(Не) Бойова посада
Їй щоночі сниться війна, сняться друзі-побратими, яких уже немає серед живих. Сняться ті, що і вдень, і вночі тримають оборону і дають ворогу гідну відповідь. Людина може піти з війни, але війна з неї – ніколи.
Олександра Безсмертна – заступниця командира загону з морально-психологічного забезпечення третього полку імені князя Святослава Хороброго, має звання «капітан». Тендітна, ніжна, але з твердим, бойовим характером, загартованим під вибухами ворожих снарядів. Її розповідь про бойовий шлях чула вся Україна зі сцени Кіровоградського музично-драматичного академічного театру імені Кропивницького у спектаклі «Іду за Вас». Глядачів зачепило, як дівчина на «не бойовій посаді» щодня дивилася смерті в очі, тож сліз ніхто не стримував. Що пережила Саша – відомо тільки їй. От, до речі, про її прізвище – Безсмертна. Чи «спрацьовує» воно у страшну хвилину? Чи оберігає? На це запитання дівчина відповідає: сто відсотків! Тож це не просто прізвище, а оберіг, янгол-охоронець!
– З юних літ мріяла працювати, так би мовити, поближче до армії, – військовим кореспондентом. Хотіла писати про людей, яких щодня бачила у військовому шпиталі, де працювала мама. Тоді там було багато військових, які пройшли афганську війну, мали поранення і потім довго лікувалися. Для мене вони були справжні герої, які віддали своє здоров’я, та й життя б не пошкодували, – ділиться спогадами військова.
Коли настав час обирати професію і куди вступати на навчання, було кілька варіантів – або в Одеський медичний, щоб стати лікарем, як мама, або на журфак у Львові, а вийшло так, як розпорядилася доля. Дорога привела у Львівську Національну академію сухопутних військ на культурологічний факультет. Все ж – ближче до журналістики.
Війна застала Сашу в академії. У квітні 2014-го всіх курсантів відправили на полігон, аби, в разі введення воєнного стану, підготувати до можливого прискореного випуску. Ще ніхто достеменно не знав, що відбувається і як довго триватиме ця антитерористична операція, яку згодом все ж таки назвуть війною, а агресором – «братню» Росію.
– Після закінчення академії за розподілом я потрапила на службу в Миколаїв на посаду начальника клубу Південно-морської бази. Тільки от клубу, як такого, і не було, адже після анексії Криму все залишилось на окупованій території. І вже з липня 2016 року стала бійцем морської піхоти. Посада – пресофіцер. У мої обов’язки входило працювати з журналістами, зустрічати, проводити 15-кілометровою лінією фронту в районі оборони бригади морської піхоти – від узбережжя Азовського моря, населених пунктів Широкиного, Водяного, Гнутового, Павлополля, Талаківки, Лебединського і до Чермалика. Мрія, а не робота, – розповідає Олександра.
Кореспондентів, які хотіли писати правду про війну, було багато. Їх не лякали розповіді про те, що там відбувається насправді. А все було не так красиво, як здавалося.
– Коли починалися обстріли, люди шукали прихистку від снарядів, розбігалися, панікували. У такі моменти не думала про власну безпеку, молила Бога, щоб ніхто з журналістів не постраждав. На моїх очах гинули бійці, друзі – і це було найстрашніше. Але я не давала відчаю заволодіти собою. Треба було триматися і підтримувати інших. І це було не день і не два, – розповідає дівчина.
Коли мама побачила Сашу, то заплакала. Сказала: «Не дівчина, а кістки, обтягнуті шкірою». У 2017 році вона важила 44 кілограми.
– Це я вже поправилася, – посміхається Саша.
Можна тільки уявити, що переживала її мама, коли донька була на нульовому рубежі. Жінка зізнавалася, що в той час усі думки були тільки про Сашу. А материнське серце ніколи не помиляється, відчуває все, що відбувається з її дитиною. Скільки безсонних ночей сотні тисяч матерів моляться, аби Бог уберіг їхніх дітей? Скільки пролитих сліз за синами і доньками, що пішли у вічність, віддавши життя за Україну?
Безсмертна не раз була під обстрілами, на межі життя і смерті.
– Це було у 2018 році. Одного разу під Водяним, де навкруги були одні розвалини замість житлових будинків, почула «прихід» із ворожого боку. За роки на війні я вже могла прорахувати, скільки треба часу, щоб сховатися від вибуху у найближчому підвалі. Секунди могли вирішити все. Я таки встигла стрибнути у цей підвал. На щастя, осколки від ворожого снаряду мене тоді не зачепили, – пригадує захисниця.
Я слухала Сашу і переконувалася, скільки в її розповідях болю за втрачених побратимів, за Україну, а ще – мудрості, непритаманної для її віку. Війна зробила її дорослішою. Але в той же час – це дівчина, яка ніжно любить свого судженого Сергія, чекає на нього. Вони познайомилися на фронті і зрозуміли, що це – доля.
– А де ще можна знайти кохання, як не на війні?– посміхається співрозмовниця.
І дійсно, любов, зароджена під снарядами, напевно, міцніша. Як казав відомий кіногерой, «коротка чи довга, але на все життя». Щодня під кулями кожен день може бути останнім.
Високі бойові нагороди Олександри Безсмертної ще попереду, втім ділиться, що служіння народові України оцінюється дещо більшим, ніж медалями чи орденами. Та все ж вона має статус ветерана війни, відзнаку Президента України «За участь в АТО», нагрудний знак «За досягнення у військовій службі».
І до речі, про «не бойову посаду». Напевно той, хто придумав це визначення, ніколи не був на передовій і не знає, що там діється, скільки людей, посада яких не передбачає бути віч-на-віч із ворогом, ризикують потрапити під його обстріли.
Вже рік Саша не покидає мирну територію, працює з людьми, яких гаряче зачепила війна. Це не просто пережити, коли з-під ворожих обстрілів потрапляєш у мирне життя, де нікому немає до тебе діла, коли не раз чуєш «ми тебе туди не посилали», де навіть у громадському транспорті дивляться з недовірою на посвідчення учасника війни. Дехто не витримує, навіть зводить рахунки з життям – і це страшно. Капітан Безсмертна бореться за кожну людину, намагаючись якомога скоріше адаптувати її до мирного життя. Хоча сама з власного досвіду добре знає, наскільки це важко. Але вона сильна, хоча й досі здригається вночі від вибуху салюту під вікнами її дому.
Все минеться, а до того ж вона – Безсмертна!
текст: Світлана Костенко
фото: надані співрозмовницею