Багатодітна мама з Бережинки: Подивилася в очі дітям і вже не змогла відмовити

Взяти у сім’ю дітей – це великий прояв милосердя й емпатії. На цей крок наважуються люди з великим серцем. У 2018 році «КП» розповідала про багатодітну родину Наталії і Станіслава Бевзи із Бережинки Кропивницького району, якій дали будинок. Нині у сім’ї виховуються десятеро прийомних діток: Каріна та Карина (імена яких розрізняють за однією літерою), Аліна, Таня, Єва, Рома, Женя, Саміра, Оксана й Арсен. Як батьки наважилася створити будинок сімейного типу та як живе у новій оселі дружна сім’я, розповіла багатодітна мама.

– Історія почалася з того, що наші племінники залишилися без опіки. Я навіть не думала і не мріяла, що колись виховуватиму інших дітей, крім двох рідних. То був 2010 рік. Моїй доньці було 14 років, а сину – 16. Ми з чоловіком знали, в якій ситуації опинилися племінники, тому разом із нашими дітьми обговорювали, як допомогти. Прийняли спільне рішення взяти їх у сім’ю. Марині було 13 років, а Вікторії – шість. Спочатку забрали Віку, бо Марини не було вдома. Віка була в будинку, де жила її мама. У дівчинки розвинувся рахіт, вона нормально не харчувалася. Старша сестричка жила то на вулиці, то в маминої подруги. Марина сама пішла у службу у справах дітей і сказала, щоб її забрали від мами. Цих діток виховували дід і баба, але вони померли. Так племінники потрапили до нас… Марина закінчила школу, далі навчалася, жила у нас, поки не вийшла заміж. І в один момент мама цих дів­чат отямилася, перестала пити оковиту, влаштувалася на роботу. Віка до неї тягну­лася, вони спілкува­лися. Діти завжди прощають усе своїм мамам, як би їм боляче не було. Так Віка пішла до мами і живе з нею досі, – розповідає Наталія Бевза.

Для родини це був лише початок, адже вони навіть не могли припустити, що далі подарують щастя іншим залишеним діткам. Про Таню і Єву їм розповіли у Кропивницькій районній службі у справах дітей. Наталія поїхала знайомитися з дітками, привезла солодощі.

– Вони так зраділи, ніби ми давно знайомі. У мене теж було таке відчуття. Коли ми їх забрали, Єві було три роки, Таня на два роки старша. Привезли додому в день народження Єви, вона одразу показала характер, стала – руки в боки: «Моя Таня! Не тлогать Таню!». Ми досі згадуємо це з посмішкою, – каже Наталія.

Історія із Танею була важча.

– У дівчинки був вітчим, який завдав їй фізичного болю. На сьомому шийному хребці у неї є родима пляма і він випалював її недопалком. Потім виявилося, що заніс у рану інфекцію. Ми з Танею лежали в лікарні. У дів­чинки також були проб­леми з ручкою, довго робили масажі, розминали її. Тішилися кожному маленькому досягненню. Сьогодні Тані одинадцять років, на щастя, з нею все доб­ре, – згадує історію дівчаток мама-вихователька.

Сім’я настільки прикипіла до цих дітей, що, коли їх хотіли забрати, вони їх не віддали й удочерили.

– Несподівано в наші двері постукали усиновителі. Вони мені одразу видалися підо­зрілими. Одного разу, коли вони приїхали, ми ледь не викликали поліцію. Я розумію, що найкраща форма – усиновлення, але... Попросила їх, коли вони заберуть дів­чаток, щоб зателефонували і я переконалася, що дітям у них нормально, щоб моя душа заспокоїлася. Вони спочатку промовчали, а потім почали на нас обурюва­тися, мовляв, що ми можемо дітям дати? Приїхали вони аж із Маріуполя. У мене закралася підозра… Я не спала, не їла. Хіба у Маріуполі дітей-сиріт немає, що приїхали аж до нас? Я тоді пішла до своєї мами, вона ще була жива. А вона мені каже: «Дитино, зроби так, щоб твоя душа не страждала. Якщо ти їх зараз віддаси, а потім дізнаєшся чи думатимеш, що з ними щось не так, то тобі у житті більшої травми не буде». Я послухала маму. Прийшла додому, розповіла чоловіку, порадилася зі своїми дітьми – Лізою та Миколою. Моя донька, яка тоді вже вчилася на психолога, запідозрила лукавство і брехню в усиновителів. І тоді стало питання – батьки або ми, або вони. Закон був на нашому боці, ми мали право перші усиновити, адже діти на той час уже жили у нашій сім’ї півтора року. І я подала заяву… З того моменту не пошкодувала про це жодного разу. Прекрасні діти! Єва підросла, її у школі навіть плутають з моєю донькою Лізою. А Таня дуже схожа на батька, така ж блакитноока, – розповідає Наталія.

Нині дівчатка із задоволенням займаються у гуртках, дуже творчі. Єва спостерігає, як мама Наталія вишиває чи шиє, допомагає робити паперові трубочки для кошиків.

– Не треба змушувати дітей до якоїсь справи. Якщо гітару купили, це не значить, що треба одразу грати. Це у нас Женя любить малювання і гру на гітарі. Діти бачать, що він гарно малює, і теж пробують, – додає жінка.

Після цієї історії Наталія довго вагалася, чи готова вона знову взяти поповнення. Так і казала у службі у справах дітей.

– Кажу, що хочу почекати, адже усиновлення для мене тяжке до сліз. Минув час і мені кажуть: «Ви поїдьте і лише подивіться на цих діток». Це були Каріна і Альона. Дівчата лежали в лікарні. Були такі маленькі на свій вік! Їхній брат Рома був у реабілітаційному центрі. Я подивилася в очі цим дітям і вже не змогла відмовити. Так вони потрапили до нас. Альоні на той час було два роки, Каріні – чотири, Ромі – шість. Цих дітей також забирали у день народження Роми, як і Єву свого часу, – каже мама-вихователька.

У сім’ї дітки підростали, відчували батьківське тепло і турботу. А батьки думали над тим, щоб узяти в родину ще діток. Однак стримували житлові умови. Якось вони проходили чергове навчання від служби у справах дітей. Там дізналися, що держава виділяє кошти на створення дитячого будинку сімейного типу. Вирішили скористатися цією можливістю, адже розуміли, що так здійсниться бажання подарувати й іншим діткам сім’ю. Наталія написала заяву, підшукувала будинок… І потім їм виділили кошти на їхню мрію!

– Ми створили дитячий будинок сімейного типу. Взяли у сім’ю ще діток. 19 грудня 2018 року, у день Святого Миколая, за участю тодішнього голови ОДА Сергія Кузьменка, відкрили дитячий будинок, – розповідає Наталія.

У родині вже склалися свої традиції, які люблять і поважають усі. Наприклад, мама готує сніданок і обід, а старші дітки – вечерю. У них є графік чергування. Разом обговорюють меню, допомагають один одному. Жінка каже, хоче, аби діти були самостійними, вміли робити всю домашню роботу.

Кожній дитині на день народження Наталія пече великий торт. Святкують усі разом. Влітку щовечора разом їздять до річки.

– Зараз ми в очікуванні новорічних та різдвяних свят. Для мене Різдво – це коли пахне випічкою. Діти мені допомагають. У нас велика ігрова кімната, розкладаємо там два столи, на які викладаємо всі смаколики, – розповідає про найближчі мрії багатодітна мама і додає: її найбільше бажання, щоб діти виросли хорошими людьми, підтримували і захищали один одного, були дружними, вміли вислухати своїх братів і сестричок. Це головні цінності, які прищеплюють батьки своїм дітям у цьому дитячому будинку сімейного типу.

текст: Вікторія Семененко
фото: надані родиною