Жителі вимираючого села Степівка – останні вартові степів
Повільний вдих на повні груди, неспішний видих… Трохи прохолодне і вологе повітря, бо поруч ставки, із нотками молодої зеленої травички, яка пробивається крізь суху минулорічну. Довкола ставків – степи, а біля доріг – дерева. Немає метушні, машин, лише тиша… у селі, де колись буяло життя. Дорогою до села жодного знаку чи згадки про нього і лише напис червоною фарбою на цегляній стіні зруйнованого приміщення «Вас вітає Степівка» вказує на те, що ви вже на місці. До того ж – ледь не в самому центрі.
Степівка розташована у Кропивницькому, а донедавна Бобринецькому районі за майже 90 кілометрів від обласного центру. Дістатися до села можна лише своїм ходом, адже автобуси давно не ходять. У селі живуть восьмеро людей у чотирьох будинках – найстаршій жительці у травні виповниться 91, а наймолодшій – нині 52 роки. Ще одна родина коли на день, а коли на більше періодично приїжджає у батьківську хату, хоч живе у Бобринці. Два помешкання на краю села неподалік ставка, решта – на іншому березі. Місцеві жителі сумують за тою живою Степівкою, але не нарікають на нинішню. Про село кожен степівчанин говорить із великою любов’ю.
– Як зараз пам’ятаю, хати були з краю в край, довгі чотири вулиці. Ледь не до самої Янівки (батьківщина революціонера Льва Троцького – «КП»), куди ми на гульки ходили, – розповідає «КП» перший чоловік, якого ми зустріли у селі, Микола Унтілов.
На початку 2000-х він переїхав у Бобринець, а у селі тримає землі і допомагає батькам, які лишилися жити у Степівці. Їхній будинок – на окраїні села.
– Життя було веселе і хороше, – приєдналася до розмови мати чоловіка – Катерина Унтілова.
72-річна жінка, яка, до речі, виглядає років на 10 молодшою, у Степівці живе вже півстоліття. Сама родом із Кетрисанівки, що неподалік.
– Тут у 70-му році відкрили школу, я вчителька і мене сюди направили на роботу. Була гарна двоповерхова школа. Як прийшла сюди працювати, то в селі була 91 дитина. Молоді було дуже багато. У клубі працювали гуртки самодіяльності і ми були активними учасниками. Кіно там по три рази на день крутили. Була гарна велика бібліотека, магазин... Зараз нічого з того не лишилося. Та і які нам вже у нашому віці розваги? Їсти зварила, бабусю погодувала, доглянула (90-річну свекруху – «КП»), курям і собачці їсти дала та і все. Жити не погано, свіже повітря, діти й онуки часто навідуються, опікуються, привозять усе, що треба, – каже жінка.
Микола Хуторний живе на протилежному березі від Катерини Унтілової. 68-річний чоловік народився і виріс у Степівці.
– Кругом люди були. Я сам – тракторист, то у нас тільки на бригаді було 44 чоловіка! Уявіть! Ферма яка була, та-а! Дві ферми корів, два корпуси нетелів, вівці були, свині… О-о-о, а які свята у нас влаштовували! Отам он лавка у мене є ближче до дороги. Сяду, дивлюся, а люди, як мурашки, із торбами – туди-сюди снують, готуються. Весело було на всі свята, ходили в гості, збиралися селом... Пам’ятаю, як розбудовувалися. Будинки з глини робили, з часом цеглою обкладали. Тоді люди дружні були, оце зійшлися, за три неділі (день тижня – «КП») і стіни є. День попрацювали, а ввечері гульки. А тепер… Ну, бачте, що зробилося, – зітхаючи, показує рукою на село чоловік. – Треба берегти село, берегти українські села і не дати розвалитися тому, що є.
По сусідству з ним з одного боку ще лишилося сантиметрів 20 від стін колишнього будинку і ялина, а з іншого – уже нічого немає. На цьому березі його двір крайній. По селу деінде видніються стіни напівзруйнованих помешкань, але значно більше просто порожніх місць, які заростають кущами і деревами, а цеглу чи шифер хтось забрав. Про те, що колись там вирувало життя, нагадують залишки забудов, плодові дерева і домашні квіти, деякі з яких от-от розквітнуть.
– За розповідями старших, які я чув, село назвали Степівкою, бо коли заселяли територію, тут не було нічого, крім степу. Ставків не було, лише рівчак один. То люди наробили греблі, вода понабиралася. Тепер чотири ставки тут наші, – каже Микола Хуторний.
Чоловіку, як і попередній співрозмовниці, допомагають діти – заготувати дрова на зиму, звозити у місто, привезти продукти. Один із його синів також обробляє землю у селі.
– За пенсією їжджу в Бобринець. Зараз у селі нічого немає. Автобуси не ходять. У сусідній Новомиколаївці є пошта, раз у два тижні приносять у село газети і пенсії, і медпункт там працює, якщо треба, то приїжджають лікувати. Колись у нас був свій ФАП. Там Дмитрівна (Ганна Дубенко – «КП») фельдшеркою була колись. По сусідству з Унтіловими живе на тому березі. Хороша жінка, о-о-о, скількох вона на ноги ставила, це не змірять. Будь-яка погода, а вона – вперед до хворого. Дмитрівна мене скільки виручала. Хороша медсестра, дай Бог їй здоров’я. Тільки їй ходити вже важко, – розповідає степівчанин.
Не змогли колись покинути село і подружжя Марії та Івана Константінових. 63-річна жінка родом із Львівської області, спочатку працювала вчителькою у Донецькій області. Там познайомилася із майбутнім чоловіком, який на той час там служив. Він родом зі Шляхового, що недалеко від Бобринця. Після переїзду у Бобринецький район жінку направили вчителювати у Степівку. Тепер їхній будинок – перший при в’їзді у село.
– Я переїхала сюди у 1981 році. Ой, це було не село, а казка. Дуже гарне, мальовниче, все потопало у зелені, дуже гостинні люди. А після розпаду колгоспу у 2000-х роках село почало занепадати, молодь у пошуках кращого життя виїжджала, дітей ставало все менше і школу закрили. Я поїхати вже не змогла, прикипіла… Спочатку думала додому повернутися, але діти тут ближче, ніж як зі Львова їхати. Дочка у Миколаївський області недалеко, син у Дніпропетровській, найменший – моряк в Одесі, – ділиться з «КП» Марія Константінова.
Подружжя тримає господарство – курей, качок, козу, є собачка і вісім котиків, садять город, у вільний час дивляться телевізор, а коли був кращий зір – Марія вишивала.
– Ді-і-ід! Проведи гостей до хати, покажи вишивки, як живемо, – гукає вона своєму чоловіку.
– Добрий день, проходьте, – привітно зустрічає Іван Константінов. – Це наш весільний рушник, а цей «Несе Галя воду…» навіть я трохи вишивав, робив окантовку, тоді я ще бачив.
– Ось така я була у молодості, інститут закінчила. А це була манюня. А це моя вся сім’я, мої діти, онуки. Середній син був в АТО. Старший у Севастополі був, то переживала поки вернувся. Доня з зятем, – приєднується до розмови, показуючи фотографії, Марія.
У селі немає водогону і газу. Взимку опалюють дровами, а щоб зготувати їсти – хто купує балони для плити, хто готує на печі, електричній плиті і в електричній духовці.
– Воду мені привозять у басейн, бо у наших кирницях вода не підходить для пиття, солона. Хліб сама печу. Якісь крупи, макарони, олію дзвоню на пошту замовляю і вони привозять раз у два тижні. Чаї – я сама трави заготовляю. А як треба щось – подзвонила хлопцям – Василю Волошину чи Миколі Унтілову. Дякувати Богу, не відказують. Вони тут і взимку, коли замітає, чистять дороги, – розказує жителька Степівки.
Жінка запевняє, вони не падають духом. На питання «Як поживаєте?» відповідає: «Краще всіх!».
– От скоро Великдень. Я дотримуюся звичаїв свого регіону. Паску обов’язково спечу, яйця лушпинням пофарбую, ковбаси будуть. Поки були молодші, тримали свиней, то робили самі, а зараз – магазинні. Щоб освятити – возимо або у Кетрисанівську церкву, або у Пелагіївський монстр у Миколаївській області. Крутимося… Казав мій тато, добре все робити, та нічого не робити. Але коли вмієш все робити, у біді не пропадеш. Найголовніше – не падати духом. Комусь же треба берегти ці українські степи. Ну, а як бути? Якби нас тут не було, то ви заїхали б у глухомань, – каже жінка.
Любить Степівку родина Василя і Галини Волошиних. Вони живуть у Бобринці, але тримають у селі землі і час від часу приїжджають у Степівку у будинок, де жили батьки Василя. Його батько працював на тракторній бригаді, а мати – у магазині.
– Тут народився, виріс. Дитинство і юність були хороші. Зранку у школу, потім гуляти, а уроки вже ввечері робити. Обов’язково допомагали по господарству, дрова рубали, сіно заготовляли. Тоді в колгоспі були косилки, батько накосив, а наше діло – згребти на кучки, закидати на причіп і вигрузити вдома. Взимку після школи одягали ковзани і на ставку в хокей ганяли, а з весни – у футбол. То комусь баштан обнесемо. Комусь ворота знімемо і поміняємо їх місцями. Люди виходять: «О, що це таке?». Років у 13 вже за кермом їздив. Тато на роботі, а я беру машину – та і до мами, забирав її з магазину. А потім вже знахабнів – увечері вони сплять, я тихенько гараж відкрию, викотили з друзями, трохи відкотили за двір, щоб не чутно мотору та й поїхали. Чи чули вони, чи не чули, чи робили вигляд, що не чули, я не знаю, – посміхаючись, із ностальгією розповідає «КП» Василь.
Деякі моменти того дитинства закарбовані на фотографіях, які його дружина Галина розмістила на великому стенді і повісила у кімнаті будинку.
– Це я маленький біля пам’ятника Великої Вітчизняної війни, а це школа на кукурудзі. Тобто ми ходили на поля збирати, – роздивляючись фото, пояснює чоловік. – Це весілля моєї матері. Оце ж таке – коні, підводи. Наречені і гості сидять. Це всі мої родичі – дядьки-тітки, а це проводи двоюрідного брата…
Чоловік зізнається, у свій час не дуже розпитував близьких про ті події з фото. Як і про село загалом.
– Щось пам’ятаю із розповідей, а щось вже сам бачив. Казали, що Степівку заселили у 20-х роках. Село було велике і дуже дружне. А занепадати почало вже у 2000-х роках. Пам’ятаю, що за раз витягували газон риби і потім возили на ярмарок. Прибуток для села. Ставки не замулювалися і не заростали, як зараз очеретом. А щоб влітку зберігати молоко і сметану, у колгоспі були великі погреби, в які з зими наносили брили льоду, закривали і все літо там був холод. Ще олійниця була хороша, – пригадує чоловік. – Зараз пам’ятник стоїть зліва при в’їзді в село, там колись школа була, тепер лише залишки фундаменту. А раніше постамент стояв в іншому місці, біля клубу. Будівля, на якій написано «Вас вітає Степівка» – це приміщення, в якому були столова і старий ФАП, далі по вулиці була школа, ще далі збудували новий ФАП. А вище нього був клуб. От там і стояв пам’ятник, ще були алеї і меморіальні плити. А через греблю – магазин.
Дружина Василя – Галина – каже, чоловік марить селом.
– Ми десь кудись поїхали, а як вертаємося, одразу у село треба заїхати, подивитися… Його любов до Степівки просто величезна і вона передалася усій родині. Село дійсно неймовірно гарне, затишне, з багатою історією. Здається, що це вже моє, рідне. Хочеться, щоб про нього знали і не забували. Щоб берегли, що вже є, – говорить Галина Волошина.
Василь – один із тих, хто докладає усих сил, аби Степівку не забували. Разом із односельчанами влаштовують толоки, прибирають біля пам’ятника, а кілька років тому започаткували традицію – зустріч степівчан на Трійцю. І саме Василь написав «Вас вітає Степівка» перед першою зустріччю односельчан.
– Торік мали б четвертий раз зібратися, але не вдалося через карантин. Перший раз чоловік 10 зібралися. Наступного року зібралися з пів сотні людей. А на третій рік – чоловік 80 приїхали. Ставили на вулиці стіл величезний, музика була, спогади, розмови. Цьогоріч планують збори у нашому дворі. Аби лише відбулися, – каже подружжя.
текст: Наталка Маринець
фото: Ігор Демчук, Людмила Попудіна, Наталка Маринець
