Кіборг Юрій Савельєв: Якби можна було б повернути час, нічого б не змінив

Нещодавно в Кіровоградському академічному українському музично-драматичному театрі імені Кропивницького відбулася прем’єра документальної вистави режисера Євгена Курмана «Іду за Вас». Вона заснована на розповідях бійців – учасників війни на сході України. Чотири новели, чотири долі, обпалені війною, але незламані ні морально, ні фізично. Слухаючи монологи, важко було стримувати сльози. Та й не стримували… Кіборг Юрій Савельєв – один із прототипів героїв вистави. В реальному житті захищав Донецький аеропорт. Сьогодні він знову в строю, хоча і не на передовій, і обов’язки у нього скоріше цивільні. Та коли проводжає побратимів на ротацію, серцем – там, із ними. Наша зустріч із Юрієм змусила його знову пережити душевний і фізичний біль, згадати друзів, яких уже немає, моменти, що могли бути останніми в його житті, адже ні говорити йому, ні слухати його розповідь не можна без хвилювання. Але жодного разу він не сказав, що жалкує у тодішньому своєму виборі, і якби можна було повернути час, нічого б не змінив.

Юрій народився у мальовничому селі Підлісному колишнього Олександрівського району, що недалеко від обласного центру. Рано залишився без матері, виховував його батько, який бачив сина військовим. Не з патріотичних міркувань. Просто на той час колгоспи перестали існувати, а працювати «на пана» чоловік сам не хотів і сину не бажав. Та й бути військовим у мирний час – що може бути краще, міркував батько і, повертаючись із рейсу, бо працював далекобійником, продовжував мотивувати Юрія на військову службу.

У 2002 році хлопець закінчив школу. Утім школа прапорщиків, куди батько планував влаштувати сина, не вабила хлопця. Чи то не встиг, чи з інших причин, але Юрій залишився вдома. А вже через рік його призвали в армію, у прикордонні війська, по сусідству з Біло­руссю. У нього і тоді вже була можливість залиши­тися на понадстрокову службу та чомусь не захотів.

Але долю не обдуриш. Армія «ходила» за Юрієм по п’ятах. Урешті у 2006 році привела у третій полк у роту охорони. Але чоловіка, який на той час уже мав родину, не влаштовувала заробітна плата і він знову повернувся до цивільного життя. Та, мабуть, таки добре просив батько у Бога для сина місце в армії. Трапилася врешті нагода.

– Давай бігом збирайся, а то місць у третьому полку не буде, – приблизно так агітував Юрія його друг, який на той час уже підписав контракт на службу.

До 2013 року в армії сталися зміни, підвищилася зарплата, тож і охочих служити стало набагато більше. У квітні того року контрактником став і Юрій. Він дедалі більше переконувався, що умови змінилися. Зник формалізм у проведенні навчань, командування ставилося відповідально, якщо були заплановані навчання, то солдат вивозили на місце їхнього проведення і ганяли «по повній», відпрацьовували різні ситуації до автоматизму, а не ставили галочки у книзі, мовляв, провели, а хлопці в той час у казармі байдики били.

Юрій згадує, що було дуже важко, але ті набуті знання врятували йому життя. У 2013 році серед військових відчувалася якась напруга, наприкінці року спалахнув майдан, але бійці третього полку ніколи б не пішли проти народу. Це не обговорювалося. Та на них чекало страшніше випробування. Навесні 2014 року у зв’язку з подіями у Криму, почастішали тривоги, перейшли на казармений режим. Додому відпускали тільки з поважних причин.

У березні бійців вивезли у Кривий Ріг, а звідти на літаку – у Донецьк. Аеропорт тоді жив своїм звичним життям. Злітали і сідали літаки, пасажири летіли у мирних справах. Це були останні рейси з Донецького летовища. Нікому навіть на думку не спадало, що пройде зовсім мало часу і його термінали перетво­ряться на руїни. А бійці, які їх захищатимуть, увійдуть в історію, як «кіборги». Такими їх назвуть їхні ж вороги, яким було незрозуміло, як можна триматися у суцільному пеклі з нелюдськими умовами. Залізо не витримувало, плавилося, а бійці, наче заговорені, жили, стріляли, оборонялися. Такими їх запам’ятає увесь світ. А хто згадуватиме отих «зелених чоловічків з-за порєбриків»?

А поки що спецназівці третього полку вивчали слабкі місця аеропорту, займали ключові позиції. Тоді вони ще мали змогу трохи відпочити, спокійно пообідати, але в душі спокою не було. Навпаки, росла незрозуміла тривога, щось має відбутися, але що? Звідки чекати біди? Хлопці намагалися жартувати, але тривога увесь час наростала. Спецназівців роззосередили між інших частин, зважаючи на їхню підготовку. Згодом зайняли новий термінал, де пробули майже два тижні.

26 травня Юрій на даху аеропорту ніс чергування, коли по рації передали, що з «того боку» намагалися збити наш вертоліт із підкріпленням, але вогнем у відповідь були перекреслені наміри ворога. Вертоліт благополучно приземлився, але то вже було початком страшної війни. Після того декількома перельотами бійців переправили у Червоний Лиман Донецької області.

Військові йшли лісом, треба було визначити, де є пости і, врешті, хто на них – свої чи вороги? Але на них уже чекали – хлопці потрапили у засідку. Здавалося, вогонь йде звідусіль, луна розносила по лісу стрекіт автоматів, іди знай, звідки стріляють. Тут і згодилися навички, отримані на навчанні – падай і чекай! Юрій залишився прикривати бійців, поки ті спустяться у ярок, та ворожа автоматна черга прошила його тіло. Горіла від поранення рука, а ноги відмовилися слухатися, куля влучила у хребет. По рації передав, що поранений. Тим часом із лісу вискочив невідомий у чорному з автоматом, подивився на Юрія, який прикинувся мертвим, і, здавалося, міркує, чи дострелити? Та, мабуть, повірив, що той убитий, а може не хотів виказувати себе, то ж побіг далі. У той момент Юрій був між життям і смертю, мить вирішила його долю. По суті, він був вперше один на один із ворогом. Побратим, який доповз до нього, зробив укол знеболюючого і потягнув на собі.

Рома Кукса – так звали того сміливого бійця, який тоді також отримав поранення у ноги. Тільки, коли обидва бійці були у безпеці, побачив, що і його ноги стікають кров’ю. Мабуть, будучи у шоковому стані, він не відчував болю. На жаль, життя цього хлопця рано обірвалося. Уникнувши смерті в бою, Роман загинув на мирній землі в автокатастрофі.

А тоді Юрія і його рятівника доправили до Харківського госпіталю. Звідти Рому мали відправити до Києва, а Юрія – до Львова на подальше лікування. Але друг поступився столицею, мовляв, там спеціалісти кращі, а його поранення не такі страшні. Тож Юрій опинився в Києві, де почав довге і болісне лікування. Вісім місяців у госпіталях – спробуй витримай! Операційні зали змінювалися на реанімаційні палати. Пошкоджений хребет чистили і складали по шматочках. Куля зачепила ще й печінку. Бійця мучила думка, що в той час, як його побратими під кулями захищають свою землю, що руїни аеропорту забрали сотні життів українських бійців, а Іловайський котел показав підступність «дружнього» сусіда, йому треба лежати і нічого не робити. І це для Юрія було нестерпним.

Увесь цей час чоловіка підтримувала його дружина Катерина, яка ділила з ним його біль, а вдома чекали дві донечки. Як розказати їм, ще маленьким, де їхній тато? Але думка, що він має міцний тил, заживляла рани. Волонтери, друзі, побратими допомагали як могли і чим могли. Односельці, дізнавшись про біду, зібрали гроші і передали їх його батькові. Але той вирішив, якщо сина лікують безплатно, годують і таке інше, то можна йому їх не віддавати. На ці кошти він купив дрова, а потім так і сказав синові, що йому потрібніше, бо в нього молода дружина і мала дитина. Рідна людина не зважила, що у сина теж родина і діти, і ці кошти були б для них не зайві. Юрій пробачив батькові цей вчинок. Простив і те, що за увесь час лікування той приїхав усього один раз, аби пожалітися, як йому важко. Хіба що грошей не просив. Юрій слухав його, а самого душили сльози. Він був настільки слабий, що не міг говорити, хоча хотілося сказати, що саме від батька він чекав не матеріальної, а моральної підтримки. Сказав би тільки: сину, ти сильний, мужній, ми з тобою. Ти ж наш герой. Але не сказав…

Серйозних клопотів додавала рука. Уражена кулею кістка гнила. Щоб її не втратити, потрібно було викинути пошкоджену кістку і наростити нову. Допомогти воїну абсолютно безплатно запропонувала директорка Харківського інституту протезування Антоніна Салєєва і компанія «Ілая». Протягом двох місяців із узятої частини кістки з ноги Юрія вирощували кістку для руки. Таким чином руку врятували, а про ті дні нагадують тільки численні шрами на ній. Після лікування потяглися довгі місяці реабілітації, в тому числі в Польщі, де тепер у чоловіка є чимало друзів.

Увесь цей час Юрій не втрачав зв’язку з побратимами третього полку, був частим гостем, зустрічав із ротацій та проводжав знову. Він їздив із ними на навчання, інші заходи. Відчував, як і раніше, себе частиною того бойового братства «кіборгів». Його колишній командир батальйону тепер став командиром частини. Одного разу він спитав Юрія:

– Хочеш повернутися в частину?

Якби спитав хтось інший, Юрій сприйняв би за жарт, але не цей чоловік, що переживає за кожного свого бійця, живе їхніми болем і радощами. Але як, куди? Виявляється, є таке місце – помічник начальника квартирно-експлуатаційної служби. Нехай не на передовій, не на фронті, та все ж серед своїх. Захищатиме інтереси бійців на своїй посаді. Квартирне питання завжди було актуальним для військових.

…На спектакль Юрій прийшов зі своєю старшою донькою. Каріна не відривала очей від сцени, здавалося, й не дихає. А після того, як стихли аплодисменти, коли на сцені поряд з артистами стояли ті, хто насправді пройшов той пекельний шлях, коли керівництво області і міста привітали усіх учасників дійства, донька взяла Юрія за руку, в очах дівчинки блищали сльози:

– Тату, це ж про тебе! Ти герой! Чому ти ніколи не розповідав про це? Ти стільки пережив. Таточку, я пишаюся тобою!

Юрій обійняв доньку, його очі блищали. «А дійсно, чому?» – подумав він. Юрій неодноразово бував у школах, де діти, особ­ливо хлопчики питали про війну, задавали, бувало, наївні дитячі питання, на які треба було відповідати по дорослому. Діти мають знати, що відбувається в їхній країні, хто справжній ворог. Можливо тому не розповідав він своїм дітям, бо боявся травмувати їхню уяву, вважав, що дівчатка ще маленькі. Але Каріна, як доросла, серцем сприйняла усе побачене на сцені, її схвилювала розповідь про рідну людину. Тепер вона знає і пишається своїм батьком. Юрій має чимало нагород, у тому числі і орден Богдана Хмельницького. Але в той вечір він отримав найвищу нагороду. Донька назвала його героєм. Це головна відзнака, на яку він заслужив.

Чи пройшов би Юрій спочатку увесь той шлях, якби знав, що його чекає?

– Так, – упевнено відповів. – Шкода тільки, що ворожі кулі дістали на самому початку шляху. Та якби можна було б повернути час, я знову пройшов би той шлях.

текст: Світлана Костенко
фото: надані героєм