Світлана Мельниченко: Коли ти комусь допоміг, то відразу стаєш багатшим у душі та серці
Кропивничанка Світлана Мельниченко волонтерить близько 6 років. Вона має свій невеличкий бізнес, завдяки якому і допомагає іншим. Жінка має багато подяк за активну громадську діяльність, за патріотизм, за вагомий внесок у здійсненні волонтерської діяльності. Чому обрала цю справу, кому саме допомагала та що найбільше запам’яталося їй за всі роки волонтерства – жінка розповіла «КП».– У 2014 році, коли в Україні розпочалася війна, я зрозуміла, що хоч щось повинна робити для своєї країни. Не могла просто сидіти та дивитися на тих голих і босих бійців, мені це дуже боліло. З того моменту почала надсилати свою допомогу. Я не багата людина, інвалід, у мене дуже хворі ноги. Маю магазинчик продовольчих товарів, який сама зробила з нуля. До цього дуже довго працювала на «Гідросилі». Після скорочення певний час стояла на біржі. Потім у себе вдома відремонтувала гараж, поставила металопластикові вікна, двері та зробила собі магазин. Розуміла, що через стан здоров’я сама десь працювати не зможу. А так буде якась допомога і для себе, і для інших, – розповідає волонтерка.
Світлана завжди допомагала всім, хто просив і справді цього потребував. Кому давала 50 гривень, кому 100, кому 200.– Я подумала, ну не з’їм я щось зайве, не куплю щось, не відкладу, але своєю краплиною можу допомогти. Перша моя справжня підтримка була організації «Армія SOS Кропивницький», яку очолює Оксана Червоная. Вона просила бійцям ноутбук. У мене був старенький, але робочий і я його їм віддала. Потім мені прийшли фотографії, що мій ноутбук доставили бійцям. Я була дуже рада, що хоч чимось змогла допомогти. Також я відправляла кошти Сергію Притулі. Потім побачила у фейсбуці Тетяну Силу. Написала їй, що хочу допомагати, і вона в той же день приїхала до мене. Коли ми познайомилися з Тетяною, почала допомагати лише через неї. Бачила скільки вона має друзів, скільки працює. Ми відразу здружилися, вона до мене приїздила, я до неї. Я допомагала і коштами, і продуктами, й одягом. Також закликала своїх знайомих до підтримки. То медикам допомагали, то хворій дитинці, то бідній родині. Кого шкода – тим і допомагаю, навіть собакам і кішкам, – згадує жінка.
– Світлана справжній патріот. Вона дає все, що тільки може: продукти, кошти, ліки. Що б не було потрібно – усе приносить. Коли пишу пост у соцмережі про те, що у мене вже є зібране, чого не вистачає, то вона це читає і відразу або купує, або висилає гроші. Їй кожного шкода, тому підтримує так, як тільки може, а головне, що від щирого серця, – розповідає голова громадської організації «Разом ми Сила» Тетяна Сила.
Волонтерка вважає, що її допомога – це крапля в морі, але якби так робив кожен, хто може і хоче, то, мабуть, світ був би кращий.
– Я допомагаю не заради того, щоб про мене десь хтось знав, я це роблю тому, що мені так хочеться, адже це поклик моєї душі. У мене є різні нагороди, медалі. Це все дуже приємно, я їх отримую зі сльозами на очах і ціную. Якби навіть про мене ніхто не чув, ніхто б не знав, ніхто б мені не дякував, я б все одно це робила. Нещодавно прочитала, що дівчата просять допомогти зібрати подарунки діткам загиблих бійців на День Святого Миколая. Одна дівчинка дуже хоче рожевий самокат. Я його купила і вже відвезла Оксані Червоній. Знаючи цих дівчат, я впевнена, що самокат точно отримає дівчинка, яка про нього мріє. Вони всі наскільки віддані своїй праці, що у мене ні на крихітку не виникає сумніву. Я завжди ними захоплювалася. Нещодавно разом їздили допомагати людям на Лелеківці, де пройшов сильний буревій і пошкодив будинки. Одні готували обіди, другі розвозили, а інші все це оплачували, – говорить волонтерка.
До Світлани в магазин інколи заходять бідні люди з дітками, які просять купити щось смачненьке. Жінка бачить, що вони не можуть собі цього дозволити, тому просто роздає.
– Коли ти комусь допоміг, то відразу стаєш багатшим у душі та серці. Я саме так це відчуваю. І потім хочеться ще, як наркотик. На День Святого Миколая, Новий рік, Різдво і Великдень кожному своєму покупцеві даю цукерку. Маленьку цукерку, але кожному. Буде людина 10 разів заходити в магазин – отримає 10 цукерок. Я розумію, що це дрібничка, але ж не скрізь так роблять. А мені не шкода, – розповідає Світлана Мельниченко.
За усі роки волонтерства жінці найбільше запам’ятався 2014 рік, коли вона все тільки розпочинала.
– Я тоді раділа в душі, що познайомилася з Оксаною Червоною, Тетяною Силою, що мої кошти доходять туди, куди я б хотіла, щоб вони доходили. Мені надсилають фотографії, звіти. Мене це надихає, гріє душу, я цим живу. Є такі люди, які приходять до мене і кажуть, що у їхньої знайомої горе та просять допомогти. Я завжди у них запитую: «А чим допомогла ти?». Я така ж звичайна людина, хочу допомагаю, хочу – ні. Мене ніхто не зможе змусити і ніхто не зможе мені заборонити це робити. Ось моя донька зі своїм чоловіком живуть в Австралії, але вони справжні українці. Коли розпочалася війна, то вони почали розмовляти тільки українською мовою. Я не розумію, як можна поїхати до Польщі і за два тижні вивчити мову, а за весь час проживання в Україні не знати рідної мови і говорити «какая разница». Вони в церкві збирають кошти для нас, ходять у вишиванках, вчать дітей української мови. Там всі люди дуже хвилюються за Україну, – розповідає волонтерка.
Світлана завжди намагалася долучати інших до волонтерства, але дуже рідко хтось хоче справді допомогти.– Я купую все на овочевому оптовому ринку. Інколи підходжу і кажу: «Цей ящик огірків, помідорів або ж яблук я беру хлопцям на передову, можливо, зробите знижку?». Але всі відмовляють. У 2014 році я поставила біля свого магазину ящик, щоб зібрати хлопцям на передову консервацію. Запрошувала всіх приєднуватися, адже кожний собі закриває, то чого їм вартує одна баночка. А потім до мене прийшли і сказали: «Якщо ти не хочеш, щоб твій магазин зірвали, то прибери». Я прибрала, тому що я жінка, їм зі мною воювати легко і просто. Але не прибрала це з душі. Я навіть більше почала допомагати, ніж раніше. Раніше в українців було більше патріотизму, а зараз все затихло. Навіть знайомі з мого оточення допомагають набагато менше, ніж раніше. Мені це дуже неприємно, – наголошує співрозмовниця.
Світлана не вважає себе волонтером, адже для неї це людина, яка допомагає набагато більше і частіше.
– Для мене волонтери – це Тетяна Сила, Оксана Червоная, Олена Щербина, Сергій Притула. Про них можна багато розповідати, вони всіх підтримують, бувають на різних заходах. Я не ходжу, адже не можу довго стояти через проблеми з ногами. Волонтер – це людина з великої букви, з чистою душею, з великим серцем, з чистою совістю. Інколи нам говорять: «Ви наживаєтесь на волонтерстві». Я взагалі не розумію, як можна наживатися на цьому. Якщо тобі люди довіряють якісь кошти, то як можна їх підвести і вчинити не по совісті. Коли я чую гімн України – на очах навертаються сльози. Я до цього не байдужа, адже живу цим, – розповідає жінка.
Світлана Мельниченко сподівається та вірить, що прийде час і волонтерство буде пов’язане з менш трагічними подіями. Також люди будуть допомагати іншим не тому, що більше немає кому, а тому, що в них буде бажання ділитися добром та теплом душі з іншими.
текст: Аміна Клюй
фото: Ігор демчук
