Я стала з обережністю дивитися через об’єктив на світ

Творчі люди по-особливому сприймають все, що відбувається навколо. Війна змінила й бачення фотографині з Миколаєва 27-річної Олександри Писарської. Життя під обстрілами, сон у коридорі, пошуки води, зруйновані будинки, статус біженки – все це лишило слід на тому, як сьогодні бачить фотографію героїня статті. Далі – читайте пряму мову.

У МАМИ БУЛА СТАРА ФОТОКАМЕРА, Я ЇЇ ПОКРУТИЛА – І МЕНІ СПОДОБАЛОСЬ

Близько семи років жила в Миколаєві, а взагалі я з міста Володимир-Волинський Волинської області. Вчилась у Луцьку в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки на факультеті журналістики. До речі, за фахом почала працювати в Луцьку ще задовго до того, як вступила до вишу. Мені це дуже подобалось. Я знала, що вчитись буду саме цій справі.

До фотографії прийшла досить неочікувано навіть для себе. Це сталось вже в Миколаєві під час пандемії коронавірусу. Я тоді працювала в ресторані офіціанткою. Заклад закрили на невизначений термін. Я залиши­лася без роботи і хоча й були деякі кошти, проте було нудно. Передивилася всі фільми, перечитала всі книжки. І що далі? Все закрите, доводилось просто сидіти в квартирі. В моєї мами тоді лежала фотокамера зовсім без діла. Я в неї попросила її «покрутити». Вирішила походити по якимось гарним галявинам, це ж була весна. Мені сподобалось, тому одразу почала читати, що ж то можна з такою штукою робити, як вона взагалі працює. А далі – то зйомки для друзів, то для ініціа­тивних людей, то для пабліків. Отак воно все закрутилось.

ФОТОГРАФІЯ СПОНУКАЄ МЕНЕ ЖИТИ

Зараз для мене фотографія – це спосіб відпочинку. Можна змістити фокус від подій, які тебе оточують, на те, що дає життя. Воно ж навкруги, воно триває.

Фотографувати я люблю більше за все вулицю. Вчилась помічати деталі, бачити в усьому історії. Знімала людей, яких не знала – звичайних перехожих. І це залишилось саме тим улюбленим моментом, який почала переносити вже й на заплановані зйомки. Тобто це якась невимушеність та справжність, яка має бути незалежно від того, який формат зйомки. Життя має бути звідусіль. Найбільше люблю знімати саме історії людей. Як показує практика, якщо все добре продумати, прописати ідею, то в результаті отримуєш мініфільм, але з окремих кадрів.

ІСТОРІЮ БАЛЕРИНИ Я ЗНІМАЛА БІЛЯ ЗРУЙНОВАНОЇ ОДА

У Миколаєві в мене було кілька улюблених місць для зйомок. Дуже люблю річки, особливо пляж на мікрорайоні Намив. Там дуже гарна берегова смуга, все зацвітає раніше, ніж будь-де. Там такий особливий вітер, який наповнює, починаєш відчувати себе більш вільним і натхненим. Через те там виходять живі кадри. Ще одне місце – величезна територія колишнього водосховища. Там багато лісу, чагарників, практично немає людей, окрім місцевих, які вигулюють собак, і можна випадково натрапити на пастухів. До речі, ця територія біля аеропорту, який дуже сильно постраждав. Сам мікрорайон частково цілий, було багато «прильотів» у багатоповерхівки, навіть у ту, де колись жила моя мама. Гатили дуже сильно по злітній смузі. Це недалеко від житлових будинків.

Взагалі можна фотографувати будь-де. Історію дівчинки-балерини я взагалі знімала поруч зі зруйнованою облдержадміністрацією. Там багато простору, кремезні будівлі добре контрастували з тендітною дівчиною. Часом я знімала у районах, які навіть місцеві погано знають. Є цікавий лиман із крутим берегом і незвичною фактурою. Також люблю знімати біля маяка, поруч з яким пагорби зі схилами, потужною та завжди неспокійною річкою. Я там часто знімала закоханих пар.

Я ЗНІМАЮ З ОБЕРЕЖНІСТЮ, ЩОБ, НЕ ДАЙ БОГ, НЕ ДОПОМОГТИ ВОРОГУ

Після 24 лютого не можу сказати, що багато працювала. Оскільки маю клепку в голові та розумію, що просто так виходити знімати не можна. Зараз важко не через те, що мене хтось спитає, що я там роблю, тому що я в своєму місті і знаю, що роблю. Інша справа, що я почала боятися зняти випадково якісь шматки, які зможуть навести ворога. Розумію, що до маленької людини навряд чи є діло, але… Але кожна фотографія, так само, як і текст, несе свій сенс, для кожного він може бути свій. Тому треба розуміти, що ти несеш велику відповідальність за те, що десь публікуєш чи показуєш.

Загалом, змінилося не стільки ставлення до фотографії, скільки колір. Він став легшим і прозорішим, як не дивно. Переважають якісь акварельні напрямки в виборі постобробки. Просто хочеться бачити щось живе, показати, що оці люди, які ходять перед тобою по вулиці, які наразі розповідають, що в них сталося за ту ніч, коли, вибачте, в них хати колихалися на вітрові, вони живуть, місто живе. І все це попри всі проблеми, коли немає води, «прилітає» кожної ночі як за годинником, і не один раз, не два, не три, стоять «Смерчі», які луплять по місту, літають касетні бомби, які розлітаються на тисячі шматків, вбивають людей. Це все зна­хо­диться перед твоїми очима. Я проходила кілька кварталів і бачила зруйновані будівлі. Йдеш місту і там стоїть готель, в якому по­се­реди­ні величезна діра, кілька поверхів нема. Те ж саме по центру, якраз в переддень, коли я мала виїжджати, то прилетіло в музичну академію. Центральніше вже нікуди! А люди, які мешкають поруч, якось там живуть… Мені також хотілось жити і рухатись далі. Не закидувати ті речі, до яких звикла, пити капучино на банановому молоці. Розуміла, що ніколи вже не буде так, як раніше. Підхід до творчості також зміниться через ті моменти, які я бачила і які викарбувались у пам’яті.

Я вивчала історію фотографії та кінематографу. Цим я займалась і до війни, і коли над головою літали бомби. Всі ці речі надихали на створення чогось свого. Адже навіть все нове вже було кимось колись створене. Головне – навчитись його пропускати через призму свого світосприйняття.

Більш за все мене надихають люди. Якось я знімала військового, який переїхав з Криму. Він розповідав про свою батьківщину, я принесла йому на природу величезний ватман і сказала малювати все, що він про неї пам’ятає. Він малював, а я знімала. В людях заховане все те, що може надихати.

Мої пости в соцмережах як розкадрований фільм, але ми розуміємо, що хай воно навіть має логічний вигляд, але все ж таки це німе кіно. Хочеться субтитрів. Тому я додаю власні думки і пишу до кожної історії «субтитри».

Я БАЧИЛА ОЧІ НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ У МАШИНАХ, ВОНИ ДИВИЛИСЬ ВДАЛЕЧІНЬ КРІЗЬ НАС

Війна мене зустріла на роботі першими вибухами. Я тоді працювала в нічну зміну в караоке. Перший вибух був десь о четвертій, але я його не почула, тому що на роботі завжди було гучно, люди відпочивають, а ще біля нас трамвайна колія. Я подумала, що то трамвай проїхав, але це був не трамвай… Зрозуміла, що почалась війна, лише тоді, коли прибігла наша керівниця і сказала вимикати музику, бо почалась вій­на. Жила я за десять хвилин від роботи. Коли прийшла додому, то відразу сказала своєму коханому, що треба заправити авто та запастись харчами. В Миколаєві я була до початку травня…

Найпершим знаковим моментом, який довів мені, що халепа вже трапилась, було, коли ми перший раз побачили на своїй вулиці наші танки та військову техніку. Було страшно, але хотілося й плакати, тому що я розуміла, куди їдуть хлопці, які сиділи в техніці. Дивишся на них, а вони тебе не бачать. Інший момент – це коли посеред нашого міста висадився ворожий десант. Ми з хлопцем закупилися провізією, приїхали додому, я почула гуркіт і побачила вертоліт. Відразу зрозуміла, що це не наші, тому що вертоліт був чорний. Я не могла поворушитися, тільки мій хлопець мене схопив за руку та повів додому.

Потім через все місто «полізли» кілька російських танків. Тих дурнів там і «гепнули». На наступний ранок я пішла дивитись на роздерті танки. Розумію, що в них була не одна людина, яку розмазало по горілій залізяці і виникає питання: «Навіщо ви сюди лізли?».

Далі була низка дуже важких ночей, тому що постійно «прилітало» по районам, де жили рідні, друзі. Через кілька днів ми поїхали до друга, в його будинку були розбиті вікна, валялися уламки цегли… У цьому домі колись жив мій хлопець. Мозок відчайдушно відмовлявся вірити в ці жахи.

Згодом уже навчилась визначати по звуку снарядів, які летять, скільки є часу, щоб сховатися. Жили ми в приватному будинку, з товстими стінами, тому ховались у коридорі, там часто і спали.

КІРОВОГРАДЩИНА НАГАДУЄ МЕНІ БАТЬКІВЩИНУ – ВОЛИНЬ

Рішення про виїзд ми прийняли ще за кілька днів до того, як в Миколаєві зникла вода. Якраз перед цим росіяни «влупили» по ОДА, обстріли стали інтенсивнішими. Я не хотіла виїжджати, тому що там у мене лишилась мама, яка доглядає за лежачою бабусею. Пам’ятаю, ми йшли з моїм коханим по вулиці і я спитала просто, чи можемо ми розглянути можливість виїзду. Зійшлись на думці, що тільки коли почнуться сильні авіаційні обстріли, тоді будемо думати про це. Але вже через кілька днів ситуація стала дуже гарячою, обстріли практично не припинялися ні вдень, ні вночі. Під час одного з обстрілів у нас над головою почала сипатись стеля.

Далі кожен наступний день був схожий на попередній… Вранці встаєш, стоїш в черзі за водою 2-3 години. Після цього цілий день читаєш новини, а вночі не можеш спати, бо тобі не дають це зробити вибухи. Такий режим був днів десять і ми зрозуміли, що краще не буде, тому вирішили виїжджати. У Кропивницький переїхали наші друзі, тому покликали й нас.

Тут я вперше, хоча об’їздила багато міст України. Мені сподобалась збережена стара архітектура. Ще тут набагато чистіше, ніж в Миколаєві. Природа ж мені нагадала мою Волинь. Люди також відрізняються, адже я ні з ким жодного разу не полаялась, а на пішохідних переходах мене навіть пропускають!

Зараз, коли я знайшла житло, готуюсь до втілення нових ідей…

текст: Олександр Крючков
фото: Олександр Крючков спеціально для «КП» і надані співрозмовницею