Війна вкрала в мене найцінніше – мої танці

Перше, що я зроблю, коли почую про перемогу України – попрошу батьків повернутися додому в Бахмут. Попри те, що зараз відбувається, мене розпирає гордість за те, що я українка. Я горда, що належу до українського народу, який зараз об’єднаний, як ніколи. Хочу повернутися додому, зустрітися з друзями. Якщо раніше, до війни, я думала про виїзд закордон, то зараз хочу жити тільки в Україні.

Фотограф Олександр Крючков кілька місяців тому звернувся до редакторки газети Олени Сідорової з пропозицією записувати свої розмови з клієнтками, які приїхали з окупованих територій і нині живуть у Кропивницькому. Від цих розповідей – мурашки по шкірі. Це – вже третя історія, яку публікує «Кіровоградська правда». Текст подаємо від першої особи, щоб не відволікати читачів на зайві слова. Сьогоднішня розмова – з Таїсією Ушаковою з Донецької області.

Далі – пряма мова.

ВКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО

Мені зараз 16 років, народилась я в Харкові. Прожила там декілька років, допоки ще була геть маленька. У зв’язку з тим, що батько знайшов роботу в Бахмуті, нашій сім’ї довелось переїхати туди. Це невелике провінційне містечко, яке дуже схоже на більшість українських міст, але в ньому є якась легкість та краса. Там дуже гарна стара архітектура.

У школі вчилась спочатку в Бахмуті, але через те, що в 2014 році почалась війна, я переїхала з мамою та молодшим братом в Київ. Провчилась там кілька місяців. Важко було через те, що не бачила тата. Дуже сумувала за ним. Молодшому братику зараз 8 років, він народився за три місяці до початку війни 2014 року. Жили в родичів у не дуже простих умовах. Вони намагались мене розрадити – відвести кудись на прогулянку по столиці.

Про початок війни в 2014 році в мене є лише якісь окремі уривки, можливо, тому, що мій дитячий мозок вирішив якимось чином відгородитися від того всього. Мені запам’ятався момент, коли ми дивились по телевізору в новинах про події на Майдані в Києві. Ще в пам’яті є епізод, коли вже почали бомбити Донеччину, ми терміново збирали речі. Я чула, що десь бахкало і думала, що більше ніхто, окрім нас, не чує ті звуки. Після цього я ще кілька років звикала до голосних звуків. Тоді я не могла просто зрозуміти, чому ми залишаємо рідний дім і кудись їдемо. Мій маленький брат плакав. Мама в панічному стані збирала речі.

Потім ми переїхали до Харкова, там я ходила в школу майже пів року. Після цього все ж таки повернулись до Бахмута, де провчилась до десятого класу в моїй улюбленій 11-й школі. Вже трішки звикла до того, що постійно живу в небезпеці. Якщо десь чула вибухи, то вже до цього ставилась більш-менш спокійно.

У 8 років у мене з’явилась подружка, вона родом із Горлівки. А це місто тоді досить сильно бомбили. Якось ми гуляли по Бахмуту, я почула вибухи і сказала їй, що наче дуже близько. Вона відповіла, що по її дому в під’їзд «прилетіло», тому це ще не близько, це нормально.

Я дуже запам’ятала дату 13 лютого 2015 року. Тоді танцювала в своєму колективі і ми всі почули, як щось бахнуло дуже близько, побігли до вікна дивитися (звісно, це було дуже «правильне» рішення, але це я вже зараз знаю, що так робити не можна, а тоді мені було лише

9 років) і побачили дим. Згодом дізналась, що потрапили прямо в місто – перед школою та в завод. Тоді загинув 7-річний хлопчик та 25-річна дівчина, яка прикривала його собою. Шкода дуже дитину, він був майже моїм ровесником, йому б зараз було 14 років. За що? Яка ціль тих пострілів була – я не знаю. Зараз би ця історія загубилася в стрічці новин, але тоді в нас всі були шоковані.

Майже весь час ми жили «на речах». Кудись їдемо. Куди? В Харків. Одного разу прямо з репетиції мене забрали батьки й ми поїхали до Харкова. Для мене тоді це вже було нормально. В Харкові, коли я почала ходити до школи, то буквально в кількох кварталах від мого дому відбувся теракт. Я тоді просто подумала, що ось тільки з Бахмута переїхала в пошуках спокійного життя, а тут знову. Тоді загинув хлопчик з моєї школи, в нас у школі стояли його фото. Він ходив до 11 класу.

ІЛЮЗІЯ СПОКОЮ

У 2015 році ми повернулись до Бахмута і в нас було звичайне життя. Попри те, що ми жили біля сірої зони, нам це не заважало навіть кататися на велосипедах із батьком. Могли просто доїхати до межі, де вже починались окуповані Росією землі, так званої ДНР. До коронавірусу взагалі все було чудово. Але ми завжди жили з розумінням того, що все може повторитися знову.

У січні 2022 року, коли вже ходили чутки, що все може початися, я дуже боялась. Дуже важко було морально. Так сталось, що мені довелось жити один тиждень самій, я не спала до третьої ночі, тому що боялась обстрілів. У нас часто були профілактичні бесіди з батьками, під час яких мені розповідали, що робити, коли будуть стріляти з артилерії, падатимуть авіаційні бомби чи ракетні прильоти. Як їх розрізняти по звуку. В нас був для цього цілий буклет. У школі також розповідали про міни. Були тижні з різною тематикою, наприклад, захисту від мін. У школі часто бували волонтери, які намагались донести до дітей, що робити в різних екстрених ситуаціях. У нас була воєнно-патріотична гра «Джура», там є кілька тем – медицина, стрільба, творчі конкурси та стройова підготовка. Парадокс, але ми готували номер на 24 лютого, в якому мали розповідати про «Кіборгів із Донецького аеропорту». Ми репетирували пісню «Герої». Чомусь 23 числа я відчувала, що щось буде, тому з вечора замість повторювати номер, я зібрала речі. Знала, що якщо почнеться щось, то воно почнеться обов’язково з нас. У цю ніч я попросилась спати з батьками, бо мені було страшно, сказала їм, що якщо вмирати, то з ними. Дивно, але в 16 років мені було страшно спати самій у моїй кімнаті. Як виявилось – не дарма, зранку, який почався ще затемна, я почула від батьків, що почалась війна…

Коли ми виїжджали, то були гучні вибухи.

НОВІ ПРИХИСТКИ

Спочатку ми поїхали до знайомих у Першотравенськ, який знаходиться поблизу міста Дніпро. Нам дали квартиру, де колись жила їхня бабуся. Але нас було шестеро в одній кімнаті. Там було холодно, а ще більше нас лякало те, що ми жили на верхніх поверхах. Ми спали з братом на матрацах. Звісно, гріх жалітися, адже нам дали прихисток, проте ми шукали далі варіанти.

Батьки вирішували, куди їхати далі і мова зайшла про Кропивницький. Чому? Тому що банально нам вистачило б лише сюди пального, яке було дуже складно знайти. Ми знайшли тут дім. Мені дуже сподобався Кропивницький, тому що я люб­лю історію, а тут багато старих будівель. Часто тут гуляю, роздивляюся архітектуру. Була вражена, коли дісталась до Театру корифеїв, адже я багато про нього знаю, тому що ми в школі його вивчали. В ньому ставив вистави Марко Кропивницький, Карпенко-Карий, я писала про це реферат. Мене надихає краса історичної частини міста. Попри те, що місто провінційне, в ньому дуже чисто.

БІЛЬШЕ НІЖ ХОБІ

Для мене танці – це не просто хобі, мені не все одно, куди ходити танцювати. В мене був мій колектив «Artlife». Я займалась у ньому 11 років. Жила танцями, конкурсами, дуже любила свою керівницю Людмилу Володимирівну Точену. Ми часто їздили виступати – це мене робило щасливою.

Зараз, коли я просто радію, то починаю відчувати вину, адже хтось у цей момент страждає. Ніяк не зрозумію, чому я зараз тут і жива, а моїх однолітків з Маріуполя, в якому я була, вже немає.

Танці для мене були відпочинком. Звісно, психологічно, тому що фізично я викладалась на всі 100%. Ми тренувалися по дві години тричі на тиждень. Втомлювалась дуже сильно, але виходила звідти щаслива. Я насолоджувалась танцями. Через танці реалізовувала себе. Це був спосіб показати навколишньому світу, чого я досягла.

Ми всі були командою, яка готова на все заради перемоги на конкурсах. Колектив виграв гран-прі в Києві, ми були на Закарпатті, в Дніпрі. У столиці – разів 5, завжди приїжджали з призами. Не кажу вже про перемоги на регіональних конкурсах.

Мистецтво допомагало виплеснути емоції. Через те, що зараз я не займаюсь танцями, мені тяжко. Але справа в тому, що перейти в якийсь інший колектив я не можу, тому що відчуваю, що ніби зраджую свій, хоча його вже просто не існує. Керівник виїхала, всі дівчата роз’їхалась по різним містам, країнам. Думаю, що його вже може й не бути, навіть коли в Бахмуті все буде спокійно. Тут, у Кропивницькому, я ще не наважуюсь піти до якогось колективу, адже це будуть зовсім інші люди.

З усіма дівчатами з танцювального колективу ми спілкуємось в інтернеті, адже ми сім’я. В Бахмуті лишились лише кілька дівчат, а всі інші – по світу. Не факт, що ми зустрінемось, бо, наприклад, подруга в Іспанії, друг в Німеччині, всі інші в різних містах України. Не ясно, чи буде таке місце, де ми знову всі опинимося одночасно. Через те, що я дуже прив’язуюсь до людей, не можу примусити себе знайомитись із новими, тому ще частково живу тим невеличким світом зі своєї батьківщини, але зараз уже лише в соцмережах. Всі дуже хочуть повернутися, але хотіти і могти – це дуже різні речі. Ті, хто думають, що переїхати в Європу – це втілення мрій, помиляються. Бахмут – наша батьківщина, яку в нас зараз забрали, але вона з нами в серці.

Мені досі здається, що я засну, а вранці прокинусь і все буде добре. Я піду на навчання, ніхто не вмирав, нема війни. Потім будуть танці. До третьої ночі я буду робити «домашку».

 

Текст і фото: Олександр Крючков спеціально для «КП»