Партизанка Валентина Долженко: Зігнали людей у центр села і подавили танками. Було страшне видовище, криваве місиво

Все далі віддаляє нас час від років Другої світової війни, все менше лишається живих очевидців тих страшних подій. 22 вересня в Україні відзначають День партизанської слави. У Кропивницькому сьогодні залишилося лише троє людей, які мають статус підпільників. Однією з них є Валентина Семенівна Долженко. Своїми спогадами про життя у партизанському загоні вона поділилася з «КП».

Валентині Долженко – 83 роки. Коли почалася війна їй було лише чотири. Хтось, можливо, скаже, яка ж вона партизанка, коли у війну була малолітньою дитиною. Утім маленька дівчинка тоді на собі відчула увесь біль, поневіряння, холод і голод на рівні з дорослими. Ті дитячі спогади про життя у лісі, в чужих людей, про знущання фашистів, про кров і смерть і сьогодні свіжі, наче все те трапилося вчора…

– Мені було чотири роки, коли почалася війна. Відступаючи, усі партійні керівники міста зібрали свої сім’ї й евакуювалися, а мого батька – Семена Івановича Долженка залишили у Кіровограді для організації підпільної роботи. Але і він змушений був виїхати з міста, щоб розгорнути підпільну діяльність. Батько забрав усю родину – маму, двох старших братів 13 і 19 років і мене, малу, і ми поїхали машиною у село Підлісне, що нині Кропивницького району, – ділиться дитячими спогадами Валентина Семенівна. – Дуже доб­ре пам’ятаю, як степовою дорогою з міста рухалася колона людей старих і малих: хто ніс вузли з речами, хтось тягнув возики, хтось ішов зовсім без нічого, несли малих дітей на плечах і на руках. І раптом налетів німецький літак. Зробив коло над біженцями, а потім розвернувся і почав скидати на людей бомби. Люди в паніці почали розбігатися. Все було дуже раптово і несподівано. Батько вскочив у вирву від вибуху, а мама тримала мене на руках і впала прямо на місці і випустила мене з рук. Я відкотилася від неї на якусь відстань і в цей момент між нами падає бомба. На щастя, нікого з нас не поранило, а лише накрило землею, але страх, який охопив мене в ту мить, пам’ятаю і досі.

Дорога до лісу для родини Долженко виявилася досить довгою, розповідає жінка. Зразу родина добралася до Знам’янки, аби там зв’язатися з місцевими партійними керівниками, але Семена Долженка там сприйняли за ворожого шпигуна і мало не заарештували. Вчасно нагоди­лися люди, які його впізнали, і це врятувало йому життя.

– Надворі уже був жовтень, коли ми облаштува­лися в лісі під Підлісним. Ночі були вже холодні. У нас тоді ще не було землянки чи якогось укриття, спали на купі хмизу і вкривалися гіллям. Пам’ятаю, що радист спускався у ярок і ловив на своїй радіостанції хвилю, щоб дізнатися хоч якісь відомості, що відбува­ється на фронті. Тоді не було ніякого іншого джерела інформації. Коли щось дізнавалися, писали листівки, вночі пробира­лися в місто і розкидали їх, щоб люди знали інформацію з нашого боку. В партизанському загоні починали роботу з організації явочних квартир і зв’язкових. Пам’ятаю родини Тригубенків, Цюпи, які ризикували своїми дітьми, але були підпільниками. Якби тоді німці дізналися про це – розстріляли б умить. Дівчата й хлопці з міста дізнавалися про партизанський загін і приходили, щоб там залишитися. А скільки їх німці розстріляли, запідозривши у підпільній роботі… – скрушно згадує партизанка.

Коли бої наблизи­лися до Підлісного, малу Валюшу батьки вирішили залишити у лісничого Дмитра Чубова. Його хата самотньо стояла на околиці лісу. Дівчинці пояснили, що це її дідусь і вона поживе у нього. А дід уже навчив її говорити раптом нагряне облава, що її мама і тато загинули. Одного дня так і сталося.

– До дідової хати прийшла група німців і зупинилися на ночівлю. А вночі до нього прийшли зв’язківці із черкаського лісу. Дід до них вийшов і якось передав, щоб ішли звідси, бо тут повно німців. Це помітив один із фашистів і трохи зрозумів розмову. На ранок вони підняли діда з лежанки і хотіли вивести з хати, я вчепилася в нього і не відпускала, то німець вхопив мене і так жбурнув на підлогу, а потім ще й ударив прикладом. Далі я вже не пам’ятала нічого, заховалася під ліжко. А в цей час німці так познущалися над дідом, побили його, вибили зуби, зламали руку і вкинули у погріб. Хату підпалили. Я напевно там і загинула б, але дід якось вибрався з погреба і встиг винести мене з полум’я в чому була. Вже було зовсім холодно. Він привів мене в село Григорівку і залишив у родині, де було багато дітей. А за кілька днів туди нагрянула облава, щоб грабувати людей. Пам’ятаю, що усім жінкам наказали лягти долілиць, а двом чоловікам, яких застали в селі, накинули на шиї петлі з мотузок, прив’язали до коней і тягли так кілометрів шість аж до Підлісного. А жінок і дітей усіх посадили у вантажівку і відвезли туди ж у жандармерію, а по суті у тюрму. Кілька днів ми сиділи в тій тюрмі, поки зв’язковий не повідомив батькові, що разом із ув’язненими там і його донька. Тоді вночі у ліс партизани привели старосту села і батько каже йому: роби все, щоб усіх людей відпустили. Так і сталося, відпустили усіх, крім мене. То тоді вже партизани з боєм вночі відбили усіх, хто лишався в жандармерії і я з того часу аж до звільнення Кіровограда була в лісі у партизанському загоні з батьками, – розповідає Валентина Долженко.

 

(Нарада в Нерубаївському лісі. Секретар підпільного обкому Михайло Скирда (в центрі), партизан Сава Філіпенко (зліва), командир партизанського загону імені Ворошилова Семен Долженко)

Дитяча пам’ять добре закарбувала, як під час бою батька – командира партизанського загону імені Ворошилова, тяжко поранили. Партизани вирішили відступати, а всі вони давали клятву, якщо когось із них тяжко поранять і він створюватиме загрозу життю інших членів загону, то цього пораненого дострілювали.

– От мій батько поранений і непритомний, йому роздробило руку так, що повилазили кістки, і поранило в бік. Всі зібралися і почали голосувати, чи його застрелити, бо загін не міг із пораненим швидко відступити, чи заховати і залишити у лісі. Всі проголосували «за», останньою руку підняла моя мама. Але комісар загону каже, не будемо цього робити, давайте заховаємо його в кущах ліщини, а вночі повернемося і заберемо, якщо він виживе. Так і зробили. Партизани відійшли так, щоб відволікти увагу німців від того місця, а вночі повернулися і забрали батька. Він був живий, – ділиться спогадами жінка.

Семен Долженко вижив, але те поранення на все життя залишило йому спогад. Рука його зрослася неправильно і частково втратила свою функцію. Жінка каже, після війни Семену Івановичу пропонували прооперувати руку і скласти кістки правильно, але він на це вже не погоджувався.

Пам’ять навіки закарбувала страхіття, які Валентині Долженко довелося побачити в роки окупації. Каже, біля Підлісного велися тяжкі бої, село шість разів переходило з рук у руки, то до німців, то до радянської армії. Німці дуже лютували і свою злість виливали на селянах.

– Коли вчергове німці зайшли в село після того, як їх наші війська відтіснили, вони були, як звірі. Зігнали всіх людей у центр села і просто подавили танками. Там було страшне видовище, криваве місиво. Багато хто знає пам’ятник чотирьом хлопчикам на околиці села. Це були пастушки, які пасли корів. Вони ганяли худобу і в ліс, аби та напаслася. Коли німці побачили дітей, подумали, що вони зв’язуються у лісі з партизанами. Їх зловили, довго мучили. А потім кількох червоноармійців, яких тримали полоненими, змусили копати яму… Уже за кілька годин село знову звільнили і цю свіжу могилу люди розкопали. Побачене вжахнуло. Червоноармійців німці застрелили, бо їхні голови були пробиті кулями, а цих хлопчиків закопали живими, бо на їхніх обличчях застигли гримаси жаху і болю, а пальці були всі зчесані об землю. Вони бідненькі намагалися відритися, але не вистачило повітря… – розповідає про пережиті жахіття партизанка.

Коли Кіровоград звільнили від фашистів, родина Долженків повернулася в місто, але не в повному складі. Старші брати пішли на фронт воювати. Щоправда їхня війна закінчилася дуже швидко. Валентина Долженко пригадує, що старшого брата Юру хтось із знайомих бачив пораненим у живіт, а середнього Толю – серед полонених. Більше жодних відомостей родина про них не отримувала і по закінченню війни їх вважали безвісти зниклими. Валентина Долженко мала ще одного найстаршого брата по маминій лінії – Володимира. На нього родина отримала похоронку.

Жінка добре пам’ятає повоєнну бідність. Каже, повернулися в місто, а тут – ні кола, ні двора. Долженкам дали квартиру – половину приватного будинку, де вони перший час жили. Не було ні поїсти вдосталь, ні вдягнутися у щось.

– Мої батьки були дуже скромні люди, ніколи ні в кого нічого не просили, ніколи не користува­лися якимись пільгами і не хвалилися, що мають заслуги як підпільники. Тоді так не прийнято було, всі люди пережили війну і були рівними, – розповідає Валентина Долженко і каже, дуже шкодує, що сьогодні пам’ять про тих людей часто викривлена. – Оцей пам’ятник хлопчикам-пастушкам під Підлісним хтось понівечив і звалив. Він довго там лежав, поки врешті добрі люди не поставили його знову. Так боляче, що сьогодні дехто не пам’ятає і не знає, які муки стерпіли ті діти, – скрушно каже жінка.

Ніколи не хизувалася тим, що була у партизанському загоні і Валентина Долженко. Каже, після війни не було коли вчи­тися, треба було працювати, відбудовувати місто і країну. Два десятиліття невтомно трудилася на швейній фаб­риці, шила захисні костюми. Але доля послала їй ще одне випробування. Жінка народила двох синів-близнюків, один із яких від народження мав інвалідність. Назвала на честь загиблих братів – Юра і Толя.

– Може й не треба було давати їм імена на честь покійних братів, бо Толя уже пішов із життя, – зі сльозами каже мама. – Юра живе далеко, приїхати до мене не може, тільки телефонує щодня. Дякую людям, що не забувають мене. Ось і на моє свято, в день партизанської слави, чекаю гостей. Як завжди навідають, привітають, – ділиться найдорожчим Валентина Долженко.

текст: Любов Попович
фото: Ігор Демчук