Випускник дитбудинку: я міг піти хибним шляхом, але йтиму прямо і долатиму всі перешкоди

Віктору Щоголєву з Кропивницького – 19 років. Нині він досить популярний серед молоді не тільки в обласному центрі, а й у столиці і навіть за межами країни. Юнак займається змішаними єдиноборствами і намагається активно розвиватися у цьому напрямку. А ще він уже кілька років поспіль вітає зі святами вихованців кропивницького дитячого будинку «Наш дім». Для цього студент економить власну стипендію і залучає благодійників. Чудово розуміє, як дітям бути там, адже ще три роки тому сам був одним із них.

Про Віктора «КП» дізналася з соцмереж. Він закликав допомогти зібрати подарунки для вихованців дитячого будинку «Наш дім».

«Хочеться приємне зробити для дітей, привітати їх, але я розумію, що з друзями не зможемо самостійно реалізувати це. Прошу підтримки небайдужих. Я дуже добре розумію дітей із дитячих будинків. Це важко, коли у тебе немає нікого, таким діткам треба допомагати», – звернувся хлопець.

Телефоном домовилися про зустріч у редакції. У визначений день, але трохи раніше домовленого часу, до «КП» зайшов усміхнений юнак середнього зросту худорлявої статури – Віктор. Починаємо розмову і він із такою ж посмішкою, юнацьким максималізмом, легкістю і трохи гордістю розповідає про свої успіхи у спорті, про дорогих людей, складається враження, ніби поруч людина, яка ніколи не знала бід. Утім щойно зачіпаємо особисті теми – починає трохи нервувати, відводити погляд, говорити тихіше.

Три місяці «колонії» і два роки «доміка»

– Мама хворіла на цукровий діабет. Батько від нас пішов, але сім’я у нас була благополучна, хороша, хоч і без батька. Мама дуже хороша людина була, займа­лася легкою атлетикою, виборювала призові місця і про неї писали газети… Але вона дуже захворіла. На три місяці нас із сестрою відправили у табір в Одесу. Як зараз пам’ятаю, 27 грудня 2014-го повертаємося, зустрічають нас біля школи, приїхала вже служба у справах дітей, чую: «притулок, притулок». Думаю: «Та як притулок, про що вони?». Нас відвезли до мами на 5 хвилин… Вона була вже присмерті і нас не хотіли з нею лишати. Всі вже розуміли, до чого йде ситуація, – згадує Віктор.

Тоді хлопця і його страшу сестру Аню відвезли в обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей. Про перебування там у Віктора неоднозначні спогади.

– У центр ми приїхали десь о 21:00 годині і нас одразу помістили в ізолятор, попередили, що це на чотири-п’ять днів. Нам не можна було нікуди виходити. 31 грудня нас привели у старшу групу. Мене мали розподілити в середню, але щоб не розлучати з сестрою, перевели у старшу. Їй було 15 років, а мені 13. У двір можна було виходити на 5 хвилин і то не далеко, до паркану не можна було підходити, щоб не втекли. У дворі діти бувало курили, ще й одну цигарку на десятьох. Мені центр видався схожим на колонію, – розповідає Віктор. – У групі був хлопчик, який навіть був у дитячій колонії. Ми дивилися телевізор, а він почав мене зачіпати, ми тоді поби­лися, потім ще раз билися. Був хлопчик, який майже весь час проводив біля вік­на, виглядав батьків, а їх він ніколи не знав. Були моменти, коли я сам намагався втекти, але не вдалося. Тоді дуже хотів маму побачити. Був хлопчик, який образив сестру, а я ж все-таки чоловік і маю за неї заступатися. Вона в мене хороша і нікого й пальцем не зачепить. Була бійка, стільцями кидалися. Багато різного було, про що не хочеться згадувати. Важко було. Це тиснуло на нер­вову систему, зривався на інших, інші зривалися на мене, конфлікти, агресія, бійки… Були дуже хороші вихователі, але були й дуже суворі, чужі, байдужі…

28 березня брата з сестрою перевели у дитячий будинок «Наш дім».

– Звичайно, то також був стрес. Ми не знали, чого очікувати. Їхали у дитячий будинок з осторогою. Але там лише один день ізоляції був. Наступного дня нас відпустили гуляти. Після центру це було так круто. У мене не дуже складалися стосунки з керівництвом закладу. Але з часом очільницею стала Наталія Вінницька – дуже хороша жінка. Через тиждень перебування у дитячому будинку я потрапив у лікарню з гайморитом, там пролежав тиждень. Якось у лікарні наснився сон – мама в чорній труні. Вранці прокидаюся, дзвонить телефон і я одразу: «Мама померла?». Мені відповіли: «Так». Це було у квітні, тоді саме був Великдень. Руки опустилися, я ні у що не вірив, нічого не хотілося, – розповідає хлопець.

Після лікарні хлопець повернувся у «Наш дім».

– «Домік» – так ми називаємо дитбудинок, був зовсім іншим у порівнянні з центром соціально-психологічної реабілітації дітей. Ми ходили у школу, на тренування, нас відпускали гуляти. Дозволяли, щоб друзі приходили. Хороші керівництво і вихователі, з якими можна було поговорити, порадитися, а інколи і пожалітися. Нас дійсно виховували, підтримували, радили нам, а не просто відбували свою зміну. Це відчувалося. Але якщо десь проколовся, то місяць чергувань, наприклад, на кухні. Тепер я навіть вдячний, що потрапив саме туди. Випускаючись із «доміка», діти вміють готувати, прибирати, прати. В «доміку» було набагато краще. Щоб там якийсь вихователь образив – ніколи такого не було, – каже співрозмовник «КП». – Майже сім років був там. Теж всяке бувало, але попри все, враження і спогади лишилися хороші. Якось із другом без дозволу поїхали в Київ. Коли повернулися, нас не лаяли і не били, просто сказали: «Ох, які дорослі і самостійні» і на місяць поставили чергувати. І через таке хороше ставлення не хотілося підставляти вихователів і робити капості.

До побачення, «домік»?

У 16 років Віктор вийшов із дитячого будинку і вступив до професійно-технічного училища №9.

– Я вчився на бухгалтера, отримував стипендію дві тисячі гривень. Разом із друзями перед Новим роком хотіли піти у дім для літніх людей, привітати. Потім кажу, я з дитбудинку, давайте цих діток привітаємо! Ми з хлопцями скину­лися грошима і привітали. З того часу це стало нашою традицією – на свята вітати наших із «доміка». Нині я навчаюся в будівельному коледжі, стипендія вже більша. Кілька разів на рік збираємо гроші, купляємо солодощі, речі, подарунки, медикаменти. Кожна людина так може вчинити, – розповідає юнак.

Віктор часто спілкується з вихованцями дитячого будинку у соцмережах, питає у них, що потрібно і чого хочуть. Розуміючи, що не встигне виконати все, звернувся за допомогою до небайдужих.

– Дуже багато людей відгукнулося, навіть із інших країн, із Києва дуже допоміг волонтерський рух «Банда добра» (із учасниками руху на фото справа). Вдалося зібрати багато подарунків і разом ми зуміли подарувати свято діткам із «Нашого дому». Цей заклад дійсно став мені у певному розумінні домом… Тому скільки зможу, я підтримуватиму «домік», – усміхнено каже хлопець.

 

Спорт рятував

Ще у дитбудинку Віктор почав займатися спортом.

– Він мене наче витягував із негативних настроїв. Спочатку я був в ультрасі футбольного клубу «Зірка», вболівав. Потім почав займатися бойовими мистецтвами. Але по-різному було – тренувався, потім на кілька місяців кидав тренування, було, що рік без тренувань минув. Перший клуб, куди я пішов, – «Олімп». Але його закрили і я трохи займався боксом, потім – у спортклубі з панкратіону та греплінгу «Арес». Мали їхати в Долинську на два дні на змагання, але щось не склалося, – каже юнак.

Саме той випадок надзвичайно вплинув на спортивну кар’єру хлопця.

– Я тоді і злився, і засмучений був. На емоціях зробив публікацію у соцмережі з цього приводу. Допис побачив Слава –
майстер спорту міжнародного класу зі змішаних єдиноборств. Він мені написав, щоб я до них приїжджав на збори у Київ. Зустрілися у спортклубі «Гермес». А там тренуються люди, яких ми можемо бачити тільки по телевізору – триразовий чемпіон світу з бойового самбо Ярослав Амосов, брати Парубченки – чемпіон світу з бойового самбо Дмитро і призер чемпіонату світу Владислав. Я з ними познайомився і тренувався з ними по два-три рази на день. Ще були тренування в Кругликах (село у Києво-Святошинському районі Київської області – «КП»). Ми приїхали і я питаю: «А нам точно сюди?». Бо там великий двоповерховий будинок, дорогі машини у дворі. На першому поверсі боксерський зал, а на другому поверсі зал для боротьби. Там тренувалися видатні люди. У нашому місті я такого рівня ніколи не бачив. Це все мене тоді так вразило, надихнуло, це був мій стимул рухатися у тому напрямку, – захоплено розповідає Віктор.

Тепер юнак навіть заробляє гроші на боях.

– Я б’юся за київський клуб «13 легіон». Також почав брати участь у боях, за які можна отримати гроші. Ці змагання організовують спеціальні професійні компанії. Звичайно, це ще не такі відомі турніри, як у видатних спортсменів, але я почав заробляти на боях, – говорить хлопець. – Уже більше п’яти років займаюся єдиноборствами. У мене були поразки, є багато досягнень і перемог. Але найважливіші – я здобув 1 і 3 місця в столиці у турнірі зі змішаних єдиноборств, на який приходили видатні спортсмени і тренери, люди, які надихають і ти можеш показати їм себе. Звичайно, хочу вийти на вищий рівень і все робитиму для цього. Зараз готуюся до бою, який відбудеться 30 січня.

І це все попри чимало травм, частину з яких хлопець отримав ще до занять боротьбою.

– У мене був перелом другого поперекового хребця, викривлення хребта, кілька разів були переломи руки і носа. Щоб брати участь у змаганнях, я оформлюю страхування. Так, бувають травми, але спробуй їх уникнути, не роби з себе овоча, рухайся, йди далі! – наголошує Віктор.

Люди, які рятували моє життя

– Не скажу, що дитинство було аж надто хорошим. Всього було, але попри все мені пощастило з людьми, які тепер стали рідними – не по крові, а за відчуттями. Коли мама померла, поховати її допоміг дядя Андрій – чоловік, у якого працювала мама, бо що ж ми, діти, могли зробити. Весь час, поки були у дитбудинку, він нами цікавився, опікувався і робить це досі. Він мені, можна сказати, замінив батька. Допомагає і матеріально, зокрема з екіпіруванням, і купувати подарунки для діток у дитбудинок, і словом – чоловіче наставництво, яке дуже потрібне підлітку-сироті. Його родина – це моя родина. Я жив деякий час у них, знаю, що завжди можу звернутися за допомогою. Я інколи на дядю Андрюшу кажу тато. Його син Андрюша допомагав мені з Києва забирати подарунки для діток із дитячого будинку. Він мій братик старший, – з гордістю розповідає Віктор.

А от другою мамою для хлопця стала жінка, яку він називає тітка Світлана.

– Вона дуже гарна людина. Буває таке, що хочеш до мами з чимось підійти поговорити, спитати, поділитися чимось, запитати поради, привітати. Серед ночі можу подзвонити, можемо говорити годин п’ять, потім: «Усе, синочку, заспокоївся?». Я от готуюся до боїв, а вона хвилюється, як мати, – посміхаючись, продовжує хлопець.

Ще одна дорога йому жінка – директор дитячого будинку Наталія Він­ницька (на фото).

– Наталія Миколаївна дуже добра, всіх підтримує, намагається допомогти усім і шукає допомоги спонсорів зовні. Всі вони мені не рідні, але – моя сім’я. Я кожного з них вважаю своєю родиною, кожному вдячний. Це люди, які рятували моє життя. Я знаю дітей, які вже в центрі зловживали шкідливими звичками, які після випуску з дитбудинку йшли хибним шляхом. Це діти, яких ніхто не зміг підтримати. На щастя, у мене інша ситуація – в мене такі люди є, – гордо каже Віктор. – Я вірю, що моя рідна мама – мій янгол-охоронець. Намагаюся часто приїжджати до неї на могилу. Дядя Андрій важливу роль займає в моєму житті і я вдячний за це. Він і тітка Світлана – моя опіка, опора. Тренери – наставники. Брат – підтримка. І, звичайно ж, люблю свою сестру Аню, вона дуже хороша і мила.

Усе в моїх руках і я хочу йти далі

– Багато знайомих і друзів не знали, що я був у дитячому будинку. Я нікому про це не розповідав. Торік я вирішив усім розказати про себе. У соцмережах публікував відеорозповіді, яким було життя у соціальному центрі, у дитячому будинку. У мене ледь не кожен день був випробуванням, – зізнається юнак. – Я не втомлюватимусь дякувати близьким і тренерам. Саме завдяки їм я стаю ось таким. Я на цьому не зупиняюсь, усе в моїх руках і я хочу далі йти.

Планів у Віктора чимало. Один із важливих напрямків, які хоче розвивати – всебічна підтримка дітей у дитячих будинках.

– Без нашої підтримки їм важко буде стати кимось. Сподіваюся, що вдасться тут відкрити філію благодійного руху «Банда добра». Намагатимуся охопити дитячі будинки всієї області і всіх діток вітати. Ще одна мрія, над якою працюю – створення спортивного клубу для таких дітей із безкоштовним відвідуванням. Шукатиму спонсорів, готовий розвішувати їхні банери, з часом частинами віддавати вкладені гроші. Діти з «доміка» теж хочуть тренуватися. По собі знаю, як спорт може змінити життя. Якщо у них буде зал, вони не братимуть участь у вуличних бійках, у мордобоях, а зможуть професійно тренуватися, ставати чемпіонами, майстрами спорту, заробляти гроші, займатися спортом, – упевнено розповідає хлопець. – Я вже намалював макет. У спортклубі будуть роздягальна, душова, зал для боротьби, тренажерний зал і зал для реабілітації діток, які мають якісь відхилення чи проблеми зі здоров’ям, як от ДЦП. Ще хочу пройти спеціальне навчання і бути куратором для діток із дитбудинків.

Віктор каже, для дітей у дитячих будинках важлива підтримка, щоб вони могли повірити у себе і свої сили.

– Нещодавно згадував себе, яким був кілька років тому. Тоді я навіть не міг подумати, що от так буде. Мені 19 років, я не п’ю, не палю і не вживаю наркотиків, займаюся спортом, намагаюся розвиватися і заробляти гроші. У мене є мрії, цілі, підтримка благодійного руху, тренерів і рідних. Взагалі не знаю, ким би був і де опинився б без підтримки. Були випуск­ники, які пішли поганими шляхами, – каже Віктор. – Я теж міг звернути і піти хибним шляхом, але йтиму прямо і долатиму всі перешкоди. У соцмережах за мною спостерігають багато дітей і підлітків. Своїм прикладом хочу показати, коли здається, що все погано і втрачене, все може змінитися на краще, треба вірити і не опускати руки.


фото: Ігор Демчук і надане співрозмовником