Сергій Ткачов: Гончарство – це всесвіт, навчання і пошук
Погодьтеся, із різних видів посуду особливі емоції викликають вироби з глини. Горщики, глечики, тарілки, кухлі не такі вишукані і яскраві, як порцелянові, але в них стільки тепла людських рук, терпіння і любові, що страви, які з них споживаєш, мають особливий смак. Багато років гончарством займається Сергій Ткачов із Долинської. Не тільки сам виготовляє глиняні вироби, а й залучає до цього молодь, навчаючи ремеслу в творчому об’єднанні «Гончарики». Як змінив захоплення плести лозу на любов до гончарства, про секрети ремесла і магію глини Сергій Ткачов розповів «КП».
– Сергію, ви – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відомий в області та за її межами майстер лозоплетіння, і раптом почали займатися гончарством.
– Насправді, я пробував займатися гончарством до лозоплетіння. Процес складний. Потрібні глина, гончарне коло, піч для обпалювання, дрова… Випадково мені в руки потрапила книжечка про народні ремесла і там був розділ про лозоплетіння. Мені стало цікаво, поїхав нарізав лози, спробував зробити корзинку… і все – захворів лозоплетінням. А це був рік, коли святкували п’ятдесяту перемогу над фашизмом. Наді мною у багатоповерховому будинку жив працівник міськвиконкому. Він побачив лозу на моєму балконі і прийшов із пропозицією. На урочисті заходи, а ви розумієте, з яким розмахом вони проводилися, потрібні були кошики з квітами. Квіти були, а кошиків не було. Так з’явилося замовлення. Останній кошик я зробив о п’ятій ранку 9 травня. Був виснажений, але задоволений. Емоційно було приємно, але я ще й копійчину заробив! Це був стимул. Почав збирати літературу, вирізки з журналів – інтернету тоді не було – і таким чином потихеньку почав плести більш складні вироби. В школі я тоді викладав біологію, тому мій творчий режим був такий: в суботу – за лозою, в неділю її чищу, готую до роботи, а протягом тижня вечорами плету. Потім я перейшов працювати у Дитячий будинок творчості, навчав лозоплетінню дітей, мене побачили у відділі культури і з того часу ми тісно співпрацюємо.
– І повернемося до гончарства…
– Був у мене період у житті, коли я працював приватним підприємцем, та як у тій байці – годі вам, тату, уже торгувати, бо здачу вже нічим давати. Так і у мене. При Азарові підняли податки, вимушений був знову піти працювати. Мій добрий товариш – директор школи, виділив мені дві кімнати, де я міг займатися з учнями. Зазвичай у гуртки ходять молодші школярі, а до мене ходили учні 8-11 класів. Вони готові були займатися вдень і вночі. Який це був період! Ось тоді я познайомився з відомим гончарем із Кропивницького Миколою Світайлом. Він приїхав у Долинську на фестиваль з нагоди Дня Незалежності. Там я давав майстер-клас із лозоплетіння, а він – із гончарства. Микола Світайло запропонував мені сісти за коло… З того часу я загорівся. Зробив ножне гончарне коло, почав робити перші глечики. Звернувся до відділу культури і запропонував на громадських засадах займатися з дітьми керамікою. Мені виділили кімнату у районному будинку культури, де наше творче об’єднання збирається вже чотири роки.
– То що для вас робота з глиною?
– Біблія – мудра книга. В ній написано, що Господь зробив людину з глини. Не хочу говорити пафосно, але глина має магічну силу. Коли ти береш шматок, грубо кажучи, багнюки, кладеш на круг і під пальцями з’являється чи глечик, чи тарілка – це такий релакс!
– Відомий гончар із Полтавщини Василь Омеляненко казав: «Береш шмат глини і вже знаєш, що з неї вийде». Ви згодні з цією думкою?
– Спочатку глина керує гончарем. Але поступово, коли з’являються певні навики… Тут я хотів би порівняти роботу на гончарному колі з грою на музичному інструменті. Чим більше людина буде займатися, тим швидше досягне досконалості. Так само як музикант, гончар повинен займатися своїм ділом постійно. Як у піаніста, який не грає певний час, пальці відвикають від клавіш, так і у гончара.
– А як із натхненням? Що робити, коли його немає?
– Без нього ніяк. Іноді не тягне до глини. Я займаюся іншими справами, але у певний момент все кидаю – і за круг. До речі, на ньому робиться доволі невелика частина кераміки.
– Чотири роки ви керуєте громадським творчим об’єднанням. Як воно формувалося?
– Спочатку було дуже багато дітей і я не встигав із кожним займатися індивідуально. Тому проводив розширений майстер-клас – чотири заняття по суботах. У кого виходитиме, перейдуть в старшу групу. Наприклад, Катю і Аліну Бондар – дуже талановитих дівчат – привела до мене їхня мама, яка свого часу навчалася у мене лозоплетінню. Група складається з 10-12 гончариків. Немає обов’язкової програми. Діти приходять, я не кажу, що будемо робити, а питаю їх, що вони хочуть виліпити.
– Це співтворчість?
– Так. У нас творче об’єднання. Не всі можуть працювати на гончарному колі. Але всі мають свій талант. З глини, поки вона не затверділа, можна зробити будь-який шедевр. У нас є власне ноу-хау – розпис глиною по глині.
– До речі, де ви берете глину?
– Гончарство дороговартісне – середня ціна за кілограм глини – гривень двадцять. Тому ми самі її видобуваємо. В Долинській колись був досить відомий цегельний завод, глину для виготовлення цегли брали з місцевих родовищ. Наша глина більш-менш придатна для роботи. Тож шляхом проб і помилок я шукав глину білу, руду, червону, навіть блакитну знайшов. Глини різні, з різними властивостями.
– Як ви готуєте її до роботи?
– Розчиняємо у воді, проціджуємо. Потім вона відстоюється, зайву воду зливаємо, а глину у консистенції густої сметани переміщаємо на гіпсові плахи. Гіпс убирає вологу, глина стає схожа на пластилін і з нею можна працювати. До речі, я винайшов спосіб підготовки глини, який триває не тиждень, а один день. Інструменти ми робимо самі. Моя задача в об’єднанні –
створити умови для творчості. Збирав рік пенсію і купив електричний круг. Виклав на дачі піч і два роки дровами випалював вироби. Дров не так багато й треба, але важливе додержання температури. Тому я знайшов меценатів, які допомогли придбати електричну гончарну піч.
– Науковці віддають першість у винайденні гончарства жінкам. Серед первісних землеробів виготовлення глиняного посуду було суто жіночою справою, проте жінки-гончарки з’явилися в Україні лише на початку ХХ століття. У вас є жінки, які захоплюються гончарством?
– Усе наше творче об’єднання складається з жінок. А знаєте чому? Жінки посидючіші, більше схильні до творчості. Та й посуд – це більше жіноча сфера.
– Відомий дослідник гончарства Ігор Пошивайло у своїй науковій праці пише про сакральність гончарства, що вкладання душі у витвір є необхідною умовою творчості. А як насправді?
– Дівчата працюють у майстерні, щось забирають додому і коли приносять готову роботу, в їхніх очах таке захоплення! Безсумнівно, в кожну роботу вони вкладають часточку себе.
– Наші предки перед початком роботи враховували багато факторів: пору року, день тижня, добу, погодні умови. Чи є у вас якісь моменти, на які потрібно звертати увагу?
– Існує багато прикмет і забобонів, але нам немає необхідності вираховувати час. Нам потрібні лише глина і натхнення.
– То яку роль відіграє гончарство у вашому житті?
– Гончарство для мене – це душевний спокій, психологічна розрядка. Це всесвіт, навчання і пошук.
текст: Тетяна Фоміна
фото: Ігор Демчук
