Багатодітна мама з Кіровоградщини: чи візьмемо ще дітей у родину – не знаю, але два вільних ліжка у нас іще є

Що наповнює серце мами? Кожен, напевно, назве різні емоції, але точно домінуючою буде одна – любов. Тетяні і Геннадію Мусієнко з села Капітанка Голованівського району не судилося народити власних дітей. Проте Господь щедро наділив їх батьківською любов’ю до дітей, яких народили інші жінки, але рідними вони стали для них. Нині в родині – шестеро дітей. Двоє дорослих вже вибули, а двоє наймолодших поповнили родину два тижні тому. А ще подружжя вже має півторарічну внучку. Чому вирішили взяти на виховання діток із дитбудинку, які сімейні традиції склалися і як живеться дітям у прийомній родині – «КП» розповіла багатодітна мама.

Тетяна і Геннадій Мусієнко чекали своїх дітей довгих сімнадцять років. Коли ж не захотіли змиритися з самотністю, вирішили, що для когось треба жити, і зважилися на всиновлення. Жінка каже, вмовляти довго чоловіка не довелося, адже він сам колись виховувався в інтернаті, тож розумів, яке там життя у дітей.

– Мені напевно доля натякала на всиновлення. Колись у 18 років я трохи працювала у Кіровоградському будинку маляти. Там була маленька дівчинка з прізвищем Котенко. А моє дівоче прізвище також Котенко. Я тоді дуже хотіла ту дівчинку забрати, але мене відмовили, мовляв, своїх народиш. Та за багато років своїх так і не дочекалися. Вирішили усиновити з дитячого будинку. Поїхали в Миколаїв дивитися дітей, а вони кожне в очі зазирає. І так хочеться всіх обійняти, приголубити, забрати. Там побачили двох рідних братика і сестричку – Максима і Лілю (на фото справа). На той момент їм було відповідно 1,6 і 2,5 років. І тут знову доля натякнула мені, що це мої діти, бо вони обоє народилися 22 липня, і мій день народження також цього числа. Але легко вони мені не далися. Бо поки ми забрали їх додому, в дитячий будинок довелося їздити 18 разів, – розповідає Тетяна Мусієнко про своїх перших діток.

На тому труднощі для прийомних батьків тільки розпочалися. Хлопчик довго не міг розмовляти. Мама припускає, що то далася взнаки психологічна травма, яку дитина перенесла у біологічній родині. Та терпіння і наполегливість батьків дали свої результати. Діти швидко наздоганяли своїх ровесників за розвитком і розумовими здібностями. Згодом родина ще поповнилася одразу трьома дітьми.

– Вирішили взяти з дитячого будинку ще двох дітей під опіку. Припали до душі братик і сестричка – Вадим і Діана. Вирішили, що забираємо їх. А там була їхня подружка Настя, і так просилася, щоб і її забрали. То додому поїхали всі троє, – продовжує мама Тетяна.

 

Але труднощі прийшли в родину, звідки їх і не чекали.

– Раніше ми ще жили в Побузькому у квартирі. У 2014 році чоловік пішов в АТО, а я лишилася з дітьми. Важко було одній, доводилося працювати, торгувати на базарі. Тоді прийшла комісія із соцслужби, кажуть, треба розформовувати сім’ю. То я тоді як дала їм «петрушки», кажу, а як же в інших родинах, де батьки пішли на війну, а мами самі лишилися з дітьми?! Впораюся! – розповідає мама.

Коли Геннадій демобілізувався, вирішили, що такій великій родині в квартирі затісно. Продали своє житло в Побузькому і купили будинок у селі Капітанка. Тетяна каже, що чоловік має не тільки доб­ре серце, а й золоті руки. Зробив сам ремонт у будинку, щоб кожен із дітей мав свій простір, усім вистачало місця. Будинок розташований в центрі села, поряд школа, магазини. У дворі Геннадій збудував дерев’яну альтанку, де за столом любить збиратися вся родина. Згодом у сім’ї з’явилася ще одна донька Аня (на фто зліва).

Нині Вадиму – 19 років, Насті – 18, вони формально вже вибули з родини, але не полишили її і досі спілкуються з батьками. Ані – 17, і вона також незабаром має вибути. Але дівчина уже категорично заявила батькам: не дочекаєтеся! Буду жити з вами! Усі троє вчаться в аграрному ліцеї у Миколаєві. Настя вже вийшла заміж і народила донечку Катрусю,
яку прийомні батьки вважають рідною внучкою. До прийомної доньки поставилися по-батьківському, молодятам купили неподалік хату, меблі. Часто навідують дітей, а ті щодня приходять до батьківської хати.

Діана, Ліля і Максим ще школярі. А два тижні тому в родину Мусієнків прибуло поповнення – шестирічний Артем і п’ятирічна Христина (на першому фото).

– Ці діти – такий позитив, аби ви тільки бачили! Христинка погано говорить, але вона така сонячна дівчинка: співає, усіх обіймає, цілує. Тільки приїхали додому, Артем каже, наче тут жив завжди. Ми всі просто прикипіли до них. Діти одразу почали нас називати мама і тато. Що ці діти пережили, один Господь знає. Артем зразу не міг наїстися, а Христинка напитися. І зараз ще буває, що хлопчик один пиріжок їсть, а ще два тримає в руках. Та у нас усього вдосталь, діти не спраглі ні на солодощі, ні на м’ясо чи ковбасу. З часом і ці малі від’їдяться і навчаться всьому. Артемчик уже в усьому бере приклад з Максима: той застелив ліжко – цей за ним, той сідає за уроки – і цей каже: мамо, дай мені зошит, я буду з Максимом учитися, – радіє за дітей мама.

У багатодітній родині склалися вже свої традиції. Щодня усі сідають обідати за стіл і розмовляють: кожен розповідає, як минув день, про свої дитячі радощі чи тривоги, діляться мріями і бажаннями. Люблять допомагати мамі готувати, разом борщ варять – той картоплю чистить, той буряк, капусту кришить. Гуртом вареники ліплять, печиво печуть. Всі в родині люблять м’ясні страви, тож майже щодня їх готують. Тримають своє велике господарство – качок, гусей, індиків, курей, свиней. У цій родині всі дітки привчені до праці, кожен знає свої обов’язки, не лінуються допомагати батькам. Мама каже, старші беруться до роботи, бо й самі розуміють, соромно дивитися, як мама мете двір чи миє посуд.

Діти дуже люблять своїх батьків. Усі одразу, коли прийшли в родину, почали називати їх мама і тато. Поки розмовляли з мамою Тетяною, додому зі школи повернулася Діана і зразу приєдналася до розмови.

– Коли мене приїхали забирати з дитячого будинку, я зразу назвала батьків мама і тато. Я дуже радію, що потрапила в цю родину і вдячна батькам за любов і турботу. Я завжди буду з ними, це мої найрідніші люди. Люблю мамі допомагати готувати, люблю, коли щодня всі разом збираємося за столом і розповідаємо, як минув у кожного день. Мама і тато з душею ставляться до нас, – розповідає дівчинка.

Як і в кожній родині, і в Мусієнків буває, що діти зроблять якусь шкоду. Мама каже, насварить, як рідних. А вони не ображаються, а навпаки кажуть, що люблять її. Батьки привчають дітей бути дружними і допомагати одне одному, а ще пишаються своїми розумниками.

Тетяна Мусієнко каже: інколи злі язики закидають їй, мовляв, взяли дітей заради грошей. Вона ж відповідає: ніхто з цих заздрісників не знає, скільки грошей і сил вона вкладає в дітей.

– Не заради грошей ми взяли наших дітей. Чоловік добре заробляє, всі дитячі гроші витрачаємо на них, для них зробили ось цей просторий будинок, для них нічого не жаліємо. Я навіть не можу пояснити, чому ми їх взяли. Мені всіх дітей шкода, хочеться всіх обійняти і обігріти. Чоловік у дворі зробив альтанку, то діти кажуть, ми коли повиростаємо, народимо своїх дітей, приїдемо до вас і за цим столом усі будемо сидіти. Ми вже не зможемо без них. Коли залишаюся вдома одна, виглядаю у вікно, з якого видно школу. Дивлюся, після уроків діти йдуть, то я рахую: один, два, три, чотири, п’ять – мої курчата йдуть додому, треба обід накривати на стіл. Я вже так звикла, що у нас повна хата дітей, а до наших ще й сусідські приходять, то у нас тут цілий гурт. Наші діти подільчиві, не жадні, бо завжди вдома є цукерки, печиво, пироги, – розповідає про свою велику родину Тетяна Мусієнко.

Чи візьмуть на виховання ще дітей? На це запитання багатодітна мама каже – не знаю, але два вільних ліжка у нас іще є.

 

текст: Любов Попович