Віктор Мєдвєдь: про сільські авторитети, виховання працею і перспективу Мар'янівки

У народі недарма підмітили, що людину завжди тягне в ті місця, де, як кажуть, її пуп заритий. Пройтися знайомою з дитинства сільською стежкою і відчути босими ногами тепло землі, вдихнути аромат різнотрав’я, торкнутися батьківсь­кої хати і привітатися з людьми… Невидимий зв’язок із рідною землею – це не тільки ностальгія за часом далекої юності, інколи це надзвичайно сильна мотивація до того, щоб вдихнути життя у ті місця, де воно давно завмерло. У цьому переконаний Віктор Мєдвєдь, який народився і виріс у селі Мар’янівка Маловисківського району. Він добре пам’ятає час розквіту села, коли будувалася інфраструктура, дороги, школа, коли в селі вирувало життя, а люди були радісними. Звісно, Мар’янівка не стала винятком і, як і всі села України, відчула державну байдужість і занепад. Але багато в чому до цього приклали руку і самі люди. Як повернути повагу до сільських авторитетів, як стати на шлях розвитку, у чому перспектива для жителів Мар’янівки – про це розмова з кандидатом на посаду Мар’янівського сільського голови Віктором Мєдвєдем.

Час розквіту Мар’янівки припав на моє дитинство та юність. Я був свідком, як на плантаціях чагарників будувалося село. Це був період загальної радості та віри в перспективу свого майбутнього. Генератором такого перетворення став тодішній директор бурякорадгоспу Олександр Шатний. Саме за його керівництва Мар’янівка зазнала знач­них змін: збудували школу, дитячий садочок, універмаг, ресторан, кафе, стадіон, адмін­приміщення бурякорадгоспу, багатоквартирні будинки, що дало можливість залучити молодих спеціалістів у село.

– Такий фронт робіт не можливо було зробити одноосібно. Була сільська толока?

– Звісно, для реалізації такого амбітного проєкту потрібна була, як тепер кажуть, команда однодумців. Усіх не згадати, але були такі люди, кого і до цього часу з вдячністю пам’ятають односельці: Павло Козиренко, Михайло Босько, Степан Мельник, Володимир Стоян, Микола Лозенко, Зінаїда Березнєвич. Ми тоді були ще хлопчаки, навчалися в Мар’янівській восьмирічці, нас і малих, і старших залучали до озеленення центру села та інших посильних для дитини робіт. Дитячий світогляд на той час ще не усвідомлював важливість того дійства, а саме тоді в нашій свідомості формувалося розуміння значення того місця, де народився і живеш, в народі про це кажуть «пуп заритий». Наш внесок фізичною працею був малий, відбулося б усе і без нашої участі, бо основну роботу робили дорослі працівники. Але тільки зараз розумієш життєву мудрість та далекоглядність наших учителів, які залучали нас до таких амбітних, майже нездійсненних планів і таким чином робили наше покоління дотичними до історії Мар’янівки. Мабуть, ті люди, які залучали нас, школярів, до цієї участі, відчували значимість цього дійства в майбутньому. Це була своєрідна віха в житті наших, на той час юних, ще не сформованих та не загартованих долею душ. Не стояли осторонь і не обмежу­вали себе тільки шкільними класами наші вчителі. Моєю першою вчителькою була Ганна Тимофіївна Курськова. Директором школи працювала Ганна Яківна Гребельник, яка до того ж викладала хімію і біологію, Ірина Данилівна Гвоздик – російську мову, Володимир Михайлович Ляшецький – фізику. Взагалі в школі працювали багато вчителів, які внесли вагомий вклад у розвиток села, адже допоки наші батьки тяжко трудилися в радгоспі, вчителі трудилися не на менш важливому фронті.

– Фактично старші люди, які невтомно працювали, своїм способом життя стали прикладом для наступного покоління, своє­рідним народним авторитетом. Чи мріяла тоді молодь їхати з села?

– Більшість із нас хотіли отримати спеціаль­ність, влаштуватися на роботу, одружитися та будувати своє життя саме в селі. Для цього були всі підстави, адже для самореалізації не обов’язково було мати великі статки. Досить було бути вправним у своїй справі, відповідально ставитися до роботи, працювати на колективний успіх. Це ті основні принципи, що гарантували авторитет і повагу серед односельців. Таких людей у Мар’янівці було дуже багато. Комбайнери –
Анатолій Самойленко, Анатолій Ребежа, Богдан Іллєчко, Олексій Горбенко, механізатори – Віктор Бовкун, Віктор Бурда,
Микола Савченко, Петро Юрченко, водії – Валентин Галушка, мій батько – Василь Медведь, Борис і Леонід Рудяченки, Григорій Вдовенко, Олександр Яценко, Михайло Перетятко та його син Микола, Василь Босько. Саме вони стали фундаторами суспільного визнання престижності та значимості людини праці. Зрозуміло, ми брали з цих дядьків приклад, копіювали все: і хороше, і не дуже. Але в своїй основі вони були для нас авторитетами, і цей загальний збірний образ сформував нас теперішніх. Майже всі з перелічених односельців мали лише початкову освіту, не вивчали ні етику, ані естетику, життя їх не вчило правилам і манерам, але вони мали чоловічий дух, із ними було надійно і затишно. Біля них росли і ми, загартовані тракторними бригадами, гаражами, конюшнею, фермою і полем… Це наклало великий відбиток на долю мого покоління. У переважній більшості ми скопіювали манери, підходи, звички, принципи життя наших авторитетів. Більшість із нас здобули освіту, доросли до значимих посад, але ми, можливо, й самі цього не помічаючи, до цього часу використовуємо ті інструменти, які своїм життєвим прикладом надали наші вчителі.

– Можна тільки уявити, як важко доводилося працювати людям, але при цьому вони раділи життю і не менше трудилися у власному господарстві. Як це вдавалося?

– Окремо хочу сказати про тваринників, які працювали в радгоспі. Це був каторжний труд. Хто присвятив своє життя цій професії є справж­німи героями. Люди трудилися змолоду і до виходу на пенсію. Дуже шкода, що розмір пенсії за багаторічну важку працю жалюгідний. Доярки – Лідія Рябоштан, Ніна Вовченко, Любов Швидюк, сестри Людмила і Катерина Безрідні, Любов Пашкова, телятниця Поліна Дулуб, Михайло та Марія Скрипніки, свинарки – Марія Шміцька із чоловіком Іваном, Тамара Медведь, конюхи Пилип Полтавець та Віталій Березнєвич. Звісно, це не всі люди, хто своїм ратним трудом вніс неоціненний вклад у розвиток Мар’янівки. Ще були і польова та городня бригади та садівники, чого тільки варті такі імена як Харитон Лапа та Валентина Турчук! Також функціонували будівельна бригада, цегляний завод, соціальна сфера, в тому числі і парк відпочинку з каруселями, які були не в кожному районному центрі, кооперація тощо.

Уявіть собі, в радгоспі була чимала пасіка, а опікувалася нею звичайна сільська жінка Людмила Сташенюк.

У радгоспі працювали близько ста осіб допоміжних працівників – різноробочих. Ці люди внесли неоціненний вклад у розвиток села: Катерина Рахуба, Надія Рябоштан, Надія Бурда, Ольга Місюра, Люба Буслакова, Марія Полянська, Олена Кулик, Тетяна Горбенко, Марія Самойленко, Діна Купріян, Наталія Козиренко, Таміла Літвінова, Петро та Ольга Пішки, Петро та Марія Хмаруки, Валентина Брасло, Віра Буйніч, Надія Тітаренко. Це був якийсь особливий пласт молодих, симпатичних людей, які мріяли про квітучу Мар’янівку, пишалися причетністю до такої великої справи. Невелику заробітну плату компенсувала гордість за очевидний результат. На превеликий жаль, багато з перелічених людей уже відійшли у вічність…

Виросло нове покоління, вже діти та внуки продовжують справу батьків. Вони серед нас: хто організував власний бізнес, хто долучився до вже створеного, хто реалізував себе в освіті, соціальній сфері. Це гордість і окраса громади.

Згадуючи ті часи, варто зазначити, що не тільки ставленням до роботи славився наш сільський люд! Яка була художня самодіяльність: хор, танцювальні гуртки, майстри гумору, вокальні виконавці, духовий оркестр під керівництвом Володимира Тітаренка та естрадний ансамбль під керівництвом Віктора Лизня. А Станіслав Бондаренко – дипломований музикант, фахівець, саме під його керівництвом художня самодіяльність в селі була на найвищому рівні.

– На вашу думку, що треба зробити, щоб Мар’янівка знову побачила позитивні зміни, а люди перспективу?

– По-перше: треба почати з голови громади. «Корупція є абсолютне зло. Сам не краду й іншим не дозволю!» – це не тільки пункт №1 моєї програми, в це гасло ще повинні повірити люди. Тільки безапеляційний авторитет керманича громади є запорукою успіху в питанні управління. На цій посаді платники податків платять доволі хорошу заробітну плату голові, якщо треба більше – йди в бізнес!

Друге: інвестувати знання, увагу, кошти і всі інші блага в освіту підростаючого покоління. Патріотичне виховання, освіта, можливість отримувати знання, молодість, бажання трудитися і заробляти гроші, молоду енергію, кар’єрні амбіції – це те, що шукає зараз молодь, і знаходить… за кордоном. Майбутніх перспективних голів громади, вчителів, юристів, медиків бухгалтерів, механізаторів треба розгледіти ще за шкільною партою. А далі суспільство повинне потурбуватися про освіту та працевлаштування. Якщо громада про це не потурбується – нас чекає кадровий голод. Сусідні країни це зрозуміли давно, про що свідчить масова міграція молоді за кордон у пошуках роботи. Патріотичне виховання, любов до землі, на якій народився і виріс, фахова підготовка, додайте до цього можливість самореалізації – це основні пріоритети для місцевої влади.

Третє: люди повинні зрозуміти, всі покращення, які здійснюються в громаді – зроблені за гроші членів громади, які добросовісно сплатили податки. Сільський голова й адміністрація за свою роботу отримують заробітну плату. Тому кожен член громади має цілковите право проконтролювати ефективність використання, а адміністративний апарат надати виключну інформацію.

Четверте: необхідно вивільнити бізнес від чиновницької опіки. Переважну більшість проблем, пов’язаних із веденням бізнесу людина має можливість вирішити самостійно, але за однієї умови, якщо чиновники їй не заважатимуть. Завдання виконавчих органів громади – створити такі умови.

І, нарешті – повага до приватної власності і, як наслідок, повага до успішних людей. Саме люди, які чесно нажили капітал, розпочавши з «кравчучки» або з трактора, зібраного з металолому, а зараз мають відносний достаток, повинні бути в пошані. Це люди, які сплаченими податками утримують соціальну сферу. Посередник між чинним законодавством і суб’єктом підприємницької діяльності у вигляді голови громади абсолютно зайвий і шкідливий.

Мій батько оформив фермерське господарство в 1994 році, на той час слово «фермер» мало трохи скептичне значення. Знадобилося 26 років, щоб люди зрозуміли, що «не святі горшки ліплять», і підприємницька діяльність в частині вирощування та реалізації сільськогосподарської продукції є посильна робота хоча і зі своїми повсякденними проблемами та ризиками, але в кінцевому результаті дає можливість фінансової незалежності.

Перебудова дала великі можливості для економічної свободи, але в той же час активувала корупцію, Мар’янівка не стала винятком. Не всі вистояли перед спокусою покращити своє матеріальне становище за рахунок ресурсів, які належать громаді. Дивлячись на сьогоднішню Мар’янівку стає сумно. За двадцять останніх років – ніяких покращень. Звичайно можна розповідати про обмежений бюджет сільради, всесвітню економічну кризу, про коронавірус, про інші виклики. Але для розуміння наведу цифри: торік бюджет сільської ради складав 26 мільйонів гривень, а цього року він складає 36 мільйонів. Більша частина з них – державні дотації та субвенції. Треба розуміти, що починаючи з 2021 року на такі «подарунки» можна не розраховувати, ці кошти потрібно зібрати у вигляді податків та зборів із платників податків, тому наповнен­ня бюджету громади напряму залежать від економічного розвитку.

На жаль, засади взаємовідносин між членами громади і виконавчим органом влади ніяким документом не регламентовані. На мій погляд, при виконавчому комітеті громади повинна постійно діяти Громадська рада. Це дорадчий орган, склад якого формується з членів громади, котрі користуються повагою серед односельців. Якщо голова громади ставить за мету витримати справедливість у частині розподілу ресурсів, що належать громаді, то Громадська рада може стати надійним помічником та дороговказом.

Ви можете заперечити: є закон про місцеве самоврядування і матимете рацію. Закон розрахований на ідеальну систему взаємовідносин виборців і кандидатів на посади, а саме на прозорість, порядність, вихованість, совість врешті-решт. Автори цього закону не поставили ніяких запобіжників від можливості спотворення його суті, адже його мета навпаки врегулювати взаємовідносини членів громади й органів влади. Тому участь громадськості в контролі за використанням бюджетних надходжень є не тільки бажаною, але і необхідною.

текст: Любов Попович
фото: Ігор Демчук

ВИБОРИ-2020