Ірина Матвієнко: Він завжди казав Сашуні: «Ти будеш мною пишатися»

Глибокі блакитні очі Сашуні Матвієнко пам’ятають багато українців. Це її фото облетіло всю країну, коли у Кропивницькому дівчинці вручили нагороду її загиблого на Донбасі тата Андрія Матвієнка. У 2014 році «КП» розповідала про цю подію, а ще подарувала портрет Саші, який намалювала дніпровська художниця Оксана Федорець. Андрій Матвієнко похований на Алеї Слави на Рівнянському кладовищі у Кропивницькому. Як познайомилися і як народжувалося кохання, про найбільше щастя і найболючішу втрату «КП» розповіла вдова Ірина Матвієнко.

– Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.., – тремтять її слова, коли вона цитує Володимира Сосюру, який немов про їхнє кохання написав цього вірша.

Про кохання Героя України Андрія Матвієнка та його дружини Ірини. Вони берегли своє кохання. Не робили неспішних кроків. Навпаки все виважено, без надриву, з глибокою вірністю, щирістю, справжністю…

Андрій та Ірина познайомилися ще школярами у селі Кузнецовому Доманівського району Миколаївської області, де проживали і навчалися. Він – придивлявся до неї і нама­гався підійти першим, вона – ховала погляд і завмирала, коли відчувала його кроки.

– Наша історія почалася з восьмого класу. Ми поїхали на олімпіаду з української мови в район. З Андрієм тоді навчалися в різних школах, про нього я нічого не знала. І ми з ним в одному класі писали роботи з олімпіади. Я написала найшвидше. Коли здавала роботу, помітила, що в кінці класу сидів дуже гарний хлопець, зосереджено працював над своєю роботою, не дивився на всі боки. Це тривало хвилину... Сподобався, але я ж не буду його шукати… Я навчалася в дев’ятирічці. Далі треба було переходити до іншої школи, щоб здобути повну середню освіту. У 9-му класі діти, які переходили в іншу, найближчу, школу, поїхали знайомитися зі своїми майбутніми однокласниками. І я побачила, що Андрій – мій майбутній однокласник. Ми з ним перший рік у 10-му класі взагалі не спілкувалися. Він мені подобався, я соромилася. Андрій був дуже харизматичний, активний, вродливий, на нього завжди звертали увагу всі дівчата, особливо старшокласниці, – Ірина розповідає історію зародження почуттів.

Нерозлучними Андрій з Іриною стали в одинадцятому класі. В один момент під час перерви їхні погляди перетнулися.

– Продзвенів дзвінок. Андрій сів за сусідню парту. Я засоромилася й опустила очі, читала щось у книзі. Та в ту мить відчула на собі пильний погляд. Коли підняла очі, подивилася у бездонні блакитні очі Андрія. Не знаю скільки це тривало, поки не зайшла вчителька і не сказала: «Урок почався». Після цього ми не розлучалися, – пригадує з хвилюванням дружина Героя.

Ірина згадує, як уперше йшла на дискотеку зі своїм однокласником, як не відпускали батьки, а їй так кортіло побачити його…

– Навколо Андрія завжди було багато дівчат. Ще до того, як ми сиділи поряд, він сказав: «Дівчата, хто йде на дискотеку?». І всі відповідали: «Я йду, я…». А я сиджу тихенько, а він мене питає: «А ти прийдеш?». У той вечір батьків довго не було вдома. І я без дозволу не могла піти. Тато мене не відпускав, я розплакалася. Та мама з ним поговорила і він мене відпустив, – пригадує Іра незабутні моменти, перші побачення, довгоочікувані слова: – Ми з ним зустрічалися... Могли просто сидіти і розмовляти до п’ятої ранку. Нам було настільки цікаво разом. Пам’ятаю, був зоряний вечір і він мені каже: «Я тебе кохаю. Якщо ти мені скажеш: «Так», я буду найщасливішим у світі». З 16-ти років ми не розлучалися, а одружилися, коли нам було по 25. Були дуже відповідальними, розуміли, що треба здобути вищу освіту. У нас такого не було: «Ми їдемо навчатися в одне місто і будемо жити разом».

Їх розділяли міста. Ірина здобувала вищу освіту у Миколаєві, Андрій – у тоді ще Кіровограді, де навчався в Інституті регіонального управління та економіки. Це було велике кохання, в яке не всі навіть вірили. Родичі казали, що на відстані не може бути таких почуттів.

– Ми дуже багато писали один одному листи. Я їх спочатку рахувала – було триста, а потім більше. Кожного тижня ми отримували по два листи один він одного. Тоді у нас мобільних телефонів не було. Я пам’ятаю, чекала одного листа, а його не було. Потім виходила з двору і помітила під шаром снігу просвічувався білий папір. Почала розгрібати сніг, і там був лист від Андрія. Яка я тоді була щаслива! – каже жінка.

У 2007 році Андрія Матвієнка призвали на військову строкову службу. Чоловік служив у окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних сил України в Києві. Повернувся навесні 2008 року. Влітку до нього приїхала Ірина. Разом винай­мали квартиру. Працювали. У 2010 році одружилися у Первомайську, де проживає мама Андрія. Цього року закохані відзначали б десяту річницю весілля, однак доля розпорядилася інакше…

– Я прийшла з лікарні, одразу зателефонувала Андрію, кажу: «Я вагітна». Він обдзвонив усіх друзів, такий щасливий був. Увечері він прийшов додому і каже, а хто ж у нас буде. Ми одночасно кажемо: «Хлопчик». Тоді він каже: «Як назвемо?». Ми одночасно кажемо: «Катя». Сміємося, – пригадує Ірина. Так у сім’ї з’явилася донька, яку назвали Олександрою. – Сашуня у нас була запланована і бажана дитина. Коли велике кохання і народжується дитина – вона для тебе не просто скарб, а діамант.

Обоє насолоджувалися донеч­кою, першою посмішкою, дотиками, обіймами і поцілунками. Ірина любила свого чоловіка безмірною любов’ю.

– Я настільки заздрила його колегам, що вони можуть бачити його зранку до вечора. А я не можу… Я насолоджувалася лише моментами увечері і вранці, коли трохи йшли разом дорогою, я по молоко для Саші, а він на роботу. Я так швидко хотіла зібратися, щоб із ним пройти хоча б кілька кроків, – каже дружина Героя, додаючи, що її чоловік стрімко будував кар’єру у Кіровоградському регіональному управлінні ПАТ «Приватбанк», де був і керівником корпоративного бізнесу, і заступником директора філіалу.

Своїй донечці Сашуні вони хотіли дати все, навіть більше. Андрій дуже хотів, щоб Сашуня пишалася ним… Та війна увірвалася в сім’ю без попереджень. Андрій пішов захищати країну і своїх рідних.

– Коли Сашуні було трохи більше двох років, Андрій пішов в АТО. В один момент усе обірвалося. У мене земля з-під ніг пішла. Він завжди Саші казав: «Ти будеш мною пишатися». Андрія спочатку викликали у військкомат, а потім прийшла повістка. Він зранку поїхав. Сказав, що йому треба пройти медогляд. По телефону сказав, щоб я йому зібрала речі, бо о 17:00 він від’їжджатиме. Андрій ще попросив покласти футболку його друга, яка для нього була, як талісман. Коли збирався йти, казав: «Я давав присягу Батьківщині. Коли повернуся, буду жити із чистою совістю. У мене все є, дитина. Я не боюся йти. Нехай бояться ті, хто цього не має!». Він мене заспокоював: «Не хвилюйся, в мене не попадуть». Вийшла проводжати на вулицю і мені не плакати хотілося, а якесь таке відчуття було… Потім були Маріуполь, Василівка, Успенка, – пригадує Ірина момент, коли проводжала коханого на війну 31 березня 2014 року.

Це було таке довге розлучення для нього, дружини і доньки. Він тоді по телефону казав Ірині: «Я не знаю, як довго батьки можуть не бачити своїх дітей. Я не бачив Сашку день і все…».

– Я не могла без нього знаходитися у квартирі, було порожньо і самотньо. Він коли не зателефонує – ми гуляємо. Він думав, що нам настільки весело, що ми йдемо гуляти. Я йому тоді не пояснила це… Нам було сумно бути самим. Ми були настільки щасливі, що в один момент без нього все стало чорно-білим. Я йому писала: «Привези нам яскраві фарби, а пензлики у нас є». Я мала на увазі, що в нас усе є для того, щоб бути щасливими. Але його немає – він наші фарби, – ділиться Ірина.

Андрій мав повернутися 15 травня, але їх не відпускали, бо не було ротації. Уперше він прийшов у відпустку 3 липня 2014 року на три дні.

– Мовчазний. Я пропоную щось приготувати смачненьке, а він: «Ні, я звик до простої їжі». Він багато гуляв із Сашою. Часу було настільки мало. Ми поїхали у Первомайськ до його мами. І мені мама вже потім сказала: «Я Андрія як побачила, зрозуміла, що востаннє…». Не хотіла говорити. Мама дуже плакала, – з болем розповідає Ірина: – Я не хотіла його відпускати. О п’ятій годині ранку виїхав на Донецьк. Він став у дверях, я його перехрестила. А потім подзвонив через декілька хвилин і питає: «А ти поклала мені ту футболку друга, талісман?». Він сказав, що не буде повертатися за нею. Через два тижні ми з Сашою поїхали на море, тут він телефонує і каже: «Збирайтеся і їдьте додому»… Я купила останні квитки. Це було 6 серпня. Ми з Сашою приїхали додому. Вранці 7 серпня я дізналася, що Андрій загинув, – комок у горлі перехоплює дихання співрозмовниці.

Молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії – дозиметрист першого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ» військової частини 9937 Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління молодший сержант Андрій Матвієнко був у складі групи прикордонників, яка 7 серпня 2014 року вийшла на виконання завдання. Вояки зустрічали колону, яка з боями проривалася з пункту пропуску «Довжанський» та перебувала під постійним обстрілом ворога. Вогонь, затуманені думки, бажання врятувати і врятуватися. Андрій із побратимами надавали першу медичну допомогу пораненим під курганом Савур-могила, зупиняли кровотечі, відвозили у місто Амвросіївку Донецької області, заносили до гелікоптерів. Врятували майже тридцять українських військових… Матвієнко повертався із завдання, був за кермом УАЗа. Та не доїхавши 1500 метрів до місця дислокації – прикордонного пункту «Успенка», підірвався на радіокерованому фугасі. Андрія швидко переправили до військово-польового шпиталю. Проте поранення були не сумісні з життям…

– Про загибель Андрія першим дізнався його брат. Я дзвонила Андрію в той день, а він не відповідав. У той момент він отримав поранення. Це була 12-13 година дня, я не могла зрозуміти, чому він не відповідав. Почула в коридорі швидкі кроки. Подумала, що це Андрій повер­нувся. Минулого разу теж так було, він хотів мені зробити сюрприз. Коли їхав – сказав: «Не переживай, через місяць буду вдома». І він через місяць був вдома, але неживий… Я відкрила двері, прийшла невістка і почала плакати. Я все зрозуміла… Саша спала, у мене в голові одразу, що дитина маленька, не кричати, щоб не злякати її. Я впала на підлогу і все. Мої перші слова були: «А що я скажу Саші?». Я просто побігла до військкомату. Там сказали: він 200, – з тремтінням у серці розповідає Ірина про кожну мить, яка живе у її пам’яті.

Далі була важка зустріч, важке прощання, важка невідомість…

– Ми його зустрічали самі… Він хотів приїхати потягом із хлопцями. Казав: «Купіть із Сашою найкращі плаття, будете мене зустрічати». Я пішла і купила собі чорне плаття, щоб зустріти Андрія… Ми його зустрічали з братом… Поїхали у морг. Мені віддали його речі – годинник, телефон, одяг. Коли відкрили труну – я стояла, як скляна.

Я чітко усвідомлювала, що це кінець. За ці чотири дні, поки його привезли, ми скільки пережили, – гірко каже жінка.

Тіло Андрія Матвієнка у Кропивницький привезли 10 серпня. Прощання відбулося 11 серпня. Поховали на Алеї Слави Рівнянського кладовища. Його ім’я носить колишня вулиця Башкирська. Указом Президента України від 21 серпня 2014 року Андрія Матвієнка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Посмертно відзначений нагрудним знаком «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Кіровоградської області.

– Найболючіший момент… Садочок, у який ходить Сашуня, у нашому дворі. І в цьому дворі ж відбувалося прощання з Андрієм. Дитина в цей момент у садочку, а через огорожу прощаються з її татком… Коли несли сніданок, я кажу: «Саша, ми йдемо до тата». Сашуня зраділа. Я не знала, як сказати... Кажу: «Там лише татова фотографія…». Багато було моментів таких… Дивлюся, а дитина бере віник і махає до стелі. Запитую: «Що ти робиш?». А вона: «Я тата хочу дістати». Кажу: «Він на небі. Ти не дістанеш його звідти ніколи»… Я включаю відео. Сашуня каже: «Дивися, тату, які в мене косички, бантики». Кажу: «Тато бачить тебе з неба», – розповідає Ірина.

В один день – 7 серпня 2014 року війна на сході обірвала життя Андрія Матвієнка. Шостий рік без нього… Слова, що час лікує рани, здаються безглуздими…

– Для мене велика радість у житті, що я могла пізнати таке кохання. Це було кохання з першого погляду. Я вийшла заміж за цього чоловіка і дуже щаслива. Це найголовніша історія мого життя. Це найголовніший чоловік мого життя, – каже з гордістю Ірина.

текст: Вікторія Семененко
фото: надані Іриною Матвієнко