Володимир Черноскулов: ровесникам-ветеранам бажаю, щоб жили ще довго
З кожним роком День Перемоги набуває особливого – іншого – значення. Не кажу про політичні дискусії, що точаться навколо цього свята відколи на сході України йде сучасна війна. Вона додала гіркоти святу, яке об’єднувало людей усіх національностей, котрі боролися з фашизмом під час Другої світової. Сьогодні цей день особливий у людському розумінні, бо живих ветеранів, які бачили ту війну на власні очі, нюхали порох і мерзли в окопах, пішки долали тисячі кілометрів, які вижили під шквалом куль і повернулися додому, залишається все менше. Все важче почути живі спогади, а не перекази дітей чи внуків. І справжнє щастя відчувати, коли такі зустрічі з ветеранами-довгожителями трапляються. Одним із них є учасник бойових дій Другої світової війни кропивничанин Володимир Семенович Черноскулов.
96-літній Володимир Семенович Черноскулов привітно зустрічає в своїй оселі. Каже, раніше такої уваги від журналістів не помічав і сам припускає, мабуть тому, що все менше старих солдатів лишається у строю. Одягає мундир із рядами нагород. Не зважаючи на поважний вік, ще помітна військова витримка. Жартує: у відставку пішов у званні полковника, чекає генеральського. У своєму віці вражає світлим розумом, пам’яттю і почуттям гумору.
Про своє життя розповідає стримано, тут відбиток наклала військова професія. В деталях добре пам’ятає дитячі і юнацькі роки, коли разом з мамою поїхали за батьком, якого з родиною тодішня радянська влада вислала у заслання, бо не хотіли вступати у колгосп.
– Я народився 18 грудня 1924 року у селі Кабанське Курганської області у Росії у селянській родині. Коли мені було чотири роки, ми з мамою переїхали в село Усівку Тобольської області до батька. Його разом із дідом туди вислали, бо вони не хотіли вступати у колгосп. Дали п’ять років. Мама забрала мене і поїхала до батька, щоб бути всім разом, там народився ще молодший брат. Коли батька звільнили, ми переїхали в Омськ, але довго вдома він не пробув. Згодом його знову арештували і вислали ще на п’ять років, – ділиться спогадами про дитинство ветеран.
У довоєнний час, розповідає «КП», його родина жила, як і всі люди, без розкошів. Знімали квартиру, мати працювала в буфеті, хлопці вчилися в школі. Згодом до них повернувся і батько. У червні 1941 року Володимир Черноскулов закінчив дев’ятий клас. Отримати атестат про закінчення десятирічки завадила війна.
– На початку війни мій двоюрідний брат, який був старший від мене на 4 роки, отримав повістку з військкомату і каже, піду, бо там направлятимуть на навчання в льотне училище. А я завжди мріяв літати. Коли про це почув, сам побіг у військкомат, кажу, хочу в льотне училище. Мені відповіли – пиши заяву, ми тебе викличемо. Згодом отримав повістку, але направили мене не в авіацію, а в піхоту – Свердловське піхотне училище. Після закінчення училища нас направили під Москву, – пригадує співрозмовник.
Новоспечений лейтенант увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача. Ворожі війська активно наступали, тож навчання наших курсантів відбувалося за прискореною програмою. Справжня війна для Володимира Черноскулова почалася у лютому 1942 року. В той час під Москвою саме зупинили активний наступ німецьких військ і цим моментом скористалися радянські війська.
– Наше командування вирішило, що треба наступати. Мене направили заступником командира роти протитанкових дружин на Західний фронт, який тоді проходив під Ржевом. Прибув на місце вночі, заходжу в землянку, а там мене зустрічає командир роти, випускник Свердловського піхотного училища, де вчився і я. Звісно, зраділи зустрічі. Так ми разом в окопах до квітня і промаялися. А потім пішли у наступ. Він був дуже важкий, це була весна, бездоріжжя, багнюка, солдати снаряди несли в руках, бо не було підмоги ні технікою, ні конями. Просунулися зовсім не далеко і під Вязьмою зупинилися. Дуже багато у тих боях полягло наших солдат. Від нашої бригади залишилася жменя. Тож знову мене перевели до резервного офіцерського складу. Дислокувалися в лісі в Калінінградській області, а в квітні 1943 року мене направили в окремий лижний батальйон командиром взводу розвідки, – розповідає про свій бойовий шлях ветеран.
Важкими були всі бої і будні на війні. Проте окремі пам’ять чоловіка зберігає, наче той бій трапився вчора.
– Під Вітебськом у Білорусі отримали завдання взяти висотку. Ніяк вона нам не давалася. Німці клято оборонялися, ми понесли багато втрат. Загинули командири усіх трьох рот, які брали участь в операції. Але ми її все ж таки взяли! Утім навіть не встигли усвідомити нашу маленьку перемогу, як на нас налетіла німецька авіація і почала бомбити так, наче дощем поливала. Ми на той час уже зайняли ворожі траншеї і бліндажі, то ховалися від бомб там. Але навіть у тій гарячій ситуації вразило, як німці були забезпечені, у них бліндажі були обладнані зручностями, навіть постіль на ліжках була, – пригадує важкий бій Володимир Семенович. За взяття тієї висотки Володимир Черноскулов отримав перший свій орден «Вітчизняної війни».
У 1944 році звільнили Білорусь. З того часу став дуже помітний перелом у війні, каже ветеран. Разом із Західним фронтом він визволяв уже європейські країни. Рухаючись на Захід багато бачили полонених німців, розбитої техніки, помітно було, що німці втратили свій військовий гонор. Володимир Черноскулов добре пам’ятає бої за визволення Варшави. Уже під Берліном отримав і другий орден «Червоної зірки» за ліквідацію групи німецьких військ, які намагалися прорватися в місто.
– Наше завдання було їх зупинити. Ми з ним упоралися, ворожу групу розбили, але в тому бою я отримав поранення. Мене направили в госпіталь. Це вже були останні дні війни, але ми ж про це не знали. 9 травня –
День Перемоги – я зустрів у госпіталі разом з іншими пораненими бійцями. Ми почули, що скрізь почали стріляти. Подумали, може німці знову намагаються прорватися, а хтось каже – війна закінчилася. Тоді і ми, хто міг ходити, повиходили надвір. У кого була зброя, теж почали салютувати. У мене був маленький нагородний пістолет, то я теж із нього палив, поки не скінчилися патрони, – розповідає про свій перший день перемоги співрозмовник «КП».
Які емоції тоді переживали солдати? Ветеран каже, не відчували особливого радісного піднесення. Всі були настільки втомлені війною і хотіли додому, що просто було полегшення від того, що це скоро станеться.
Мрія літати у Володимира Черноскулова все ж збулася. Після демобілізації у 1946 році повернувся додому. Влаштувався працювати керівником відділу фізкультури і спорту у міській раді, але попрацював недовго. Якось його направили у Свердловськ на навчання. Там у трамваї побачив оголошення про перший повоєнний набір у військове авіаційне училище. Одразу вирішив вступати. Пройшов медкомісію і поїхав на навчання у місто Богоруслан. По закінченні молодого офіцера авіації направили у місто Якутськ. Там прослужив 12 років, літав на літаках Лі2, а потім поїхав в Ульяновськ навчатися на командира екіпажу. Там і зустрів свою долю – майбутню дружину Ію. Одружилися, народили сина і доньку.
В кінці 50-х років воєнні льотні училища почали ліквідовувати. Дізнався, що у Кіровограді на базі воєнного училища планують створити школу вищого льотного пілотажу. Вирішив змінити долю і місто проживання. Звернувся до керівництва, аби йому дозволили перевестися у Кіровоград і в 1960 році з родиною переїхав сюди. З того часу живе тут. Працював інструктором на Лі2, Іл14, Ан24. Пізніше через стан здоров’я Володимира Черноскулова комісували, але службу в льотній школі, а пізніше училищі, він не полишив, працював інструктором на тренажерах. І лише у 1993 році зовсім полишив роботу і пішов на відпочинок.
День Перемоги для ветерана – особлива радість. Каже її здобували важко.
– У перший день Перемоги у 45-му – це була велика радість для всіх. Перемога є перемога. Але торжества тоді не відчували. Дуже важкими були ті роки. Сьогодні цей день не втратив свого значення. Але незвично, що саме зараз відчуваю дуже багато уваги від усіх. Раніше такого не було. Хочу побажати своїм ровесникам-ветеранам, щоб продовжували жити ще довго, – насамкінець побажав Володимир Черноскулов.
текст: Любов Попович
фото: Ігор Демчук
