«Дитину треба любити, як рідну, тоді все буде добре»
На Кіровоградщині сьогодні є 157 прийомних родин, 68 дитячих будинків сімейного типу, де виховується 776 дітей. Однією з таких є родина Наталії Секретарюк із Новоархангельська. Жінка сама виховує шестеро дітей. Крім старших біологічних синів, має ще чотирьох прийомних діток. Хто відіграв вирішальну роль у прийнятті рішення розширити родину, як звикали одне до одного та як зараз живуть, мама розповіла «КП».Наталії Секретарюк – 45. Жінка мала цілком наповнене життя – улюблену справу у власному магазині весільно-випускного і вечірнього вбрання, домашнє господарство і двох синів – Олега і Ярослава (на фото нижче). Утім одного разу доля вирішила, що її материнського тепла вистачить ще не на одне дитяче сердечко. І до такого рішення її підштовхнули рідні діти.
– Якось ми робили вдома ремонт і молодший син поранив ногу. Поїхали з ним у лікарню. Поки в коридорі чекали лікаря, побачили дівчинку років чотирьох. Вона ходила собі лікарняним коридором. Медсестру запитали, що це за дитина. Та розповіла, що мама її померла. Ярослав погукав її, почав з нею говорити, а вона була замкнута, розмовляла ще погано. І син так перейнявся співчуттям до цієї дитини, що каже мені: мамо, давай її заберемо до себе. Звісно, одразу ми її не забрали. Вдома зібралися на сімейну раду – сини і мої батьки. Вони завжди в усьому мене підтримують. Вирішили піти в службу у справах дітей і подивитися на дівчинку. Коли всі познайомилися з нею, владнали всі паперові справи, тоді у нас в родині з’явилася Аліна. В службі у справах дітей мене запитали, чи зможу я взяти в родину чужу дитину, чи знайду до неї підхід? Відповіла чесно: душею не кривитиму – не знаю, але любитиму цю дитину, як рідну, – розповідає багатодітна мама історію появи в родині першої доньки.
З того часу минуло десять років. Жінка каже, сини одразу полюбили дівчинку і спілкувалися з нею як із рідною. Вона не відчувала психологічного дискомфорту. З часом стала розкутішою і відкритою. Зараз це гарна 15-річна дівчинка. Дуже любить робити зачіски, заплітати коси. В неї ця справа виходить дуже гарно, пишається донькою мама.
Але час ішов. Старший син виріс і вилетів з батьківського гнізда, одружився і став жити окремо. Якось представники соціальної служби прийшли до Наталії Секретарюк подивитися умови, в яких живуть діти, і кажуть, у вас є вільна кімната, може ви ще візьмете дітей під опіку? Не випадково запропонували саме їй, бо добре знали жінку і її добре серце. Вона часто навідувала осиротілих дітей у районній лікарні, то смаколиків їм принесе, то одяг, то іграшки, інколи навіть на вихідні забирала до себе додому.– Мені запропонували взяти трьох дівчаток. А я дуже хотіла хлопчика, бо мої сини вже підросли, а дівчинку вже мала. За тиждень дзвонять зі служби у справах дітей і кажуть: є гарний хлопчик, а тільки у нього ще є дві сестрички, – посміхаючись розповідає Наталія. – І знову у цьому рішенні мене підтримав син Ярослав. Так у нашій родині з’явилися семирічний Данилко, шестирічна Кароліна і п’ятирічна Ангеліна.
Мама каже, діти одразу влилися в дружну родину. Пригадує, що тоді купили меблі, то всі так дружно почали їх збирати і розставляти, що одразу всі психологічні кути стерлися. Одразу малі не називали жінку мамою, але чули, як інші діти звертаються до неї: матуся, мамочко, мамуся, то і самі почали повторювати за ними одразу перший склад ма, а потім і мама. Діти одразу влилися і в родину і в шкільний колектив.
– Дуже хороші дітки, Даня в усьому бере приклад із Ярослава, всім допомагає збирати портфелі в школу. У нашій родині немає покарань і наказного тону, всі стосунки будуються на розумінні і заохоченні. Якщо гарно вчаться в школі, отже їдемо кудись на екскурсію. Зробили добру справу – інше заохочення. Діти всі дружні, працьовиті. Якщо стаємо до роботи – то всі разом, від старших до наймолодших. У нас є сад, то нещодавно збирали яблука. Кожному знайшлася робота, хтось рвав яблука, хтось сортував, складав у ящики, допомагали всі, – хвалиться своїми дітьми мама.
У сім’ї кожен знає свою роботу. Дівчатка допомагають у хатніх справах, хлопці – поратися по господарству. А воно немаленьке, тримають поросят і качок. У родині дружні не тільки діти, а й усі родичі, каже жінка. Діти люблять бувати у свого дядька, Наталчиного брата, який завжди гостинно їх зустрічає, у дідуся і бабусі.
Звісно, як і в кожній родині, трапляються різні ситуації, адже діти є діти. Утім з кожної мама привчає дітей робити правильні висновки.
– Ось нещодавно Кароліна забрала в іншої дівчинки іграшку. Я кажу, не можна так робити, бо з тобою ніхто не дружитиме. Присоромила доньку, то вона каже, що більше так не вчинятиме. А торік висадила у палісаднику ромашки, вони розквітли такі гарні, а діти позривали квіти з короткими хвостиками і подарували мені букет. Я кажу, вони ж могли на клумбі ще довго квітнути. Але ж розумію, що діти хотіли зробити мені приємно, – посміхаючись, розповідає жінка.
Мама не відмовляє дітям мати річ, яку вони бажають, але привчає всіх бути відповідальними. Каже, усім купили телефони, але кожна дитина збирала на нього власні гроші.
– Кожен збирає копієчки у свою скарбничку. Звісно, я потім додаю суму, щоб купити бажану річ, але вони мають розуміти, що для цього теж треба докласти і свої гроші, і терпіння. Захотіли купити собаку і кота. Ми їх купили, але пояснила дітям, що тепер вони відповідальні за домашніх улюбленців. Діти все розуміють і великих проблем у нас не виникає. Буває іду додому втомлена, а вони біжать мені назустріч і кричать: мамо, ми так за тобою скучили! Тоді всю втому, як рукою знімає, – ділиться досвідом мама. – Дитину треба любити, як рідну, тоді все буде добре. Більше їй нічого не треба.
текст: Любов Попович
фото: надане родиною виготовлення,ремонт металоконструкцій
