Кропивничанин відкрив клуб боксу в Польщі
В Олександра Пильщика з Кропивницького – непроста історія від мрії до реальності. Йому – 24 і він відкрив власну справу за кордоном. Його спортзал «Zakidonsky boxing club» у Вроцлаві – це те, до чого він ішов від самого Кропивницького. Безперспективна робота на касі польського супермаркету стимулювала Олександра до втілення своєї мрії. Більше – в ексклюзивному інтерв’ю для «КП».
– Коли і як у твоєму житті з’явився бокс?
– Я прийшов до боксу в п’ятнадцять років уже свідомим спортсменом. До цього займався різними видами бойових мистецтв. Починав із рукопашного бою та дзюдо. Згодом, професійно, з участю в турнірах і чемпіонах – тхеквондо. Отримав червоний пояс. Паралельно брав участь і перемагав на турнірах із кікбоксингу, адже правила боротьби були подібними. Здобув титул двократного чемпіона України з кікбоксингу серед юніорів.
А вже в п’ятнадцять років замислився над боксом, тому що з дитинства з дідусем і татом дивилися поєдинки братів Кличко. Все життя тато намагався прищепити любов до боксу.
– Тобто, можна сказати, що саме батько направив тебе у бокс?
– Батько мав найбільший вплив, він часто говорив: «Ти маєш спробувати бокс, бо у тебе добре б’ють руки». І тренер із тхеквандо наголошував: «Щось у тих руках, мабуть, є... користуйся цим».
– І ти скористався? Вдалося реалізувати себе як боксер у Кропивницькому?
– Спочатку тренувався у Кропивницькому у Віктора Фесечка, колишнього чемпіона світу за версією WBF. Але зал був далеко, тому змінив на школу Віктора Саласенка (нині старшого тренера збірної Кіровоградської області з боксу), де тренувався у його синів Вадима і Дмитра. Було важко перелаштуватися після тхеквандо до того, що ногами наносити удари заборонено. Але вже після перших спарингів із досвідченими боксерами, мене це захопило. Бокс потребує набагато більше – це ті самі шахи, тільки на ринзі.
На жаль, зі вступом до вишу, бокс відійшов на другий план, адже спеціалізація «Авіадиспетчер» теж потребувала багато часу. Я залишався у команді, брав участь у турнірах, здобував перемоги та отримав розряд кандидата у майстри спорту України.
Я міг більше досягти за той час, але завжди доля відкидала якимось чином назад. Чисельні травми, загострення апендициту перед боями… Все було досить нестабільно.
Пізніше, як і багатьом студентам, мені було цікаво заробляти гроші. Біля мого вишу відкрився спортивний комплекс, де хлопці проводили заняття з кросфіту. Для боксера це корисно, тому я записався. Там побачив оголошення, що потрібен тренер із боксу. Оскільки у мене добре виходило комунікувати з людьми, то запропонував свою кандидатуру. Мого друга, якого я запросив тренувати разом, щоб було не так страшно, теж прийняли. Рік займався тренерством, а потім поїхав до Америки…
– Тренувати американців?
– Ні, я поїхав за програмою «Work and travel». Але щоб чотири місяці не пропадали без тренувань, знайшов спортивний зал, щоправда, він був для змішаних бойових мистецтв. Там тренувалися професіонали. Коли вони дізналися, що я боксер з України, то одразу пригадали Кличків, Усика, Ломаченка. Їм була цікава українська школа боксу, тому я показував якісь елементи, розповідав про наші особливості та на що звертаємо увагу. Це був цікавий досвід.
– Після Америки – знову Кропивницький. Продовжив тренувати?
– Я закінчив четвертий курс та займався тренерством ще рік. І тоді гостро постало питання, а що робити далі? Америка запалила іскру до подорожей, хотілося побачити світ. Знайшов у Словаччині університет, пов’язаний з авіацією. З друзями та дівчиною поїхали туди вчитись. Але пройшов місяць-два і я покинув навчання, бо хотів подорожувати, працювати і спілкуватися з людьми. Батьки мене підтримали в цьому.
– Куди ти поїхав і чим займався?
– Друзі з нашої Кропивницької боксерської команди запросили у Вроцлав і я з дівчиною поїхав. Це був грудень 2017 року. Не знаючи мови, дуже важко влаштуватися на хорошу роботу, та й взагалі спілкуватися з людьми. Пішов працювати в супермаркет на касу. У той час спіймав себе на думці, що це все – не те. Я наче мав цілий багаж мрій, а сиджу на касі і не реалізовую їх. Вирішив повертатися в бокс. Їздив у різні боксерські клуби в пошуках гарного тренера, адже дуже важлива атмосфера між тренером і підопічним. Мені весь час зустрічалися тренери старої школи, яким перспективно навчати юних хлопців, а не мого віку. Але я за характером боєць, тому рік активно приводив себе в хорошу форму. Все ніби пішло добре, доки не прийшов ковід. І все – зали зачинені. Перша хвиля – всі налякані. Доля знову відкинула мене назад.
– Як вдалося повернутися до улюбленої справи?
– Змирившись із ситуацією, через п’ять місяців знайшов поруч фітнес-центр, де вирішив просто займатись для себе. Зал новий, тільки відкрився. Власника я знав. Звідки? Продавав йому продукти в супермаркеті. Він провів для мене екскурсію. Але мене не цікавив ремонт, мені треба була тільки груша. Побачивши її, я дуже зрадів, а власник акцентував увагу на тому, що було б добре, якби хтось міг навчати бити по ній. Я зловив момент і сказав, що можу це зробити. Показав відео своїх боїв і тренувань. Він був у захваті…
Тоді власник запропонував мені набрати групу. Сказав, якщо набереться хоча б десять осіб, то я тренуватиму. Він опублікував оголошення про набір, а вже згодом зателефонував з радісною новиною, що записалося тридцять осіб. З карантинними обмеженнями це означало, що буде дві групи. Через пів року додалась група діток. І незважаючи на те, що більшість відвідувачів сприймали бокс як фітнес, я вчив їх так, як мене вчили кропивницькі Саласенки.
– Наприкінці травня ти відкрив власний спортзал «Zakidonsky boxing club». Наскільки складно іноземцю відкрити свою справу у Польщі?
– Відкрити свою школу – це була просто моя мрія, яку поки не планував реалізувати. Втім фітнес-клуб, у якому я тренував, не витримав карантинних обмежень, постійного закриття і переїхав на іншу локацію. Саме приміщення, яке орендували для цього клубу, належало бізнесмену, якого я тренував індивідуально. У нас склалися хороші стосунки. Я з ним консультувався з приводу ведення бізнесу. Він відкрито ділився всіма моментами і саме він змотивував і допоміг почати свою справу поетапно.
Оскільки я іноземець, то спочатку влаштувався до нього на роботу в логістичну компанію, бо для працівника підприємства документально простіше виділити приміщення під оренду. Це був пілотний проект, куди я запросив тренуватись свою стару групу.
Справа пішла добре і я зрозумів, що настав час ризикнути. Нова хвиля коронавірусу змусила закрити всі зали. Я цим скористався. Тоді не працювали ні я, ні конкуренти, можна було спокійно зосередитися на зборі та оформленні документів для відкриття своєї справи.
Підписав угоду про оренду і разом із дівчиною почали робити ремонт приміщення власноруч. Спали по три-чотири години на добу, бо хотіли встигнути до 28 травня, після якого закінчувався локдаун. І вже 29 травня відбулось відкриття «Zakidonsky boxing club».
– Чому саме Закидонський?
– Історія із Закидонським взагалі давня і цікава. Після перемоги у чемпіонаті України з кікбоксингу, вирішили з друзями відзначити успіх. На той час я любив античну історію, зокрема про Олександра Македонського. Тримаючи в руках медаль, виступив перед друзями з промовою, що ось я, досить юний ще і тримаю у руках медаль, а вже у 20 років підкорю цей світ, як і Олександр Македонський. Після цього мій друг так довго дивився на мене і сказав: «Слухай, зі своєю скромністю, мабуть, ти не Македонський, а Закидонський!». З того часу це прізвисько закріпилося і стало знаковим. Використовую його вже як псевдонім.
– Чи слідкуєш за розвитком боксу в рідному місті? Цей вид спорту тут розвивається у правильному напрямку чи потрібно задати дещо інший вектор?
– Кропивницький бокс займає міцну позицію в Україні та за її межами. Підтвердженням цьому є нещодавно проведений у Польщі молодіжний Чемпіонат світу з боксу. Срібним призером якого став вихованець боксерського клубу Саласенків.
– Чи відрізняється польська школа боксу від української?
– Методика тренувань і те, на що більше звертають увагу, відрізняється не тільки у кожній країні, а й у кожного тренера в цілому. В Україні сильна школа боксу – це факт.
Я хочу, щоб мої учні так само, як і я, мріяли і підкорювали цей світ вже в 20 років. У мене не вийшло це зробити одразу, але зараз маю ціль виховати справжніх чемпіонів.
текст: Дарина Кожухар-Сопілка
фото: надані співрозмовником
