Кропивницька бізнесвумен і волонтерка Вікторія Бобіта: Треба бути фанатиком життя

Родина має бути дружньою, бізнес – у першу чергу – на результат і якість, добрі справи – від серця, ні на кого не рівнятися і не створювати кумирів – такі секрети лідерства кропивничанки Вікторії Бобіти. Вона – дружина, мама двох діток, успішна бізнесвумен і волонтерка. Як усе поєднувати і не вигорати – жінка розповіла «КП».

ТАМ, ДЕ СКЛАДНО, Я НЕ ЗУПИНЯЮСЬ

Я закінчила медичний коледж імені Є.Й. Мухіна у Кропивницькому, далі вступила одразу на другий курс до Національної фармацевтичної академії України на заочну форму навчання у Харкові. І одразу почала працювати, мені було 19 років. Я буквально місяць попрацювала фармацевтом і мене забрали в ПАТ «Ліки Кіровоградщини» на склад. У перші ж пів дня ходила з візочком по складу, дивилася і розуміла, що це не та робота, про яку я мріяла – збирати товар для аптек – і мені так стало не по собі… Я розуміла, що це зовсім не моє.

Була перерва, людей 10 зібра­лося на обід і тут стук у двері: «Вікторію можна?». Я кажу: «Так». Виходжу, переді мною стоїть світловолоса, гарної статури жінка: «Добрий день, мене звати Людмила Миколаївна Головань, я директор новоствореного КП «Кіровоградфармація» Кіровоградської обласної ради. Ви будете зі мною працювати?». Хто їй про мене розповів, я на той час не знала. Я знімаю білий халат, замотую його в рулетик, беру під руку, кажу: «Буду» і йду. 10 людей за цим всім спостерігали.

За мною бігли по коридору і казали: «Подзвони мамі, порадься. Що ти робиш?». Але я не телефонувала. Розуміла, що там працювати не буду, бо не так мріяла. У той же день ми пішли на моє нове робоче місце: кабінет, стіл директора, а напроти – мій. І двоє хлопців під метра два. Вони мене вчили програмі «1С». Я її опанувала за 10 днів! Всі ж приходили і: «Ну що, директор? Ну що, виходить у неї?». А мені, нагадаю, 19 років. Чесно скажу, плакала великими сльозами, але чітко розуміла, що це мій етап у житті, що я маю рухатися сама, що це складно, але там, де складно, я не зупиняюсь!

Я визначала, яку робити націнку на товар, щоб аптеки були успішними і прибутковими, я подавала ідеї розширення структури. Всі йшли додому о 15:00, я йшла о 20:00. Працювала і при температурі, і при будь-яких обставинах… Але розуміла, що від мене багато залежить.

Я НЕ ПРАЦЮЮ НА ГРОШІ, Я ПРАЦЮЮ НА ЯКІСТЬ

Ідеї дорожчі за гроші – це один із моїх лозунгів по життю. І саме з нього почався новий етап.

Три роки я пропрацювала у фармацевтичному підприємстві і пішла у декрет. Потім у мене були посади завідувачки аптекою, інспекторська посада, працювала в оргвідділі, медичним представником… І коли у тебе вже багато досвіду, то хочеться нового росту, нових відкриттів. Із 2016 року я 4 роки була медичним представником у ТОВ «Фірма«Технокомплекс». Це перша українська компанія, яка виготовляє вироби медичного призначення – одноразовий одяг, комплекти для операцій, маски, перев’язочні мате­ріали і так далі. У них дуже високий рівень якості.

Але, знову ж таки, були певні рамки і постав вибір – або звільнятись, або робити свій бізнес.

Я завжди мріяла зробити щось своє, не таке, як у всіх. Тому відкрила власну фірму і займаюся реалізацією медичних товарів – все, окрім медикаментів. Було дуже страшно. Реально кажуть, все треба робити через страх, якщо не страшно – не йди, а якщо дуже-дуже страшно – 100% треба йти.

Почалося з товарів медичного призначення – комплекти для травматології, хірургії, гінекології, одноразові операційні одяг і пелюшки тощо. Тепер розширилися і є ще й дезінфекційні засоби.

Заводи, з якими я працюю, на високому європейському рівні. Продукція – якісна. Я зав­жди кажу, що працюю тільки з якісним товаром, в якому впевнена і який на собі перевіряла. Бо не можу працювати і обманювати людей. Я дуже люблю людей. Кожен товар спочатку самостійно вивчу, зберу різні відгуки і лише тоді вирішую – беру собі в роботу чи ні.

Я не працюю на гроші, працюю на якість. Клієнти, звичайно, відфільтровуються, бо комусь треба просто дешево. А для мене дуже важливо, щоб у мене совість була чистою. І все повинно йти тільки через любов. Я завжди працюю в кайф, не замислюючись про те, скільки зароблю. І коли саме так, тоді це приносить і кошти. Якщо ти ставиш ціль тільки заробити, тебе не цікавить якість і ти не думаєш про оточуючих – нічого не буде.

У бізнесі немає вихідних, я собі це чітко усвідомлювала. Із другою дитиною в декреті я була фактично 4 дні, поки лежала в лікарні.

Можу відверто сказати, що мій бізнес – це ексклюзив. Тому що ми можемо сформувати ексклюзивні набори для лікарні, додавши певні товари, які не йдуть зазвичай у подібних комплектах. Більше того, я спілкуюся з менеджерами і технологами з заводів і роблю все, щоб клієнт був задоволений і, звісно, отримав ексклюзивний товар.

Для чого? Наприклад, людина йде на операцію. Весь медичний персонал одягається в нашу продукцію, пацієнта також одягають у спеціальний одяг з відкритим і обробленим операційним полем, облаштовують повністю всі столи для приборів, операційні столи застеляють... І після операції відгуки – немає побічних ефектів, не запалюється, не кровоточать шви, швидше загоюється. От це і є відповідь на запитання.

ЯКЩО ТИ НЕ МОЖЕШ ТРИМАТИ ЗБРОЮ В РУКАХ, ТО ТИ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ ІНАКШЕ

Мій чоловік працює у Головному управлінні Державної служби з надзвичайних ситуацій у Кіровоградській області. Місяць він взагалі ночував на роботі.

Тому мій бізнес, діти – старший син і півторарічна на той час донька – на мені. Перша тривога, я хапаю всіх у машину, спочатку у мене була істерика, вивозила на робочий склад, де може бути безпечніше. Після прильотів у Канатове багато хто виїжджав. А я дивилася і розуміла, що нікуди не поїду звідси. І, як показує зараз час, правильно зробила. По-перше, я не хотіла залишати чоловіка. Нам із ним вдалося багатьом тут допомогти. А якби поїхала, я б цього не змогла зробити. І, напевно, це якийсь такий внутрішній вибір.

У перші ж дні ми зібрали всі запаси медичних виробів – джгути, бинти, шприци, перев’язувальні матеріали і відвезли волонтерським організаціям і військовим.

Адреналін зашкалював тоді. Хотілося зробити щось швидко, щоб тільки якось захистити своє місто і країну. В голові постійно – ми повинні зробити все можливе, повинні згуртуватися.

Коли почалася активна хвиля переселення, ми з чоловіком розселили власними силами більше сотні людей із гарячих точок. Вони по телефону передавали один одному наші контакти і люди зверталися до нас... Ми виснажувалися до такого рівня, що просто падали. Але розуміли, що не можемо відмовити. Із багатьма переселенцями я досі спілкуюсь і підтримую їх.

Наприклад, у нас в місті є поселення переселенців – більше 100 людей із Покровська. Я не могла залишитися байдужою, коли вони мені показують, що у них нема домівок, що все знищено. Чітко розумію, що люди приїхали тільки от в тому, що було. Хтось каже: «Ой, та це ж переселенці, допомогу отримують, гроші є, а там у магазинах скуплялися, а там на лавочках сидять відпочивають». А чому їм не можна? Вони не люди? Вони, можливо, і плачуть вдома. То я чим можу, долучаюсь. Медикаменти зібрала, побутові речі, фінансову допомогу виділила.

А ці дитячі очі... Мені друзі з Австрії передали допомогу для діток (це колишня директорка, з якою я працювала з 19 років. Вона мені активно допомагає і підтримує досі). Я ще поїхала в дитячий магазин докупила різного, бо не розуміла, скільки дітей. У мене настільки зашкалювали емоції, коли приїхали. У малих забрали дитинство! Вони підбігають до машини з такими очима… беруть іграшки, олівці… батьки підходять, обіймають, розповідають свої історії… Ну не можна в таких ситуаціях осторонь лишатися.

Зараз також збираю медикаменти, одяг та іграшки, на складі все фасую і передаємо у волонтерські організації, військовим, рятувальникам. На початку війни місцеві заклади харчування «Grillpub Bitok» та «Кавказький двір» на чолі з ресторатором Олександром Бронзою, який вже пережив війну у 2014 році і був вимушений переїхати з сім’єю до Кропивницького, готували обіди для наших Збройних сил України, територіальної оборони, а я їх розвозила. Це така собі синергія, яка об’єднує.

Ліки пенсіонерам адресно завозила, адже з початком війни був їхній дефіцит. По знайомству шукала і роздавала, безкоштовно. Як сказав мені один знайомий, якщо я не можу тримати зброю в руках, то я можу допомогти інакше, і я з ним згодна.

Родина знайомої з початком повномасштабної війни виїхала з міста. Їхній друг воював у Лисичанську, отримав поранення і приїхав у Кропивницький. Жінка скинула фото бійця і спитала, чи зможу я чимось йому допомогти. А там… ну такі рвані рани, кістки видно. Зустрілися, віддаю йому ліки, а він каже: «Дякуючи вам таким, у нас є віра воювати далі. Дякуємо тим, хто залишився тут, значить ви вірите у нас. Нас не кинули». Це сльози…

ВОЛОНТЕРСТВО – ЦЕ СТАН ДУШІ

Багато хто говорив: «Навіщо воно тобі все це треба? Займайся собою, займайся родиною». Я займаюсь. Але якщо я можу бути корисною комусь і в мене є можливість дістати допомогу, допомогти, взагалі, якщо я можу, то чому я не можу?

Я для себе вивела таке правило – 50% допомагаю, може навіть більше. І решта – бізнес, сім’я. Тобто ти допомагаєш і живеш своїм життям, а не на 100% кайфуєш, живеш, не звертаєш уваги. Ні, мене, напевно, совість би мучила. Я вважаю, що кожна людина може щось зробити – плести сітки, готувати, робити репости. Це вибір кожного. Я всім говорю, що волонтерство – це стан душі. Адже багато різних ситуацій може бути.

Я, наприклад, допомагаю, наскільки можу. Волонтерство завжди було – перераховувала кошти на лікування діткам, купувала їжу нужденим. Просто ніколи на цьому не акцентувала уваги, не говорила, не писала. Але дуже хочеться, щоб люди до цього долучалися.

Бабуся стояла на Дворовій, продавала свої торбиночки і хусточки по 20 гривень. Я до неї підходжу, кладу 20 гривень, вона дає мені хустку. Кажу: «Лишіть собі». Вона такими очима дивилася, що це не лишає просто байдужим. Продає інша бабуся квіти. Я купую в неї 2 чи 3 букети, забираю все, що є, і в неї такий же погляд. Нещодавно у дідуся яблука купила, в нього вже руки трусяться, решту дати не може. Ну скільки таких ситуа­цій… Це наче такі елементарні речі. І розумієш, що не можеш лишатися байдужим, для них це щось неймовірне, а для тебе – це щось звичайне.

ЛЮБИТИ ЖИТТЯ І НЕ СТВОРЮВАТИ КУМИРІВ

Що саме головне в нашому житті – час. Він пройшов і все. А після 24 лютого він для мене так швидко минає. Війна відкриває маски і ти бачиш, скільки людей до тебе приєдналося крутих. Я реально люблю людей, людей, які чогось хочуть, які не сидять на місці, які також розвиваються, творчих… Я люб­лю фанатиків – тих, хто робить не за гроші в першу чергу, а на результат. Тоді людина зробить якісно, тоді ти можеш довіритися їй.

Я не конкурую, ні на кого не рівняюсь, не фанатію ні від кого. Тільки на себе рівняюсь – на скільки я виросла в цьому році, на скільки в тому. У мене не було кумирів у піснях, у роботі. Я не хочу бути, як усі. Хочу бути собою. Не підлаштовуюсь.

Мене дуже важко переламати, збити з думки. Мені говорили: «Навіщо все це – бізнес, волонтерство? Поїдь кудись». Я не можу лишатися байдужою. У мене є власне бажання, є свої мрії і мрія до перемоги.

текст: Наталка Маринець
фото: надані співрозмовницею