Я за те, щоб завжди бачити варіанти. Директорка хлібзаводу в Кропивницькому Владлена Паренкова поділилася з «КП» ексклюзивом про свіжі булочки і особисте життя

Визначай пріоритети – одне з життєвих кредо директорки ТОВ «Кіровоградхліб 2014» Владлени Паренкової. У третю неділю цього місяця, 16 жовтня, вона та її колеги відзначатимуть професійне свято – День працівника харчової промисловості. За чашкою кави з гарячими булочками журналістка «КП» Наталка Маринець поговорила з Владленою і про те, який же хліб ми їмо, і про особисте життя Владлени, і про її чотирьох дітей, і про переломні моменти та війну. Подробиці – читайте далі в ексклюзивному інтерв’ю.

Владлено, вас добре знають у сусідній, Полтавській області, як дуже успішну менеджерку, яка може вивести підприємство з не дуже гарного стану на високий рівень. Це більше індустріальна область. Чому зараз у Кропивницькому?

– У листопаді 2014 року попередній власник хлібзаводу у Кропивницькому продав його. Новий власник створив де-юре нове підприємство і запросив мене очолити його. До того моменту я ніколи не була у Кропивницькому, адже жила у Кременчуці. І ніколи не працювала на хлібзаводі. Навіть якщо в тебе є багатий досвід за плечима, кожен завод відрізня­ється від іншого, кожне виробництво є унікальним і має свої технологічні особливості. Перші рік-два було дуже багато організаційної роботи. Я вивчала всі процеси – і виробничі, і юридичні. Адже, як каже народна китайська мудрість, перший рік правління імператор дивиться, тобто навчається.

Я заходила до тістоміса і казала: «Ось я першокласниця, заходжу з вами в зміну». Дуже багато днів і ночей тут провела, щоб пізнати процес. Перший місяць я хіба що в душ їздила додому і все. Паралельно вирішувала фінансові питання. Бо воно ж не так, що ти займаєшся тільки організаційними питаннями. Ні, ти ще слідкуєш за виробництвом, аналізуєш інформацію.

«Кіровоградхліб 2014» – найбільший виробник-постачальник хлібобулочних виробів в області. Як вдається постійно заповнювати полиці магазинів свіжою випічкою і чи не плануєте вихід за межі області?

– Більше мене знаєте що засмучує? Що люди не розуміють, що хліб не можна везти здалеку. Особисто я ніколи не ставила собі таке питання – залізти зі своєю продукцією до якоїсь іншої області. Що ми маємо покласти в хліб, якщо хочемо реалізувати його, наприклад, у Києві? У нього термін 72 години в упаковці. Після печі він має відстоятися, потім його потрібно порізати, упакувати. Перша хлібина чекає, поки прийде остання, а це не одна тонна хліба. Потім повезти його до Києва, там розвантажити по точкам... Люди мають розуміти, що привезений хліб здалеку – це або щось туди додали, щоб зберегти свіжіть, ну або він доїде до споживача дубовий. Ми працюємо на натуральній сировині. Я перевела виробництво на рельси свіжого хліба. У нас безперервне виробництво. Працює дві зміни, робимо за добу два відвантаження. Перше відвантаження випічки рано-вранці, друге – вдень, щоб у людей постійно були свіжі хліб і булочки.

У перші дні повномасштабної війни попит на хліб був величезний, але, в принципі, знайти його можна було. Нині ажіотаж спав, а як тоді виходили з ситуації?

– Наше підприємство ні на секунду не зупинялося. У перші доби війни ажіотаж був спровокований самим населенням. Бо перший острах в українців – залишитися голодними. Це, мабуть, ще відголоски голодомору і пам’ять на рівні ДНК. Щоб задовольнити попит і виконувати всі заявки – і ті, які надавала військова адміністрація, і гуманітарного спрямування, і від споживачів області, ми скоротили асортимент і почали виготовляти більше масових видів випічки. Перші тижні три ми майже не виходили з заводу. Пам’ятаю той час, коли їхала по Кропивницькому і дивувалася, що кав’ярні якісь працюють. Ніби з підвалу щойно вийшла. Такий був режим. Важкий, але ми впоралися. Продовжуємо відвантаження і на гуманітарні напрямки, і держзамовлення.

Будь-який бізнес – це ніколи не пряма, це завжди крива. І це нормальний процес економічного зростання і знижування розвитку будь-якого підприємства. Завжди є фактори – то борошно зросло в ціні, то паливно-енергетичний ресурс. Кожного року ми бачимо або інфляційні процеси, або дефіцит сировини. Але ж це ринок. Він живий, в ньому відбуваються процеси і це нормально. Так, умови війни я переживаю вперше в житті і, звісно, це складно. Але бізнес має до всього адаптуватися.

У цей момент у Владлени дзвонить телефон. Це уже втретє за нашу розмову. Щоразу вона відповідала і цього разу – не виняток. «У мене працює дві лінії, третя зациклена…. Так, поставити в ніч… по залишкам зараз перевірю, зараз зведу інформацію…», – мимоволі знову стаємо свідками її розмови і чуємо уривки бесіди.

 

– Ще раз вибачте. Заявка дуже важлива. Розумієте, я не можу не брати слухавку. Так щодня і нічні дзвінки також бувають. Бо це безперервне виробництво і ніхто чекати не стане. У продукту без упаковки термін свіжості 24 години і не вирішувати питання прямо зараз – не можна. Де б я не була, у мене є віддалений доступ і я завжди на зв’язку. Навіть якщо я у відпустці чи за кордоном – зранку і ввечері я обов’язково підключаюсь. Це такі рельси, дуже жорсткі і мало хто витримує. І з директорів, які були на хлібзаводі, я найдовше працюю.

 

За 8 років керівництва хлібзаводом у Кропивницькому ви отримали більше десятка різноманітних відзнак, серед яких є президентська і міністерська. Та окрім успішного управління, ви ще час від часу проводите бізнесові майстер-класи у Кременчуці і живете на два міста.

– Так, ми, наприклад, 4 дні у Кропивницькому, 3 дні у Кременчуці. Буває навпаки, коли як. Але дійсно – ми і тут, і там. Я не так часто проводжу майстер-класи, крайній раз був на тему маркетингу. Я розповідала про профайлінг – про складання портрету твого споживача або співрозмовника та як знайти підхід до людини, яка тобі потрібна. Мене дуже надихає, коли людям ця інформація важлива. Я не проводжу лекції – у мене завжди інтерактив, хочу, щоб працювали обидві сторони. Я не засиджуюся в своєму болоті, розвиваюся. І мене надихає, коли в моєму оточенні люди також розвиваються. Коли є страх перед чимось невідомим, то не потрібно зупинятися, бо насправді це перехід на вищу сходинку. До речі, дуже душевний був майстер-клас ввечері 23 лютого. Після того поки що інтерактивів таких не робила.

Війна так чи інакше, а змінює життя кожного. Які корективи в роботу підприємства внесла, ми вже дізналися. А як щодо вас особисто?

– Наша родина прийняла рішення, оскільки і чоловік, і я – працюючі, то зарплата Дмитра буде на родину, а мою – віддаємо на потреби для захисників. Про це ми ніде не розповідали. Але так є. Разом із знайомими щотижня збираємо необхідне на передову – медикаменти, продукти, термоодяг… Виходимо із запиту. Хто гроші дає, хто може надати речі чи їжу. І машини також купуємо.

 

Щось віддавати на благодійність можна тільки тоді, коли ти робиш це для себе, а не заради якоїсь подяки

Інакше мені б було не добре спати. У кожного свій достаток, ніхто нічого не зобов’язаний. Я не хочу, щоб хтось почувався вин­ним. У мене така ситуація і я можу дозволити. Ти не маєш цього робити, якщо у тебе немає такого бажання. Щось віддавати на благодійність можна тільки тоді, коли ти робиш це для себе, а не заради якоїсь подяки.

Під час карантину через коронавірус у Кременчуці із друзями допомагали літнім людям – привозили їм продукти, які купували за власний кошт. Потім це виросло в ініціативну групу «Ми поряд», дуже багато людей підтягнулося. Різні пенсіонери траплялися, але такі справи – це мотивація. Благодійність має дуже великий енергетичний заряд для вас.

Як при такому робочому режимі знаходите час на себе і родину? У вас четверо дітей, найменшому сину лише 4 (виповнилося 1 жовтня). Ви ходите на спортивні тренування, гарно й енергійно виглядаєте.

 

– Я не все встигаю. Виставляю пріоритети згідно з тим часом, який є. У разі чого, я відмовлюсь від чогось менш важливого для мене. Якщо обирати між зробити манікюр і піти на тренування, я оберу тренування. Якщо мені важливо зараз побути з чоловіком, то я не віддам пріоритет іншому і в мене не буде відчуття провини, що з дітьми, наприклад, ми сьогодні не повечеряємо. Ні, ми підемо з чоловіком у кіно, а діти, наприклад, у кімнату розваг. І дітям буде добре, і нам. Бо нам важливо цей час провести разом. Не потрібно з себе робити жертву, що я кладу щось на вівтар того або сього заради того. Давайте по-дорослому поводити себе. Хочеш дізнатися майбутнє – зроби його собі. От я взяла чистий аркуш і пишу собі, що в мене має бути обов’язково. Хтось може напише «зранку кава, час для себе». Я каву я не п’ю, натомість – склянка води з лимоном, поки всі сплять. Мені дуже подобається ранковий час, дуже полюбляю світанки. Можливо це ще пов’язано з тим, що в моєму житті був період, коли я була на межі…

Що це за період?

– Він був саме в той час, коли Майдан збирався. Це був рік такий... для мене в житті важкий. Але знов таки, як показує практика і життя, все можна пережити, воно тобі дає такий досвід і воно дає тобі сили. Я не вважаю, що все, що дано, ти маєш сприймати з вдячністю. Не хочу я там дечого сприймати. Але так сталося. Ти його просто сприймаєш.

…У мене почалося з 2012-го. Я народила Амірку і виявилося, що у мене онкозахворювання. І я навіть догодувала його до певного періоду груддю, для мене це було важливо. Знову ж таки, питання в пріоритетах. Я так собі вирішила. І потім вже поїхала готуватися до операції. Я не скажу, що все легко пройшло. Люди деякі просили розповісти подробиці, але кажу, ну нащо вам воно. Мій досвід – це мій досвід. І я – це я. Я реагувала на цю подію так, а хтось інший може відреагувати інакше. Ніхто цього не зрозуміє, а по-друге, я не хочу, щоб ви цього розуміли, щоб виношували інформацію, що хтось десь вмирає. Я не хочу, щоб ви це знали, я не хочу, щоб ви це відчували. Тому я поїхала взагалі від усіх. В науково-дослідний інститут імені Комісаренка, який спеціалізується на таких захворюваннях. Це був дуже важкий крок – лишила всіх і попросила не приїжджати. Пів року я не бачила дітей. Це було важке емоційне навантаження. Я дуже сумувала за ними. Амір зовсім маленький, Мілеша, мій янголочок, у садочок ходила. І це все при тому, що не було батьків поруч, які б допомогли. Вдячна дуже няні, яка була на той час. Вона з усім впоралася. До кінця днів своїх буду їй вдячна. Ми з нею розійшлися тільки тому, що вона виїхала з країни.

Це досить відверта і потужна історія… Ви почали розповідати про своїх дітей.

– Я взагалі все життя казала, що в мене дітей не буде. Як би смішно це не звучало. Але тепер я можу говорити про них безкінечно. Дуже люблю свого Тімура, йому вже 23. Знову думала, що більше дітей не буде у мене, а через 10 років народила Мілену, їй 13 зараз. Потім народився Амір – йому 10 років і найменший – Карім. Ну це щастя! Не дивлячись на всі складні процеси, хвороби. Це ти як посадиш квіточку, дивишся, як вона росте, розквітає. Твоя робота поливати її, щоб сонце нічого не загороджувало. Але знову ж таки, я не маю на увазі відгородити від зла чи ще чогось. Як я можу відгородити, нехай живуть, нехай сприймають соціум.

Я маю давати їм розуміння, що світ буде таким, як ти будеш до нього ставитися. Що треба відстоювати свої права, шукати варіанти. Якщо хтось сильніший, міцніший за тебе, то шукай інші варіанти. Я взагалі за те, щоб завжди бачити варіанти. В усьому – і в бізнесі, і у якихось особистих ситуаціях. І я приділяю увагу розвитку варіативного мислення у дітей. Моя роботи як мами – любити дитину, розвивати в ній те, що їй подобається, прививати життєві принципи.
Я не народжую дітей собі, вони не моя власність. Вони виростають і потім підуть, а я що – буду набридати постійно дзвінками чи поїв, шапку вдягнув? Це що, увесь сенс мого життя буде? Ні. Я хочу бути цікавою для себе і для своїх дітей. Я даю їм можливість самостійно приймати рішення, самореалізовуватися, робити власні помилки. Але є така тонесенька межа між вседозволеністю. У нас такого немає. Вони знають, що мають, наприклад, застеляти ліжко. Вони знають, що таке піклуватися один про одного. Але я їх не змушую цього робити. Зайнятий, у тебе свої справи – ти не маєш доглядати братика. Я можу попросити, але ти завжди маєш право мені відмовити.

 

Хочеш дізнатися майбутнє – зроби його собі

У них виникає період якийсь у житті – хочуть поговорити зі мною, поділитися. І мені класно, коли дитина каже, я хочу поговорити або ти мені потрібна. Бо є довіра.

Ми з чоловіком прививаємо дітям любов і повагу до коріння. Ми їх також не змушуємо їздити до бабусь і дідусів. Але вони бачать, як ми до батьків ставимося, ростуть у такій атмосфері і самі також починають тягнутися до бабусь-дідусів. Для мене важливо, щоб вони поважали старших. Якщо ми будемо забувати про своїх старих, то не буде майбутнього.

Продовжуючи тему особистого, розкажіть більше про свою родину.

– Я народилася у мусульманській родині в Узбекистані в Самарканді. Звідти мій тато, а мама – українка. Ми деякий час жили там, а потім переїхали на мамину батьківщину. Попри різні нюанси, які були в моїй родині, я взяла від батьків для себе найкраще. Це знову ж таки – вибір особистий. Від батька в мене прагнення до самореалізації і відчуття сили. Я маю розуміння і таку жорстку платформу відчуття себе, як окремої людини, організму, одиниці. Це не в тому плані, що самовпевненість чи щось подібне. Ні, не ці слова.

Моя мама завжди мала стержень і вона дуже гарна жінка. Навіть зараз, коли у віці. І я це також перейняла від неї. Я її бачила гарною, пишалася тим, що вона вродлива. Вона дуже гарно одягається, має свій стиль. Своїм прикладом показує, якою має бути жінка.

Будь-яка жінка – гарна. Це знову ж таки питання бажання самої жінки. Як ти хочеш бути гарною – то ти гарна. А будь-яка найвродливіша дівчина, якщо вона вважає себе якоюсь не такою, то вона не зможе бути гарною. Я ж гарна не тому, що я дуже вродлива, є і вродливіші дівчата. А тому що я себе так відчуваю. Якщо хтось мене так не відчуває, ну це його проблеми. Ти не зробиш собі кар’єру, поки не відчуєш себе впевненою, а впевненою ти себе не відчуєш, поки тебе не влаштує те, що ти бачиш. І це знову ж таки – пріоритети. Визнач собі пріоритети, які для тебе важливі саме зараз. Відпочити – значить відпочинь. Знайди собі той час, який ти приділиш саме собі. 

Я не хотіла ніколи заміж. Але так вийшло, що я 4 рази була заміжня. Із Дмитром ми 2 роки в офіційному шлюбі, але живемо разом вже 9 років. І ми бачимо, як у старості йдемо, взявшись за ручки.

текст: Наталка Маринець
фото:із соцмереж