Галина Бузуляк: зараз хочу про це говорити, щоб люди не забували, за що загинув мій син
Цього року це мав бути п’ятий – ювілейний – спортивний турнір в Іванівській загальноосвітній філії Соколівської об’єднаної громади на честь його пам’яті. Карантин не дозволив школярам зібратися разом на змагання, але не завадив згадати хорошого хлопця, який незримо завжди поряд зі своїми земляками. Рідні й односельці досі лагідно називають його Тоша… Анатолій Бузуляк загинув 29 липня 2014 року. В Іванівській загальноосвітній філії започаткували спортивний турнір на Кубок його імені. Цей турнір відбувається 29 листопада у день народження Анатолія Бузуляка і став уже традицією вшанування пам’яті Героя. Яким його пам’ятають рідні, друзі – розповіла мама Галина Бузуляк.28 липня 2014 року розвідгрупа з 19 військовослужбовців третього полку під командуванням підполковника Сергія Лисенка виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве. Власник ферми зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня. В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців. Серед них був і сержант Анатолій Бузуляк.
– Я кожного року чекаю цей турнір. Хоча померлим день народження не відзначають, але я бачу, як діти чекають на ці змагання, особливо школярі з Іванівської і Байрацької шкіл, там, де свого часу вчився Тоша, – розповідає Галина Бузуляк.
Спортивний турнір на кубок Анатолія Бузуляка започаткували у 2015 – на першу річницю його загибелі. Ідею підказав учитель фізкультури Іванівської загальноосвітньої філії Сергій Сергієнко. Оскільки школа дев’ятирічна, то вирішили зробити спортивні естафети для молодших школярів, щоб кожен міг взяти участь і відчути дух азарту.
– Тоша був дуже спортивним хлопцем, брав участь в усіх змаганнях, де яка естафета чи футбол. Дуже любив перемагати. Мав спортивний розряд із легкої атлетики. Пригадую курйозний випадок, коли він уже був у восьмому класі, були якісь змагання для молодших за віком школярів. А він був низенького зросту, то його записали в учасники під іншим прізвищем, трохи обманули, щоб він взяв участь. Бувало хлопці грають у футбол на іншому кутку села, а він так вболівав і кричав, що аж додому було чутно, – розповідає про сина мама і додає: Тоша мав дуже сильний командний дух. Навіть коли інколи з вітчимом виходив удвох поганяти м’яча і забивав гол, радів так, наче виграв міжнародний турнір. Коли у моду увійшли футболки з написаними іменами відомих футболістів, купив собі таку з написом Роберто Карлос і щитки на ноги. Ці футбольні атрибути сина Галина Бузуляк береже як найдорожчий спогад.
Жінка каже, Тоша дуже любив порядок і справедливість, був дуже уважним і турботливим. Досі згадує його повчання.
– Моїй рідній тітці Валі 80 років. Усе життя вона прожила зі своєю мамою, моєю бабусею, а коли та померла, Тоша почав в усьому їй допомагати, взяв над нею шефство. Інколи, коли сам не міг щось зробити, просив мене. Якось телефонує і питає: мамо, ти бабі Валі води принесла? А я відповідаю: ні, бо не було коли. Тоша мені каже: от будеш старенькою, а тобі хтось і скаже – не зробив, бо було ніколи. Так я це повчання запам’ятала на все життя. Син був дуже уважний, цікавився, як у кого справи. Жалів усіх немічних і обездолених, допомагав їм, – ділиться спогадом мама.
Анатолій Бузуляк у 2009 році пішов на військову службу за контрактом. Служив у третьому окремому полку спецпризначення. У 2011 році підписав контракт уже вдруге.
– Тоша служив у Донецькому аеропорту разом із нашим земляком Сергієм Сєнчевим. Дружина Сергія мені розповідала, що якось він подзвонив їй і каже, передай мамі Толі Бузуляка, що він дуже уважний, усім допомагає. Розповідав, що тоді саме Великдень був, то Тоша у кружці варив по одному яйця, розмальовував їх маркером і дарував побратимам як писанки, вітав друзів так зі святом. Вони охороняли перший термінал аеропорту, це вже був 2014 рік, але він ще працював, літаки літали. А потім почалося… Там він прийняв перший бій. Мені про це вже розказали на другу чи третю річницю його загибелі хлопці, які з ним служили. Щороку вони приїжджають на його могилу. Цього року приїжджали Сергій Глондар і Олександр Коріньков, які п’ять років були в полоні. Розказували, як вони забирали тіла наших хлопців, які пішли на пошуки збитого пілота. Їх було 19 у групі, 10 загинули, 4 вийшли, 5 потрапили в полон, – ділиться спогадами мама Героя.
Жінка каже, коли Тоша служив, завжди їй телефонував, заспокоював, щоб вона не хвилювалася.
– 25 липня мій день народження, а Тоша зателефонував мені 23 липня і попередив, що пару днів у нього буде вимкнений телефон, бо мають виконати якесь завдання. Я ці два дні була спокійна. А потім він знову подзвонив і сказав, що в Дніпрі охороняють склади. Говорив зі мною спокійним голосом і я йому вірила. Уже пізніше мама Сергія Лисенка, командира їхньої групи, який також загинув, мені розповіла, що їхня група знайшла одного збитого пілота. А 29 липня вони пішли шукати другого. Шукали на непідконтрольній території. Їхня група вже не повинна була туди йти, бійці були втомлені і дезорієнтовані. Але їх туди відправили на старому Уралі, за 30 кілометрів від лінії розмежування. Це було просто самогубство… – не стримуючи сліз розповідає мама. – 29 липня Тоша мені зателефонував. Було дуже жарко. Говорили про погоду, на відсторонені теми. Після цього зв’язку з ним уже не було. Ні 30, ні 31 липня. А 1 серпня подзвонила знайомим, мені кажуть: щось десь сталося, а що – не знають. Кажу чоловікові: завтра поїдемо в частину, може там щось дізнаємося. А о другій годині дня подзвонив мій старший син Сергій і каже, дай дяді Колі трубку (вітчиму). По його виразу обличчя я все зрозуміла, а він каже: Тоші немає…Їх довго не везли додому. Коли здали аналіз ДНК, лише 4 серпня дозволили забрати. Син і чоловік мені не дозволили їхати за ним, сказали, що побачу його вдома. Я так сподівалася, що його ще побачу, але ховали у закритій труні. Мені лише сказали, що Тоша був цілий, снайпер поцілив йому в око. В медичній довідці написали черепно-мозкова травма, тіла просто довго пролежали на сонці…
П’ять років минуло як загинув Анатолій Бузуляк. Але біль втрати у материнському серці не згасає. Від цього болю хотілося кричати на весь світ, хотілося заховатися від нього в найглибшу западину. Зараз Галина Бузуляк хоче про це говорити, щоб крім неї, усі знали, кому вже, можливо, і діла немає до того, за що загинув її син.
– Якщо про це не говорити і не нагадувати, то люди дуже швидко забувають про це. Це рідним болить, вони розуміють, а чужі забувають. Така людська сутність. Тому я ходжу в школу, зустрічаюся з дітьми, кажу їм: приходьте до Тоші на могилу. Діти не всі розуміють чому загинув мій син, ким він був. Але через радісні емоції, які вони переживають у спортивному турнірі, вони пам’ятатимуть і про мого Тошу. Я вдячна дітям. Вшанування пам’яті Тоші у день загибелі – 29 липня, це канікули. Мені дуже приємно, коли діти приходять на його могилу і про це пам’ятають, – каже Галина Бузуляк.
Анатолій Бузуляк був дуже відкритим і доброзичливим, мав багато друзів не тільки серед хлопців, а й серед дівчат.– Вони мені і зараз телефонують, питають: тьотя Галя, як ви? Тоша мав багато друзів, а був однолюбом. Зустрічався з дівчиною, планував одружитися… Вона досі так заміж і не вийшла. І він без долі, і вона… Ми з нею спілкуємося, підтримуємо одна одну. Але життя триває, у неї все має бути, родина, діти. Я Тошику ніколи ні в чому не відмовляла, годила в усьому, готова була йому життя віддати, а він віддав своє… – зі сльозами каже мама.
Родина ще не оговталася від горя, як біда спіткала старшого сина – Сергія. Йому діагностували тяжку недугу, яка потребує тривалого і вартісного лікування, а він – допомоги.
– Торік навесні Сергій почав скаржитися на ногу, наче її відбирає чи потягнув. Звернувся в поліклініку. Його поклали в лікарню, пролікували, але покращення не відчув. Думав, поболить і перестане. Сина лікували, ставили різні діагнози, а цієї весни йому стало зовсім погано, праву ногу відібрало зовсім, ліву також почала вражати хвороба. Харківські лікарі встановили діагноз: боковий атеросклероз на генетичному рівні. Рідкісна хвороба, нехороша і страшна, – розповідає мама Галина Бузуляк.
Жінка каже, син працював старшим інспектором відділу безпеки дорожнього руху управління патрульної поліції області. Наприкінці жовтня його комісували. Нині він чекає на висновок МСЕКу.
– Сергію призначили підтримуючу терапію. Вона не лікує, а лише подовжує життя. Лікування дороговартісне. Тільки на необхідний препарат на місяць треба 22 тисячі гривень, – каже мама.
За рік лікування і встановлення діагнозу родина вже витратила всі заощадження і потребує допомоги небайдужих.
Допомогти можна, перерахувавши гроші на карту Приватбанку: 4731 2196 1268 5234 (Бузуляк Галина Дмитрівна – мама)
текст: Любов Попович
фото: memorybook.org.ua, із соцмережі
