Єдина на всю область водійка швидкої працює у Кропивницькому
Галині Чекерлан із Кропивницького – 58 років, із них 38 вона працює водійкою. Після школи Галина подавала документи до медучилища і мала всі шанси вступити на навчання без екзаменів, бо мала гарні оцінки. Але ще на вступному етапі відмовилася від цієї ідеї. Натомість здобула не звичну для того часу та і для сьогодення професію – водійки. Галина отримала всі категорії і їй присвоїли І клас кваліфікації – вона може водити будь-який транспорт. 18 років жінка пропрацювала на радіозаводі, уже 20 років водить карету швидкої допомоги. Серед колег-водіїв швидких вона – єдина жінка. Свою роботу жінка любить, про свій вибір розповіла «КП».
Щоб поспілкуватися, домовилися з Галиною зустрітися у п’ятницю (27 листопада). У цей день вона була на денній зміні. Галина зустріла нас на воротах – середнього зросту жіночка з коротко стриженим світло-русявим волоссям у червоній куртці швидкої допомоги і кросівках.
– Йдемо у машину? – запрошує Галина. – Щоб одразу бути на місці, якщо раптом надійде виклик. Хоч би що, а за хвилину я вже маю виїхати і не знаю куди. По ходу вже дізнаюсь адресу. Переважно всі водії у машинах чатують, буває – у кімнатах відпочинку.
Водійкою швидкої Галина працює 20 років.
– 17 листопада саме був ювілей. Денна зміна у нас із 08:00 до 20:00, а наступного дня заступаємо у нічну зміну – з 20:00 до 08:00. Потім день-два вихідний. Я звикла до такого режиму, мене влаштовує, не важко, – ділиться співрозмовниця.
Каже, на роботі було всякого. За кожного пацієнта, якого везе, відчуває відповідальність і переживає.
– Був випадок, коли лікарі в машині пологи приймали. Приїхали на виклик до магазину «Сільпо», жінка тільки сіла у машину і почалися пологи, довелося стояти чекати. А колись поїхали на виклик біля селища Кизельгур – там на чоловіка напали собаки і сильно порвали. Молодий, років 35. Я допомагала фельдшеру – вона одну руку мотає, я другу. Вона уколи робить, а я подаю і роблю, що треба. У реанімацію привезли його ще живого, а потім дізналася, що чоловік, на жаль, не вижив, – зітхаючи і з повними сліз очима продовжує Галина. – На минулій зміні ми привезли у першу міську лікарню літнє подружжя. Чоловік помер уже біля самої лікарні. Мені так шкода було, і ту бабусю. Наші качали, качали, але легені не запрацювали. Зараз ще цей вірус, літні люди вразливіші. Важко дивитися на людей, які помирають, коли ти нічого зробити не можеш…
У цей момент жінці приходить сповіщення – треба їхати на виклик. Галина швидко мобілізується, заводить машину. Поки йдуть лікарі, жінка обіцяє, що десь за годину повернеться і продовжимо розмову. Вмикаючи проблискові маячки, екіпаж поспішив на допомогу.
Поки чекаємо Галину, йдемо спілкуватися з директором центру – Олександром Ярошенком.
– Я її інакше не називаю, як Галинка. Вона насправді, знаєте, одна з найкращих наших водіїв. У нас всі водії молодці. Я тут працюю вже 17 років. Коли прийшов, то дуже здивувався: жінка – водій, не звично. Але я побачив, що у неї гарні водійські навички, як вона ставиться до автомобіля, як бере участь у ремонті, розбирається краще, ніж багато чоловіків. Але по-жіночому більш відповідальна, уважніша. Коли треба підмінити водія, кажемо: буде той і той, а нам – ні, дайте Галинку. Вона і ковідних хворих возила. Тижні два тому вночі поїхала за 250 кілометрів у віддалений район, щоб доставити пацієнта в обласну лікарню. До неї питань немає, працює чудово, – каже керівник станції. За розмовою проходить час. За годину дзвонимо Галині.
– Відвозили пацієнта у міську лікарню швидкої допомоги на Новомиколаївці. Якщо можете почекати хвилин 15-20, буду на базі, можемо продовжити розмову, – пропонує жінка і вже за кілька хвилин передзвонює. У слухавці чутно сирену. – Їдемо на виклик, повернемося за кілька годин, не чекайте.
О 14:20, якраз пройшло трохи більше двох годин після крайньої розмови, Галина зателефонувала знову.
– Тільки заскочили, пообідала і набрала вас. Не знаю, чи почули мене, не образилися? Я на ходу набрала, сказала і поклала телефон, бо ж поспішали. Вибачте, у мене не було просто часу. Ми їхали на станцію, а нас розвернули і по ходу дали виклик із Попівки забрати чоловіка з інфарктом, – пояснює жінка.
Вирішуємо продовжити розмову вже телефоном, щоб не витрачати дорогоцінний час на дорогу.
– Знаєте, їдемо на виклик із сиренами – машини поступаються, а от пішоходи, буває, бачать, що поспішаємо, а йдуть все рівно… Мусимо пропускати, – розповідає про особливості роботи жінка. – А як ми шукаємо місце прибуття – адреси нам дають, але номери на будинках часто відсутні. Навіть у центрі по Перспективній – чи не половина приміщень без номерів. Оце ще навігатор виручає і щось по пам’яті знаю. А буває їздиш туди-назад, ледь не вираховуєш ті будинки. Кому треба, буває на дорогу виходять зустрічати машину. А був випадок колись взимку – доїхали на виклик за 5 хвилин, медики дзвонять-дзвонять у ворота, паркан метрів два. Сім хвилин чекали, поки їм вийдуть і відчинять. Між багатоповерхівками у дворах кладуть бетонні плити і це обмежує проїзд. На вулиці Героїв України до двох під’їздів із одного боку можна заїхати, а до інших під’їздів – з вулиці Попова, а це ще пів кілометра об’їжджати. Викликають, а під’їхати не можна … Ой, вибачте! Ми знову їдемо на виклик. Я ще вам подзвоню пізніше.
У п’ятницю ми з Галиною так і не договорили. Зідзвонилися вже у неділю вдень.
– Не було вільного часу. Зараз стало значно більше викликів. Коли коронавірусу не було, бувало по 2-3 виклики за день, уночі рідко. А зараз і вночі багато викликів, удень – до десяти. Їздимо містом і в сусідні села та селища. Але бувають у нас відрядження і по області, зараз це переважно ковідні хворі, їх із районів, із сіл привозимо в обласну лікарню, – каже співрозмовниця.
Загалом водієм жінка працює вже 38 років, а вперше за кермо сіла ще у шкільні роки.
– Я хотіла у медучилище вступати. Знаєте, документи здаю, стою і думаю – чи я хочу, чи не хочу вступати. А у мене зі школи хороші оцінки, переважно одні п’ятірки і четвірки були. Я би вступила. Якийсь просто ступор тоді був. Забрала документи і пішла. Не знаю, чого так. А водієм… Після школи, думаю, піду на завод. Попрацюю, може за цей рік щось передумаю і наступного року знову вступатиму. Пішла на радіозавод, там дали направлення в училище. На токаря вчилася рік і закінчила курси водіїв, бо вдома треба було сідати за кермо, їздити допомагати по господарству батькам. І так пішло, захотіла водієм працювати там же на радіозаводі. Пішла у транспортний цех і мене взяли, – розповідає жінка.
На радіозаводі Галина пропрацювала 18 років.
– Працювати водієм мені сподобалося. Мене завжди тягнуло до техніки, з 11 років їздила на мотоциклі вдома – у селі Іванівка Новоукраїнського району. Але, звичайно, я тоді не думала, що так все буде – радіозавод, тепер швидка, якось все само собою пішло. Проходила водійські курси за курсами, відкривала категорії і, врешті-решт, отримала
І клас водія – це можна все водити. Щоб працювати на швидкій – треба було мати 5 років професійного водійського стажу. На радіозаводі їздила на машинах радянського автопрому – УАЗиках, але могла підміняти водіїв автобусів і КамАЗів. У відрядження – в Єреван, у Ленінград тогочасний, по Україні вже і не рахую, ледь не щотижня Київ, Дніпро. А у 2000 році зарплату не платили і мені порадили піти на швидку, – розповідає жінка.
На цій роботі жінка працює за кермом Пежо, 102 бригада.
– Емблема машини – лев, то я до автівки звертаюся «котик», «котик мій маленький». До машини теж треба добре ставитися. Її треба любити, щоб їздила, а не стояла, – каже Галина і радіє, що має колег однодумців. – Я працюю вже шість років з моїми змінними колегами Іваном Ажелем і Сергієм Голубом. Наша 102 бригада дружня, за цей час склад не змінювався. Колеги хороші, ладимо. Стала машина на ремонт, маємо вільний час – вихідний чи ні, з денної чи нічної зміни – збираємося і разом ремонтуємо. Як отримали разом цю машину, так утрьох і працюємо шість років у повному взаєморозумінні.
А от власної машини у Галини немає.
– Я стараюся пішки ходити – з роботи, на роботу, у справах. А якби була змога купити, то, мабуть, маленького джипа, щоб компактний був і надійний, – поділилася з «КП» жінка.
ФАКТИ
⊳ 88 бригад працює нині в області
⊳ Центр екстреної медичної допомоги і медицини катастроф у Кіровоградській області працює з 2003 року, має єдину централізовану диспетчерську, яка отримує всі виклики з будь-якого куточка Кіровоградщини.
⊳ Викликати швидку в Україні можна за номером 103 з мобільного або стаціонарного телефону.
⊳ Машина приїде, якщо: температура тіла вище +39°С (якщо її не можна збити); травми; нещасні випадки; наслідки злочинних нападів; укуси комах, тварин, плазунів; внутрішні і зовнішні кровотечі; раптові порушення життєво важливих функцій; інші стани, що загрожують життю і здоров’ю людини.
⊳ Швидка допомога не приїде, якщо: висока температура, яку можна знизити самостійно; підвищений тиск; головний біль, запаморочення, слабкість, біль у попереку, суглобах; загострення хронічних захворювань; алкогольний, наркотичний, токсичний синдроми. Однак це не поширюється на маленьких дітей
до 2 років – бригада приїде в будь-якому випадку, якщо батьки вважатимуть екстрену допомогу необхідною.
ЩОБ ВИ ЗНАЛИ
Як працює швидка допомога?
Алгоритм роботи пояснює очільник центру Олександр Ярошенко.
– Диспетчер приймає дзвінок, отримує інформацію і в залежності від населеного пункту і ситуації спрямовує до сімейного лікаря або передає інформацію певній бригаді, яка їде на виклик. На місці лікарі надають першу допомогу і вирішують, у яку лікарню везти пацієнта. Завдяки єдиній диспетчерській службі на карті області ми бачимо всі автомобілі, де вони знаходяться. Якщо, наприклад, бригада їде вже з виклику і бачимо, що вона по дорозі може заїхати на інший виклик – спрямовуємо машину туди, – каже Олександр Ярошенко.
Втім очільник установи зауважує, не все так швидко і легко, як здається на перший погляд.
Відповідайте на запитання диспетчера
– Бувають різні ситуації. Дзвонять, кажуть, от приїжджайте і все – погано. А у диспетчера є певний алгоритм. Він запитує – скільки років, номер телефону, нудить чи ні, яке дихання та інше – не просто так. Але перебивають у відповідь, «що ви мене питаєте, у мене температура 40, давайте приїжджайте». Для чого ми це робимо – щоб знати, яку бригаду до вас відправити. 
Тому, будь ласка, не втрачайте час свій, диспетчера і лікарів. Краще швидко пройти всі пункти – буде ефективніше. Буває, телефонують, кажуть: «Чоловік у дивному стані, але я близько підходити не буду, бо боюся, що він візьме ножа і поріже». А ми приїдемо, лікарів – не поріже? Питаємо, він потребує екстреної медичної допомоги? «Ні, але він якось неадекватно поводиться». Радимо викликати поліцію, вони приймуть рішення і, якщо треба, ми обов’язково приїдемо. Люди не задоволені такою відповіддю, але у нас є протокол – ми раніше виїжджали на будь-який дзвінок до реформи. Сьогодні – ні. Якщо це хронічні хворі – радимо звернутися у першу чергу до сімейного лікаря і можемо порадити, що зробити, які ліки можна прийняти, коли температура піднялася чи тиск. Ми виїжджаємо на випадки, які загрожують життю людини.
Поважайте час! Не викликайте швидку дарма!
– Інколи дзвонять у швидку, щоб зробили уколи чи поставили крапельницю: «Чого ви не приїжджаєте, мені лікар призначив!». Бо у той час, коли швидка їздитиме робити уколи, хтось може потребувати невідкладної допомоги. Часто скарги бувають необґрунтованими. Усі розмови записуються і їх можна прослухати. Інколи буває дзвонять ледь не кожні півгодини, питають, який день, яке число, година. Ми, звісно, кажемо, але просимо більше не телефонувати з таких питань і пояснюємо, що в цей час можуть дзвонити ті, кому дійсно потрібна допомога. Бувають випадки, батьки розповідають дорослим дітям, які проживають в іншій області, що у них температура. Діти від переживання викликають батькам швидку, але коли бригада приїжджає на виклик, то люди кажуть: «Чого приїхали, ми не викликали, нам не потрібна допомога». І добре, якщо за цей час нічого не сталося і нікому дійсно терміново не знадобилися лікарі. Тому просимо викликати швидку лише у невідкладних станах, – звертається директор центру.
текст: Наталка Маринець
фото: Ігор Демчук
