Незалежності України - 29 років!
Що для кожного з нас значить незалежність держави після майже трьох десятиліть від її здобуття? За цей час народилося і виросло ціле покоління українців, які уже і самі стали батьками дітей майбутнього. Для них незалежність – це вільно думати, мріяти і досягати своїх цілей. Для когось незалежність – орати і сіяти свою власну ниву, хтось щасливий, бо отримав дві, а то і три освіти, для когось незалежність – гуртуватися в одну громаду і відроджувати своє рідне село, для когось вона стала гіркою і вмитою сльозами за загиблим сином на сході України, бо він там теж боронив свою незалежність. Для кожного з нас незалежність та, про яку ми говоримо у себе вдома зі своїми рідними, якої прагнемо щодня – бути вільними у своєму виборі, в достатку, в отриманні освіти і медичної допомоги, зрештою, жити в такій країні, за яку століттями боролися українці і сьогодні віддають життя.
Цьогоріч виповнилося 29 років, відколи Україна отримала Незалежність. 24 серпня 1991 року – дата, яку має знати кожен українець. Як Україна йшла до Незалежності та який внесок Кіровоградщини – розповідає «КП» кропивницький історик, краєзнавець і громадський активіст Юрій Митрофаненко. Він каже: «Коли говорять, що Україні 29 років, у мене виникає легка іронія. Чому? Україна – жіночого роду і це той привід, коли жінка може
похизуватися своїм поважним віком…»
Тисячолітня історія України
Україна має тисячолітню державницьку традицію з часів Київської Русі, саме тому на гривнях – князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий.
Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року – це своєрідний паспорт держави або свідоцтво про її народження, тому в документі мало бути записано «акт відновлення української держави», а не проголошення, бо у нас був досвід Київської Русі та держави Богдана Хмельницького. Відповідно, використання герба – це використання традицій. Синьо-жовті кольори – це кольори УНР, яка сформувалася в 1917-1921 роках. 22 січня 1919 року Україна стала соборною, про що вказано в Універсалі соборності. Усього було чотири універсали Центральної Ради – від автономії до незалежності.
Коли в 1939 році Августин Волошин на Закарпатті створив Карпатську Україну, як державні символи він використав герб, тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна», де співалося «покажем, що ми браття козацького роду» (хоча на Закарпатті жодного козака ніколи не було, але вони мислили соборницькими категоріями, частиною єдиної країни), – розповідає Юрій Митрофаненко. – У 1941 році у Львові Степан Бандера і Ярослав Стецько проголосили акт відновлення незалежної Української держави, використавши українську традицію соборної УНР, яка була знищена ворогами у 1919-1921 роках. Тому в 1991 році цілком логічно було б говорити про акт відновлення української держави.
Незалежність відновили чи проголосили?
– Тут треба розуміти, що тоді в парламенті Верховної Ради УРСР панувала малоросійська-хохляцька-комуністична більшість. Це були патріоти з кон’юнктури. Ці націонал-комуністи були потрібними, позаяк без них Україна не змогла б проголосити документ навіть у такій редакції. СРСР розпався під впливом справжніх патріотів, дисидентів, опозиціонерів, шістдесятників: Степана Хмари, В’ячеслава Чорновола, Володимира Панченка та інших. Націонал-комуністи скористалися ідеєю незалежної України, але слово «відновлення» вони одразу відкидають тому, що Україна мала стати територіально правонаступницею УРСР. Комуністи заявили, що якщо опозиція наполягатиме на слові «відновлення», то не отримають голоси за проголошення, – зазначає Юрій Митрофаненко.
Використання слова «проголошення» замість відновлення позбавило Україну цілого пласту своєї історії.
– Ми втратили проєвропейський вектор розвитку, – зазначає історик. – Використання слова «відновлення» свідчило б, що Україна зберегла б історичні традиції. Починаючи з Київської Русі ці традиції були орієнтовані на Європу, а не на Москву, адже Москви тоді ще навіть не було.
Друга форма української державності – Гетьманщина Богдана Хмельницького ставила перед собою різноманітні зовнішньо-політичні пріоритети, але контакти із заходом були безпосередніми. Хмельницький пив каву у 17 столітті і їв картоплю, а Петро завіз цей напій та овоч у Московське царство лише у 18 столітті.
УНР у 1917-1921 роках прагнула визнання на міжнародній арені, вела війну з більшовицькою Росією.
1991 рік
Наступним етапом боротьби за незалежність стала подія 1 грудня 1991. Тоді провели не так званий і не фейковий, а справжній український референдум. Це було всенародне опитування людей – чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності. В Росії були очікування, що українці не проголосують і наша країна залишиться частиною Радянського Союзу, але на референдумі за незалежність проголосували 90,32%. Кожна частина України дала більшу частину голосів.
– Після цього остаточно здобула незалежність. Згодом почали дбати не лише про декларативну незалежність, а й реальну. Я маю на увазі духовну, культурну, економічну, фінансову, зовнішньо-політичну. Усі подальші етапи державотворення – це боротьба за справжню незалежність від Росії, – каже науковець.
У 2004 році відбулася перемога проукраїнського кандидата Ющенка над проросійським Януковичем. Це сталося під час Помаранчевої революції. Наступна перемога – 2013-2014 роки, коли почалося пряме втручання Росії у внутрішні справи України, але українська нація знову перемогла проросійського президента Януковича, який намагався встановити в країні диктатуру.
У 2014 році ми втримали війну Росії проти України. І зберегли незалежність, хоча і з втратою територій, але таке буває в історії країни. Фінляндія втратила територію, але зберегла суверенітет. Нині боротьба триває. Території України окуповані і наше покоління знову в активній фазі захисту незалежності. Наша боротьба супроводжується розпадом Російської імперії, яка триває з 1917 року. Події в Білорусії – це теж етап розпаду Російської імперії. Білоруси вийшли з національним, біло-червоним прапором, який з’явився на початку 20 століття, коли в Україні утвердився синьо-жовтий прапор. У Білорусії наразі звучить гасло «Живе Білорусь», а у відповідь «Вічно живе!». Це той самий період, коли в Україні в 1917 році почало популяризуватися гасло «Слава Україні!». Тоді в нас з’явилось офіційно затверджене військо.
Центральна Україна і здобуття незалежності
Якщо говорити про внесок Центральної України в розбудову незалежності, то варто згадати постать Марка Лукича Кропивницького. Саме він створив український професійний театр, боровся за українську культуру в умовах Російської імперії. У Марка Кропивницького був вибір, який театр створювати. Він грав у російських трупах і міг спокійно перейти в російський театр і отримувати набагато більше грошей. Це був український режисер та знаний у Росії актор, але парадокс – він створює український професійний театр. Саме Кропивницький домігся зміни Емського указу у тій частині, щоб вистави дозволили ставити українською мовою.
Ось як історик, філолог, творець музеїв Дмитро Яворницький сказав про Кропивницького: «Велику справу зробив Кропивницький. Ми б із усією своєю історією та археологією навряд чи досягли б такої популяризації української культури, як Марко Лукич зі своїм театром».
– Росія чітко це усвідомлювала, бо забороняла Марку Лукичу гастролювати Україною, – каже Юрій Митрофаненко. – Варто згадати і про Миколу Садовського – актора, режисера. Його син воював у лавах армії УНР, а книги Садовського російська влада забороняла. У добу УНР визначними постатями були Володимир Винниченко та Всеволод Голубович. Винниченко родом із Єлисаветграда, а Голубович – із Голованівського району. Також наш земляк Олександр Шульгин був у складі першого українського уряду – Генерального секретаріату. П’ятеро наших земляків воювали в армії УНР під Крутами. Винниченко дотичний до створення чотирьох універсалів, до трьох – як автор текстів. Напередодні четвертого він наполягав на тому, що Україна має бути незалежною. 22 січня 1919 прийняли універсал соборності, підпис Винниченка був першим як глави держави. УНР мала більше проблем від цього рішення, бо з’явилася війна з Польщею, але як державник він не міг цього не зробити.
Кіровоградщина може пишатися й отаманами Холодного Яру, серед яких були і наші земляки: Герасим Нестеренко-Орел, Іларіон Загородній і Кость Пестушко.
У 90-ті роки почали виявлятися державотворчі процеси. На території Світловодська та Малої Виски, а також на Західній Україні в 1990-1991 роках замайоріли синьо-жовті прапори.
– У тодішньому Кіровограді прапор з’явився в липні 1991 року біля бібліотеки Шевченка та пам’ятника Тарасові Григоровичу, – продовжує історик. – Василь Бондар розповідав, що тих, хто встановлював прапор, мали ув’язнити за зраду Батьківщини, але їх урятувало проголошення незалежності. Нам варто згадувати і про Василя Бондаря, і про Світлану Орел, і про Семена Климовича-Сороку, Віктора Полтавця, Сергія Запорожана. Наші земляки-політики Володимир Панченко і депутат Верховної Ради Віктор Шишкін брали участь у важливих державотворчих процесах, як депутати Верховної Ради України.
За словами Юрія Митрофаненка, центральна Україна завжди була потужно представлена в державотворчих процесах. Недаремно в 2014 році знаменитий третій полк спецназу здобув перші перемоги в Бахмуті, коли не дали захопити склади військових, а потім у знаменитому бою в Донецькому аеропорту. На той момент кіровоградський спецназ становив основу тих підрозділів, які дали гідну відсіч окупантам з Російській Федерації.
– У дитинстві, коли моя національна свідомість ще не сформувалася, я знав, що я – українець, – каже Юрій Митрофаненко.
Я добре пам’ятаю часи, коли 24 серпня ти вітаєш людей зі святом, а вони здивовано питають: «З яким?». На жаль, ситуація змінилась тільки після російської агресії 2014 року. Тоді ми зрозуміли ціну незалежності, відчули справжню цінність цього свята. Історія показує, що народ, який не має власної незалежної держави – позбавлений будь-яких прав. Ми це бачимо на прикладі наших громадян, які опинилися в російській окупації. Їх арештовують, залякують, просто знищують. І тільки ті міста, де майорить український прапор, продовжують жити спокійним життям. Пам’ятаймо, що ворог ніколи не відмовиться від бажання нас окупувати знову. Саме тому незалежність потрібно берегти й захищати. І на фронті, і щоденними справами в мирних містах. Кожен це може робити: гарно навчатися, здобувати спортивні перемоги, писати пісні й вірші, будувати дороги й мости. І найголовніше – цінувати країну, яку зберегли для нас наші воїни.
Ольга Кирилюк, громадська активістка, філологиня, викладачка педагогічного університету імені Винниченка
текст: Лариса Пінчевська
фото: Ігор Демчук
