Про неї має знати вся країна: 83-річна бабуся Діна шиє валянки для бійців
Діна Малецька живе у селі Клинці Кропивницького району. Жінці вже 83 роки. За своє життя вона побачила і перенесла чимало. Чи не найболючіший спогад – Друга світова війна. Коли у 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, літня жінка не змогла залишитися осторонь. Вона зізналася «КП», нині серце болить від кожної звістки про втрати і не може без сліз сприймати новини про події на сході. Попри поважний вік, певні проблеми зі здоров’ям і різні життєві негаразди, жінка вирішила допомагати борцям за незалежність країни. Вже шість років жінка шиє і передає на схід валянки і рукавички, а по можливості – підтримує грошима і харчами.
– Я дуже настраждалася у війну… Ще зовсім маленькою була, але в пам’яті відклалися ті події. Нас німці виселили з будинку, ми жили в сараї – мама, бабуся і я. А в нашій хаті зробили німецьку кухню. Усі три роки, поки стояли німці у нашому селі (у Злинці Маловисківського району – «КП»), там була кухня. Весь двір був закиданий різними ящиками від продуктів. А мої родичі партизанили. Дядько працював у поліції. У кінці городу всю війну простояв стіг сіна, під ним була велика яма, в ній ховалися чоловіки, а потім їх забирали чи в партизанські загони, чи ще кудись. Страшно подумати, що було б, якби німці знайшли цю й інші схованки. А був знак – Павло Максимович проїде у Злинці на коні – усі знали, це сигнал, що буде облава. Всі ховалися хто куди, – стримано ділиться спогадами про війну Діна Іванівна.
Лише за три десятиліття жінка дізналася, що там у ямі збиралися ті, хто боровся за вільну Україну.
– Із нашого села знаю забрали дядька Івана, здається десь на Донбас. Слідом за ним туди ж переїхала його сестра Марія – такі хороші люди. Уже після війни цей Іван до нас в село приїхав збирати відомості про партизанів, а мама – я її такою ніколи не бачила, у неї була просто істерика… Вона і в Голодомор настраждалася, потім ця війна. А у 1975 році я їздила до них на Донбас. І вони мені роз’яснили всю історію про яму. Іван і Марія були зв’язківцями. Вони приводили до тої ями підпільників, а звідти вже у загони –
«боротися за вільну Україну» – пошепки мені говорили вони. Бо навіть в 75-му році не можна було голосно говорити таке, – продовжує розповідати жінка стишеним голосом.
Ці, та ще купа інших спогадів, які Діна Малецька тримає в собі, не дають забути ту війну.
– Якось потрапила 9 травня у Кропивницькому на заходи до Дня Перемоги на Фортечних валах. Мені там стало зле, я знепритомніла, викликали швидку. Не можу спокійно дивитися... Для мене армія – болючий спогад. І от знову війна. Мені так шкода дітей, що бачать те все, дітей, які гинуть там! Клянуся, мені здається, я готова всіх їх собою закрити, пригорнути до себе, – плаче жінка.
Від рідних жінка дізналася, що на площі Богдана Хмельницького волонтери встановили намет, де збирали допомогу для бійців на сході.
– Я спочатку передавала продукти. А потім дивлюся по телевізору, Господи, вони бідні ходять хто у чому, а надворі ж холод, багнюка. А я ж шию валянки. Зробила і валянки, і рукавички, зять Дмитро відвіз до пункту збору допомоги. Потім він мені каже «бабусю, тут питають, чи ти не зможеш ще нашити?». Кажу, звичайно. Тільки мені ж треба з чого шити. І він мені кілька мішків речей привіз – старі шуби, пальта. Я ще нашила. Потім із площі прибрали той пункт збору. Доручила рідним дізнатися, куди тепер можна носити. Знайшли волонтерів, які возили на схід. Потім щось не вийшло відправити, а я ж знаю, що хлопцям треба і у мене є нашите. Знайшла в газеті номер волонтерки Людмили Шукрути, подзвонила, вона сказала, що допомагає діткам хворим. Але прошу: порадьте когось, хто зможе передати валянки і рукавички нашим хлопцям. Вона дала телефон Тетяни Сили. І вже кілька років віддаю нашите їй, а вона далі бійцям відправляє, – каже Діна Малецька.
Тканину і старі речі для валянок жінці передають як рідні, так і незнайомі люди, навіть із інших областей.
– Родичі надсилають старий одяг, якось із Олександрійського району передали 10 мішків –
куртки, шуби, пальта, джинси, трикотажні речі. Потім діти дали оголошення в інтернеті, то з Одеси, Києва присилали великі пакунки. Добре б, якби був ватин. Я оце вже дитячі матраци розбирала і старі ватні ковдри, – розповідає жінка.
Теплі речі для захисників бабуся шиє щодня. «КП» застала Діну Іванівну якраз за справою –
вона порола ватну ковдру, щоб потім утеплювати валянки.
– Господарства у мене ніякого немає, одна собачка. Далеко нікуди не ходжу, пересуваюся з паличкою. Їсти зготувала і шию захисничкам нашим. Правда, вже важко шити, руки дуже втомлюються. Шию на машинці, але є такі моменти, коли треба і вручну. Не знаю, як довго ще зможу те робити. Казала волонтерам, може будуть люди, які захочуть шити – я навчу. Але поки ніхто не звертався.., – каже співрозмовниця.
По можливості, жінка підтримує захисників фінансово чи передає продукти.
– Коли мені виповнилося 80 років, вітали по-різному – подарунки, гроші. Назбиралася тисяча гривень. Я дзвоню Тетяні – буду в місті, передам тобі тисячу гривень. Хлопцям треба був бінокль і якраз тих грошей не вистачало. Також по 200 гривень давала щомісяця. А тепер грошима не можу допомогти, самій все треба купляти. Після тої голодовки завжди був у нас запас – мука, цукор, сірники… Я так звикла і у мене це все має бути про всяк випадок. Було, що замело Клинці, а мені не страшно, у мене все необхідне є. Колись робила сушку хлопцям. А цьогоріч геть трохи її вийшло. Ще дві ікони вишила, передала на схід, – каже жінка.
За вчинки Діну Малецьку нагородили медаллю Православної церкви України «За жертовність та любов до України».
– Відзнаку особисто вручив Владика Марк. Я приїхала раніше і ми години дві говорили з ним, для мене це велика честь, – зізнається жінка. – Я не вважаю те, що я роблю – подвигом. Це обов’язок кожної порядної людини.
«Мене запитують, чи можна робити добрі справи по-тихому? Відповідаю – ні! Ось, наприклад, про цю людину має знати вся Україна. Моїй любій, дорогій Діні Іванівні 83 роки. Я в захваті від неї! Впевнена, що в цієї бабусі немає часу на депресію, відпочинок чи порожні балачки на лавочці з сусідами. Вона знає, що незабаром прийдуть холоди і треба подбати про хлопців-захисників. Вона каже: «Там синочки чекають». Тільки уявіть, як у такому віці сидіти за швейною машинкою, кроїти і шити... А ще ж треба знайти на це неабиякий матеріал. Вчора, вкотре, отримала від неї 60 пар рукавичок і 20 пар валянок. Це ж скільки часу і сил вона не пожаліла? Дехто подумає, а чи потрібно це бійцям? Упевнена – потрібно! Бо хлопці не сидять у теплій квартирі на дивані. Їм часто доводиться бути на холоді і мокнути під дощем... Без сумніву, пошиті з любов’ю теплі речі їм щоразу знадобляться. Тож іду купляти калоші... А товар цей відправлятиму за найбільшої потреби. Низько кланяюся Діні Іванівні, бажаю здоров’я і довгих, продуктивних років життя!»
Тетяна Сила,
волонтерка
фото: із соцмережі
