«Живу в Перепилиці 79 років…» Іван Мельник запросив редакцію в своє село, щоб зберегти його історію на папері

Житель села Міжколодяжне колишнього Добровеличківського, а нині Новоукраїнського району, 79-річний Іван Остапович Мельник подзвонив у редакцію «Кіровоградської правди» ще рік тому і запросив приїхати у його село. Втім то початок пандемії, то негода не дозволяли доїхати до вимираючого села. І ось нарешті редакція знайшла час і з радістю приділила його найнаполегливішому читачу! Більше 5 годин Іван Остапович захоплено розповідав і про своє життя, і про односельців, і про те, як прикипів до батьківської землі, і, найскладніше, – про те, що залишилося від колись квітучого куточка…

Довгоочікувана зустріч

Телефонуємо Івану Остаповичу за кілька годин до приїзду. Він із захопленням реагує на звістку і одразу погоджується зустріти редакцію.

Село Міжколодяжне знаходиться на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Від обласного центру до нього – трохи більше 90 кілометрів. Їхати туди старою бетонкою, яка в Кіровоградській області ще більш-менш, а от в Миколаївській починається водійське пекло…

Зупиняємося в Перчуновому. Купуємо гречку, варену ковбасу, кільку в томаті, бублики з маком… Повідом­ляємо Івану Остаповичу, що вже під’їжджаємо. Він обіцяє зустріти на повороті. І так, на повороті бачимо ошатного чоловіка – в піджаку, рубашці і картузі. Поруч – іномарка. На питання, хто підкинув до повороту, відповідь: «Сам за кермом». А у нас в пакеті гречка, варена ковбаса і самі далі знаєте що… (посміялися і вирішили, що головне – увага!). До речі, наздогнати Івана Остаповича – ще треба постаратися!

Міжколодяжне: об’єднана історія трьох сіл

Біля дому він радо запрошує в хату. Нас зустрічає невістка Світлана, готує каву і пригощає тортом. У цей час Іван Остапович приносить старі фото, два списані власноруч зошити, документи…

– Міжколодяжне утворилося із трьох сіл – Межове, Колодяжне і Перепилиця. Саме в останньому пройшло моє дитинство і все життя. Тому, хоч і давно офіційно живу в Міжколодяжному, але досі говорю на своє село саме Перепилиця, – пояснює Іван Остапович.

До речі, у Вікіпедії пишуть, що, згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність села становила 257 жителів – 113 чоловіків і 144 жінки. У 2001 році уточнили, що населення вже становить 190 осіб. При цьому додали, що у 84% населення рідна мова – українська, у майже 12% – молдовська і у 4% – російська. Дата заснування села – 1864 рік.

У військовому квитку Івана Остаповича за 1962 рік село вже називалося Міжколодяжне.

– 47 хат було в Перепилиці, зараз залишилася одна вулиця. Схожа ситуація і з Межовим та Колодяжним. Хто повмирав, а багато хто повиїжджав, бо немає роботи в селі, нема чим молоді займатися, село вимирає… Мене питають, чого я не їду до міста, я відповідаю – це моя батьківщина. Раніше в селі був і клуб, і контора, і школа, і ферми, і магазини на всі три села. На моїй вулиці, де зараз залишилося декілька осель, раніше було 27 хат і 21 криниця, на другій стороні було 16 хат і 9 криниць. А зараз по тій вулиці зовсім хатів не залишилося, – каже чоловік.

У цій місцині Іван Остапович народився, тут живе і досі. Тут працював не за однією спеціальністю і побудував досить успішну кар’єру – був завідувачем фермою.

– Я завжди пояснював різницю між робітником і селянином. Робітник вісім годин відпрацював і відпочиває, а селянин в будь-яку погоду порається по господарству цілодобово, – каже він.

Перше і єдине кохання

У купі старих фотографій – світлина гарної дівчини. Це, пояснює Іван Остапович, його кохана
Поліна (хоча в паспорті – Павліна).

Після закінчення школи хотів вступити в морехідне училище в Миколаєві, втім мрія не збулася. Повернувся й у Вільшанському районі вивчився на шофера. Отримав права і в 1960 році пішов водієм у колгосп. Тоді навіть і не підозрював, що саме на цій роботі зустріне кохання свого життя.

– Одного разу приїхав до бухгалтерії і почув про приїзд бригади на прибирання кукурудзи. Десант був зі Львівської області. Зайшов у приміщення і побачив із десяток дівчат. Одна мені так припала до душі, що за хвилину знайомства стала найближчою і найпотрібнішою людиною у моєму житті, – згадує Іван Остапович.

Це було кохання з першого погляду, тому на першому ж побаченні молодий хлопець, втративши від любові голову, вирішив розповісти їй про свої почуття.

– Я одразу запитав, чи подобаюсь їй, чи полюбить вона мене і ще двох найдорожчих людей у моєму житті – це моїх стареньких батьків, яким уже на той час було по 76 років. Почувши у відповідь: «Так», я з полегшенням видихнув. Батьки, дізнавшись про те, що я закохався, одразу сказали, щоб приводив її швидше додому, бо в хаті потрібна хазяйка. Вона їм одразу сподобалася і стала невід’ємною частиною нашої родини, – говорить чоловік.

Через два місяці у Львівській області відбулося знайомство і з батьками майбутньої дружини.

– З нетерпінням цього чекав, хотів побачити батьків, братів, сестру і всю родину. Але тривожився, чи сподобаюсь я їм, чи дадуть вони згоду на наш шлюб, бо на той час Поліні було 17 років, а мені 21, але вона переконала, що кохає мене, тому любов – сильніша будь-яких заборон. Моя пташка, переступивши поріг, одразу сказала, що я – її майбутній чоловік. Я тоді був найщасливішим на світі, що Поліна стане моєю дружиною! – згадує.

З кожним днем їхнє кохання ставало тільки сильнішим, а 15 грудня 1962 року вони офіційно побралися на батьківщині коханої.

– Потім відгуляли весілля і в нашому селі – три дні! Грав духовий оркестр, а ми п’яніли від радості, що вже чоловік і дружина. Танцювали наш перший весільний вальс і шепталися, як голуби, що будемо кохати один одного до старості. Дні весілля були тихі, морозні, а на третій день до нас підійшов тодішній завідувач ферми і запропонував моїй дружині піти дояркою, вона, не вагаючись, погодилась на цю роботу і пішла доїти корів у свої 17 з половиною рочків, – згадує Іван Остапович.

Продовження роду

Незабаром у молодят народилася перша донька, яку назвали Валентиною – на честь першої жінки-космонавтки.

– Вся робота лягла на руки моєї коханої, через два місяці вона знову пішла працювати на ферму. Робота була тяжкою. Треба було вставати зрання і йти на роботу і в дощ, і в заметіль бездоріжжям. Чого вартувало ходити на ферму в гумових чоботах і куфайці за мізерну плату. А вдома чекала маленька до­нечка… – розповідає чоловік.

У 1965 році народилася друга донечка – Оля. Іван і Поліна почали будувати власну оселю, при цьому приділяли увагу маленьким дітям і продовжували доглядати стареньких матір і батька.

– Ніхто не підозрював, що невдовзі нас спіткає велике горе. Ми почали будуватися, зібрали людей, щоб ліпити лампач. Самі перекидали його, місили, а потім завозили додому на подвір’я. Будівельники вигнали стіни, а верх накрили залізом. У цей час із лікарні привезли мого батька, він хотів піти до хати відпочити, але йому стало погано, я підхопив його і завів до хати. Я не міг стримати сльози, почувши від нього слова про те, що він буде помирати… Для нас всіх смерть батька стала великим горем, ми зупинили будівництво і стали готуватися до похорону, – каже, не стримуючи сліз і сьогодні.

Оскільки хату зводили швидкими темпами, щоб устигнути до зими, Іван підірвав спину. Змінив роботу водія на садовода.

Далі – підвищення – агротехнік, а з 1973-го року – завідуючий фермою.

– Погодився, бо знав, що у вільну годину зможу допомогти своїй коханій занести ту важку солому, мішки з силосом або вичистити гній… – пояснює чоловік.

У 1972 році в родини народилася третя донька – Катюша, а через рік – син, якого дружина на честь свого чоловіка назвала теж Іваном. Появу внука мати Івана Остаповича вже не застала…

– Для нашої сім’ї хлопчик був великою радістю, бо це продовження нашого роду. Моя мама дуже хотіла, щоб наше прізвище не зникало. Батькам я вдячний за виховання, за мою порядність і любов до праці, – каже Іван Остапович.

У 1973 році ферма розбудовувалася – з’явилися додаткові приміщення, приймальня молока, штучне запліднення корів, доїльні, установки для роздачі корму та води. Це полегшувало жінкам роботу.

– На жаль, починаючи з 1995 року, в колгоспі почало все змінюватися і згодом тварин забрали в інше село. Багато людей залишилися без роботи, – згадує тодішній завідувач ферми Іван Остапович.

На цьому призупинимо особисту історію Івана Остаповича і перейдемо до екскурсії селом.

Самотня криниця серед поля

Поки невістка Світлана готувала для редакції вечерю, Іван Остапович запропонував екскурсію селом.

Спочатку їдемо через греблю на сусідню вуличку – там пустка. Розвалені хати, тільки на галявині безтурботно відпочиває парубок.

– Дивіться, тут був ставок. Це все руїни… Все було… Капуста – такі головки! Сад – яблука, груші, черешні, шовковиця… Шовкопряди були, шовк на парашути здавали! Зараз цей сад, за яким я трепетно доглядав, уже нікому не потрібний…

Далі їдемо в інший край. По дорозі зустрічаємо самотню криничку серед поля.

Остання хата – куми Івана Остаповича. Вона, згорбившись, сапає город.

– Нічого не чую… Та вже й погано бачу… Тому – що побачите самі, про те і пишіть. Я вже нічого вам не розкажу, – каже бабуся.

Зараз у селі – тиша

Маленькі кошенята на подвір’ї Івана Остаповича створюють чи не найбільший у селі рух.

Ні магазину, ні медичного закладу, ні автобуса до найближчих населених пунктів… Із колишньої школи зробили сільський клуб. Тому музика й культура є. Невістка Світлана співає, онука – теж Світлана – пише вірші і малює.

– Пишаюся тим, що наші діти виросли трудолюбивими. Діти й онуки трудяться на землі. Дружини вже немає з 2008 року… Маю надію, що з плином часу ситуація зміниться на краще і забуті, вимираючі села зможуть відродитися і знову зацвітуть так, як раніше. Хочу, щоб моє село Перепилиця пам’ятали і любили нові покоління, – висловлює сподівання Іван Остапович.

Перед від’їздом редакції малий кіт Персик вискочив на плече Івана Остаповича – і це була надія на те, що життя таки ще довго не покине це село.

 

 

текст: Олена Сідорова, Маргарита Тарасенко

фото: Людмила Попудіна