У квартиру маминої співробітниці влучив снаряд – ніхто не вижив…

, Олена Семко, спеціально для "КП"

1349Неоголошена війна на сході зруйнувала плани багатьох із числа мирного населення. Утікаючи від обстрілів, хтось кинув усе і подався світ за очі, аби лише тільки врятуватися від пекла. Сьогодні ми розповімо історії двох жінок – Катерини Іхно і Наталії Біланової. Вони, як і тисячі їхніх земляків, теж вимушені були рятуватися від куль терористів. Обидві – з Донецької області. Обидві у мирний час кожна у своєму місті працювали у відділеннях пенсійного фонду. Обидві переїхали на Кіровоградщину.

Для Катерини Іхно Донбас свого часу став другою батьківщиною. Народилася вона у Кіровограді, навчалася у школі мистецтв Короткова, танцювала у народному колективі «Весна»… Але життя повернуло в інший бік: родичі запросили її батьків переїхати до Краматорська Донецької області, бо там була престижніша робота. Так, звичні оку степи Кіровоградщини змінилися на пейзажі териконів, заводів і шахт.

– Коли у засобах масової інформації повідомили, що у Слов’янську захоплено міськвідділ міліції та інші будівлі, люди спочатку не могли повірити у те, що відбувається. А з 14 квітня у нас, у Краматорську, сталося те ж саме, – розповідає Катерина. – Припинив їздити транспорт, постійно було чути виття сирен, стрілянину… На вулицях зустрічалися ополченці у камуфляжній формі з автоматами.

Жінка каже, що працівникам промислових підприємств доводилося пересиджувати години змін у бомбосховищах.

– Коли захопили будівлю міськвиконкому, її огородили старим транспортом: автобусами, тролейбусами, а потім підпалили, – згадує Катерина. – Повз цю пожежу в центрі міста колеги добирались на роботу. І коли на очах у дітей та людей похилого віку підривається маршрутка, гинуть люди, – трагедія війни очевидна. Дякувати Богу, мої рідні не загинули! У квартиру маминої співробітниці влучив снаряд – ніхто не вижив…

Ледь стримуючи сльози, жінка розповідає, що під час звільнення міста її родина кілька днів та ночей мусила ховатися у погребі в бабусі – у квартирі залишатися було небезпечно, як і в самому Краматорську без електропостачання, води та їжі.

Зрештою, молода жінка прийняла рішення тікати до родичів у Кіровоград, де тривалий час уже жила її дев’ятирічна донька.

До початку бойових дій Катерина пропрацювала у пенсійній сфері більше шести років, останнім часом обіймала посаду завідуючої сектором персоналу. Порівняно з іншими утікачами зі сходу, їй пощастило – переїхавши, їй зберегли робоче місце. Нині вона працює головним спеціалістом відділу організаційно-інформаційної роботи в управлінні Пенсійного фонду в Кіровоградському районі.

Живе Катерина поки у родичів, але мріє, що їй все-таки вдасться повернутися додому, ступивши на мирну землю.

Такі ж надії має і Наталія Біланова з Донецька. Їй теж довелося прийняти непросте рішення про переїзд на Кіровоградщину – головне, про що думала, як врятувати себе і рідних.

Народилися та виросла Наталія в Олександрії. Але так склалося життя, що опинилася у Донецьку – звідти родом її чоловік.

– У травні, коли я ще була у відпустці, почалися бойові дії в районі аеропорту, – згадує Наталя. – У Донецьку ми жили в Київському районі, за п’ять кілометрів від летовища, але було чутно, як зриваються снаряди. Хоча люди спочатку думали, що то гримить грім... Потім бойовики захопили військову частину. У місті з’явилося чимало російських військових. Вони патрулювали вулиці, навіть у маршрутках можна було зустріти чоловіків з автоматами. Вулиці міста спорожніли. Перестали працювати суди, прокуратура, закрився найбільший в нашому районі торговий центр «Донецьк-сіті». У нас, у мирного населення, все це викликало гнітюче враження.

З війною, розповідає Наталя, у донеччан з’явилися нові прикмети.

– Дійшло до того, що чим гірша погода, тим краще. Наприклад, якщо зранку йшов дощ, то вважалося, що на роботу йти безпечніше. Люди прислухалися, чи стріляють у місті, якщо так, то далеко чи близько. З того робили висновки, виходити з дому чи ні. На вулицях пенсіонери дискутували, з якої зброї стріляють. Навіть діти молодшого шкільного віку навчилися на слух відрізняти, коли їде вантажівка, а коли БТР, – ділиться пережитим жінка.

Сьогодні, коли у півторамільйонному місті ситуація ускладнилась, Наталя вважає, прийняла правильне рішення переїхати сім’єю до батьків в Олександрію. З роботою їй пощастило – Пенсійний фонд оформив їй переведення. З липня жінка очолює юридичний відділ управління ПФУ в Олександрії та Олександрійському районі.

До речі, у перший клас її донька піде саме в Олександрії.

– Родина переїзд сприйняла легше, тяжче морально було мені, – зізнається Наталя і додає, що віддала доньку до української школи.
e-max.it: your social media marketing partner