й поїхали далі. Кинули все, навіть трупи своїх солдатів. А наші взяли та й забили в дуло танка дровиняку, то вони його кинули, бо витягти не змогли. Більш того, знаходили навіть напівживих у лісі, яких кинули стікати кров’ю. Були дні, коли можна було піти в магазин – коли вони їздили трупи збирали по вулицям. Але я не виходила. Комендантська година з 15:00 до 7:00. Після – в тебе могли стріляти.

У сусідньому селі люди розібрали залізничну колію. Багато чоловіків пиляли вночі дерева та загороджували ними дорогу, щоб техніка не пройшла так просто. Росіяни там усього боялись, навіть вітру – десь завіяло по селі, а вони вже й стріляють. Я сама не раз чула автоматну чергу після вітру.

Солдати їздили, як у себе вдома, а їжу вони купували тільки таку, яку не можна отруїти – домашні яйця, хліб свіжий із прилавку. Спочатку в селі був розголос, навіщо їм продавати. Але згодом всі зрозуміли, що якщо не продати, то вони прийдуть і самі заберуть, тому що голодні весь час. Купували вони за наші українські гривні, які забрали в когось.

Вони як їдуть по селу, то всю зброю направляють на людей, бо всюди їх вітали «бандера-смузі», то вони вже навчені. Якось під’їхали їх двоє до магазину, там 
стояв мій друг, солдат направив на нього автомат, друг спитав: «Навіщо ти це робиш? Мені ж страшно». А той йому відповів: «Мені ще більше страшно».

БУДНІ СЕЛА В ОКУПАЦІЇ

Херсон ще місяць жив нормально, але в магазинах були пусті прилавки. Знайома, як приїхала в Кропивницький і побачила дріжджі, обійняла їх та цілувала. Там все було дуже дорого! Цукор 100 гривень за кілограм, один кілограм м’яса – 700 гривень, але коли я виїжджала, то купила батькам м’яса по 200 гривень. Коли президент дав по 6500 гривень, то вони купили мішок муки – це вийшло майже 3000 гривень. Дехто ображався на своїх продавців через такі ціни, але я їх розумію, тому що один тільки бензин 60 гривень за літр, а його ще й не знайдеш. На кожному блокпосту, поки будеш їхати, тебе роздягнуть, тому що росіянам попринижувати – це улюблене зайняття. Не дивлячись на те, яка погода.

Спали ми з дівчатами з чату по черзі. Якщо щось починалось, то «чергова» повідомляла решту.

ДОВГА ДОРОГА ДО СВОБОДИ

Я дуже не хотіла покидати село, але зробила це тільки заради свого коханого, аби знову бути разом із ним. Я боялась, що мене вкрадуть на якомусь блокпосту. Їхала з жінкою та її 8-річною доч­кою. Коли я виїжджала з Херсону, то звернула увагу на те, що в нас блокпости з залізобетонних блоків та мішків з піском, а в росіян – із наших почавлених танками та згорілих легкових автомобілів – ніби в фільмі жахів.

У переддень виїзду я майже нічого не їла – два печива «Барні» та кілька грінок. Не було апетиту. З жінкою, з якою ми виїжджали, говорили весь вечір аж до першої години ночі. Гроші знімала через «посередників» із ринку, бо банкомати пусті й зв’язку нема. Я зняла все, що було, купила їжу батькам хлопця і собі. Витратила 3600 гривень, а в пакеті майже нічого не було.

Пам’ятаю, як на блокпості нас зупинили, а російський солдат приставив до моєї ноги автомат та наказав дати йому телефон. Почав питати, чи я розповсюджую пропаганду. Було страшно.

Ми не ми­лися, не чистили зуби, щоб бути максимально гидкими, аби нас не згвалтували. Більше того, мені було дуже погано вночі, я не могла спати, мне знудило кілька разів, чому була дуже рада, тому що знала, що цей сморід може також виступити «оберегом» від згвалтування.

Я взяла з собою в дорогу тільки один рюкзак, воду та павербанк. Ми постійно були з телефонами, тому що кожен у групі писав про те, що відбувається в селі.

Виїзд був о 6 ранку. Дуже сильно гепало, так що аж вік­на дзвеніли. Хоча вони вже й так були розшатані, тому дзвеніли постійно.

Коли виїхали на трасу, то бачили багато трупів росіян на узбіччях. Перший пост був за селом. Перед постом вони вимагали увімкнути аварійку та їхати дуже повільно. На ньому нас пропустили, лише перевіривши паспорта, але запитали, чого так рано. Наступні два поста були пусті. А далі нас вже перевіряли дуже щільно. Ми вигадали історію про те, що в жінки чоловік п’яниця, тому вона забрала дитину та втікає до мене на батьківщину в Кропивницький.

Ми мали їхати за односельчанином, у якого була хвора донька, а ліків не було, – тому для нього це було питання життя або смерті. Тільки він знав дорогу, адже все було заміновано. Попід дорогу стояли всюди таблички з написами «Заміновано».

Нам взагалі треба було їхати на Херсон, але ми помилилися та поїхали по об’їзній. Карта у нас була надрукована на звичайному аркуші А4, в якій ми не дуже-то й розбиралися, тим паче всі вказівні знаки були зняті. Під час поїздки нас наздогнала колона десь із двадцяти дорогих автомобілів, на всіх були написи «Діти», а за кермом – жінки. Серед того кортежу наш пошарпаний білий «пиріжечок» виглядав дуже контрастно. Виявилось, що по тій дорозі їхати не можна, це нам сказав той чоловік, який і вказав шлях. Скоріш за все, дорога була «проплачена», тому нам пощастило. Ми ледь встигали за тими крутими машинами.

Їхали під звуки вибухів. У машині відкрили вікна, щоб ударною хвилею не знесло. Я дивилась в небо, а та жінка за кермом слідкувала ще за картою. Мчали по полях, по колії, водійка була дуже зосереджена, тому що якщо підірветься перша автівка, вона має вчасно зупинитися. Доньці своїй вона наказала, що якщо з нами щось недобре станеться, то вона має вийти та зупинити іншу машину, але ні в якому разі не бігти на поле. Ще їй наказували, аби мовчала, тому що вона була дуже сильно налаштована проти росіян, могла ляпнути зайвого.

Дивлячись на карту, ми думали, що вже на території, підконтрольній Україні, але там ще були російські блокпости. А по факту ми були біля села, де були бойові дії. Гатило люто, а ми ні зупинитись не можемо, ні на підлогу впасти. Дівчинка тільки на підлозі лежала. Їдемо й чуємо, як гатить «Град».

Об’їхали поворот, на якому були дві підірвані на мінах машини – люди, які пробували виїхати іншим шляхом. Ми з’їхали на бетонну дорогу. Там були ще їхні блокпости, де перевіряли телефон, всю мою переписку, а в мене там були заархівовані повідомлення і саме в той час, як на зло, вони почали з’являтися з архіву. А там же в тій переписці уся ненависть до окупантів була. Я сказала, що там стоїть пароль й треба розблокувати. Встигла видалити, віддала військовому, а в самої, чую, як голова аж закрутилася. Подумала, що це буде кінець зараз. Намагалася стримати сльози, коли він розпитував, чи займаюсь пропагандою, тому що він міг подумати, що якщо я плачу, то в чомусь винна.

ПЕРШИЙ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ ПРАПОР

Перший український блокпост – це було неймовірно! Всі люди просто на ходу намагаються дати все, що мають, нашим хлопцям. Ми протягли три печива, а вони нам кричать: «Бігом тікайте!». На кожному посту ми вітали наших ріднесеньких воїнів. Десь на третьому нас попросили зняти білі стрічки, щоб ми не лякали інших. До речі, а в хлопців на блокпостах була купа всього, що їм віддавали наші в подяку та з радості.

У Кропивницькому ми були в шоці з купи українських прапорів, наклейок «Руський корабель, йди на…», адже за таке в Херсоні просто вб’ють. Немає палених машин, все ціле. Я приїхала в Кропивницький і ще три дні по ночам прокидалася зовсім мокра через те, що виділяється адреналін у нереальній кількості.

Коли я йшла по вулицям Кропивницького зі своєю хрещеною і почалась тривога, то вона побачила, що я змінилась на обличчі, спитала що сталось. Я просто сказала, щоб ми йшли тихенько…

Зараз я мрію, щоб всі ті, хто там лишились, були живі. Коли я почую про перемогу, то відразу зателефоную дівчатам, з якими ми стали, як рідні, за сорок днів окупації.

Текст і фото: Олександр Крючков