Петро Горбань із Кропивницького: Один день у Чорнобилі, а спогадів і наслідків – на все життя

У дитинстві, дивлячись на літаки в небі, Петро Горбань твердо вирішив йти в авіацію. Стати пілотом він не зміг з першого разу, але вперто йшов до цілі і в 1974 році отримав спеціальність бортового техніка і звання лейтенанта. У 1986 році виконував завдання в Чорнобильській зоні. Що бачив – розповів «КП» від першої особи.

Про себе

Мені 67 років. Полковник у відставці. Усе свідоме життя прослужив у військовій авіації. Я дуже хотів займатися польотами. Народився у селі Красне на Полтавщині. Іноді у нас там пролітали літаки і це вплинуло на мій вибір професії. Закінчив Харківське авіаційне військове училище у 1974 році у званні лейтенанта, вступив туди тільки з п’ятого разу. Пішов служити у вертолітні війська.

Після училища мене направили в Угорську Народну Республіку, там у вертолітному полку прослужив п’ять років на посаді бортового техніка гвинтокрила Мі-8. Згодом у 1979-му мене передислокували у теперішнє місто Дніпро – в окрему гвинтокрильну ескадрилью. На момент аварії на ЧАЕС я був старшим бортовим техніком-інструктором.

День аварії

26 квітня о четвертій годині ранку – дзвінок у двері – стоїть солдат нашої частини і каже: «Товаришу капітане, вас терміново викликають на аеродром». Машина вже чекала внизу. Коли приїхали на аеродром, то там уже готували гвинтокрили. За попереднім наказом, готувалося три Мі-8 для вильоту.

Десь із шостої години ранку ми вже були готові і чекали наказу до вильоту. Командир ескадрильї зібрав нас і сказав, що польоти виконуватимуться у радіаційно забрудненій місцевості. Конкретно ми ще не знали, що трапилось, але він наголосив, що забруднення реальне, і якщо будуть вильоти, то там буде радіація. Із більш конкретної інформації – ця зона північніше Києва. Ми знали, що там є військовий полігон, думали, можливо там щось трапилось, з якимось ядерним запасом...

День вильоту

У понеділок ввечері прийшла телефонограма від начальника штабу авіації Київського військового округу – виділити один екіпаж у розпорядження оперативної групи Міністерства оборони Радянського Союзу. Оперативна група там уже працювала. Екіпаж відправився наш: капітан Глушков, я і правий льотчик Хакімов.

До дня вильоту ми вже по своїм каналам дізналися закриту інформацію – сталася аварія на одному з енергоблоків Чорнобильської АЕС. Ми вже знали, що будемо літати на цій території…

30 квітня о 6-ій годині ранку ми прилетіли в Жуляни, забрали там військових медиків та металічні болванки в тонни півтори вагою і перелетіли на військовий аеродром Чернігівського військового училища. Там вже тоді знаходилось багато авіації – гвинтокрили і літаки з усіх сторін Радянського Союзу.

Тоді я звернув увагу на літак, який зупинився на рульовій доріжці, щоб вивантажувати десантні парашути. Їх було багато, прямо на трав’яному газоні складали буртами. Я спочатку не здогадувався, навіщо вони, але розповім про це пізніше...

Перші завдання

На борт потрібно було взяти групу військовослужбовців і перевезти їх у район атомної станції. У зоні відчуження уже знаходилися вертолітні майданчики «Кубок-1», «Кубок-2», «Кубок-3», з яких працювали гвинтокрили.

Далі возили групу дозиметристів та офіцерів для проведення замірів радіації. Ми пролітали територією, відміченою на карті: сідали поруч із озером, лісом, біля якогось села.

Потім знову перевозили військовослужбовців, але вже зі станції до Чернігівського військового аеродрому. Помітив, що коли ми везли їх на ЧАЕС, вони були доволі веселі, а коли назад – вже не такі веселі, як до цього. Ці хлопці працювали в районі зруйнованого реактора. Там була дуже висока радіація… Особливо з ними не розмовляв, тому не знаю, яка їхня подальша доля. Так ми цілий день і літали: то до Чернігова, то територією Чорнобильської зони.

Теплий день і пусті села…

Пригадую момент… Кінець квітня, теплий і сонячний день. Ми пролітали над селами, але людей зовсім не було видно. Далі поле велике, посеред нього – трактор із відкритими дверцятами. Трохи ближче підлетіли – нікого нема. Напевно, була термінова евакуація… Трактор стояв, як пам’ятник.

Без захисту

Трохи пізніше наш командир прийшов від диспетчера і повідомив, що нам пропонують поставити свинцеві пластини для захисту від радіації. Але кабіна Мі-8 не така вже й велика: тут педалі, тут ручка управління, тут кисневі балони, а там автопілот – ну нікуди їх ставити. Ми відмовилися, одним словом, щоб воно нам не заважало. Так уже і літали без цього «захисту».

Якщо відверто, ніяких більше засобів захисту нам не давали. Відрядження, згідно з наказом, мало бути 10 днів. Втім після першого дня медики сказали, що проти нашої подальшої участі у цих польотах. Замість нашого екіпажу викликали інший, а нас відправили назад у Дніпро.

Що ж то були за парашути?

Парашути, про які я згадував і не здогадувався, навіщо вони, тут використовувалися як тара для сумішей – піску з домішками. Наповнені парашути скидали з гвинтокрилів Мі-6 прямо в зруйнований реактор. На даху готелю «Полісся» сидів керівник польотів, він виводив ці вертольоти на бойовий курс. Так вони один за одним йшли і скидали цей вантаж. Першою задачею стояло заглушити реактор, тому що чисте повітря проходило над ним та ставало радіаційно зараженим і летіло далі. Необхідно було це припинити.

Окрім мене, там були і наші земляки з Олександрійського вертолітного полку, практично з першого дня там працювали. Вони перелетіли туди і основне навантаження впало на їхні плечі.

Один день Чорнобиля

Ми працювали у Чорнобильській зоні один цілий день. Було 12 вильотів, що загалом склало 6 годин 30 хвилин. Під вечір надійшла команда – перелетіти на військовий аеродром у Бориспіль на дезактиваційний пункт. Був там прапорщик, дозиметрист та спеціальна установка для обробки гвинтокрила. Вони зробили дезактивацію нашого Мі-8, прапорщик перевірив нас усіх дозиметром, записав. Питаємо: «Ну, що?». Він нам не відповів. Сказав, що дав підписку і ця інформація не може бути відкрита. Я так і не знаю, що він там написав.

Утилізація форми

Наступного дня було 1 травня та, попри свято, у нас був робочий день. Від командуючого авіацією Київського військового округу надійшов наказ: екіпажі, які брали участь у польотах з ліквідації аварії, мають замінити льотне обмундирування. Ми зібрали взуття, комбінезони, прийшли до начальника складу. Той викликав начальника хімічної служби з дозиметром і після обстеження сказав: «Все, товариші офіцери, куди хочете – туди і дівайте, я вам видам нове, але це на склад не прийму, воно сильно «фонить». Куди ж його дівати? Взяли лопату, пішли за аеродром, викопали ямку, поклали, залили це авіаційним керосином і коли згоріло – закопали. Так ми «утилізували» свою форму.

Я дуже любив літати

У тому ж 1986 році мене перевели для проходження служби у Забайкальський військовий округ. Наш вертолітний полк був у районному містечку Нерчинськ. Коли лікар полку дізнався, що я був у Чорнобилі, то направив в Іркутськ в авіаційний шпиталь. Там мені поставили діагноз – нейроциркуляторна дистонія серця по кардіальному типу. Хоч і сказали, що літати ще можна, але я розумів: згодом треба шукати «наземну» роботу. Через рік я змінив льотну службу на іншу спеціальність, але в авіаційному полку залишився. Я дуже любив літати, це практично був сенс мого життя.

Життя триває

Зараз я військовий пенсіонер у званні полковника. Після завершення служби оселився у Кропивницькому, живу в приватному будинку та працюю на городі. Один день польотів у Чорнобильській зоні відобразився на здоров’ї – кожного року змушений лікуватися на стаціонарі в кардіологічному центрі. Чесно, в зоні зараження страшно не було. Ми просто виконували свою задачу. Ми робили те, що треба було робити.

текст: Володимир Ткачов
фото: Ігор Демчук