Антоніна Червінська: Кожну пісню треба пережити
Її життя – це пісня і сцена, її родина – творчий колектив академічного театру музики, пісні і танцю «Зоряни» і Кіровоградської обласної філармонії. Саме так про себе говорить народна артистка України Антоніна Червінська. Для кропивничан і жителів області вона давно стала народним соловейком, а для України – тим знаковим символом, за яким в усьому світі нас ідентифікують як українців. Не випадково Антоніна Червінська саме так визначила свою родину, бо сцені присвятила 55 років життя, а з улюбленими «Зорянами» разом від першого дня існування колективу – вже 37 років. 26 серпня кавалер Орденів княгині Ольги і Святого Володимира, лауреатка обласної премії імені Володимира Винниченка, художня керівниця «Зорян» Антоніна Червінська зустрічає своє сімдесят п’яте літо. Як народжувалися «Зоряни», де навчилася співати народні пісні, які сцени світу бачила і яка їй найдорожча – розповіла «КП».Півгодинна перерва в репетиції перетворилася на кількагодинну життєву сповідь.
Антоніна Червінська приїхала ще юною у тоді ще Кіровоград з Житомирщини. З теплотою згадує свої перші колективи, де була солісткою – «Льонок», «Ятрань», «Барвінок». Але більшу частину свого життя присвятила саме «Зорянам» – від початку їхнього заснування і до сьогодні. Із вдячністю говорить про людей, які доклали зусиль до створення колективу, де є живий оркестр, балет і солісти, і який виконує народні пісні і танці, демонструючи всьому світу українську автентику. За майже чотири десятиліття академічний театр музики, пісні і танцю повертався з безлічі виступів, концертів і конкурсів тільки з гран-прі і перемогами.
– Ідея створити такий колектив з’явилася в Івана Павловича Олефіренка, тодішнього секретаря обкому партії, і Євгенії Михайлівни Чабаненко, мами Жені – ми її так називали. Це були унікальні люди. У них з’явилася ідея – зробити для мене у філармонії колектив. Вони мене не викликали в кабінети, просто приїхали на ремзавод, де я працювала у «Барвінку». Запросили до секретаря партійної організації і кажуть: «Тоня, отак і отак». Я в категоричній формі – «ні». Але таки мене вговорили. Прийшла у філармонію, а тут – нічого і нікого. Треба збирати музикантів, костюми. Євгенія Чабаненко домовилася з Анатолієм Кривохижею, який тоді був художнім керівником «Ятрані», взяти у них декілька танців і музикантів і показати, як воно повинно бути у «Зорян». Що ми і зробили. Потім, коли Анатолій Михайлович побачив, що тут щось клеїться, забрав оркестр назад. Він людина така – або моє, або ні. Тоді вже директором у філармонію прийшов Микола Кравченко і ми почали збирати музикантів із Чернівців, Донецька, Києва, Кіровограда. Зразу було дві пари танцюристів, потім чотири. Потім Анатолій Кривохижа поставив нам кілька танців. А через чотири роки і сам прийшов у «Зоряни». Я і понині безмежно дякую Анатолію Кривохижі і Миколі Кравченку за те, що зробили все, щоб створити такий унікальний колектив, який представляє Україну в усьому світі, – згадує історію створення «Зорян» Антоніна Червінська.
Анатолія Кривохижу, який багато років був художнім керівником «Зорян», вважає майстром, художником, унікальним балетмейстером.
– У нього на сцені немає ніякої брехні. Він їздив в експедиції, дивився, робив. У його танцях представлені схід, захід, південь і північ. Ми бережемо цю унікальність, тому що в жодному колективі немає того, що робимо ми. Коли «Ятрань» розійшовся, я хотіла костюми забрати, бо всі ці постановки ми танцювали. Ви думаєте дали? Ні. Порозбирали по хатах. Мені пішли назустріч зовсім інші люди і я викупила ті унікальні костюми. А там шаровари, яким на сьогоднішній день 60 років, і вони ще 100 років служитимуть. Такого полотна зараз немає. І таких костюмів немає. Я хотіла все це зберегти, – каже народна артистка.
Своїм колективом Антоніна Червінська пишається і вважає «Зорян» своїми дітьми. А ще віддає шану всім людям, які цінують культуру. Саме завдяки їм сьогодні гордістю Кіровоградської філармонії є потужні три колективи – «Зоряни», «Єлисавет-ретро» і «Концертіно».
За багато років стільки було виступів і пережито емоцій на сцені, що й не злічити. Проте найдорожчою сценою Антоніна Червінська вважає сільську.
– Для мене кожен виступ особливий, але найпрестижніше виступати в сільському будинку культури. Я виступала по всьому світу у найвідоміших залах. А коли приїжджаю в Україну, їду в село. Я сільська людина до мозку кісток. Для мене ходити босоніж по землі – це висока мода. Коли відкривається куліса і в залі сидять жінки в хустинках, для мене це надзвичайно щемливо і велика честь виступати перед ними. Для мене село – це найвища сцена, – ділиться потаємним артистка. – Я виходила у найпрестижнішу залу у світі, де тисячі глядачів, у Радіосіті в Нью-Йорку. Всі дивляться на наші костюми, музику, хореографію, всілякі творчі знахідки, драматургія якась розвивається у танці – для них це екзотика. А коли я заспівала народним голосом «Чотири воли пасу» і в кінці скрипаль біля мене грає, а я кажу останню фразу і плачу… У залі мертва тиша. Мені тоді здалося, що там нікого немає. І що таке для артистки йти зі сцени під стукіт власних підборів! Я в той момент так подумала, бо існує мовна проблема, ніхто ж там не знав української мови. І тут зал вибухає оплесками. Я плачу на сцені, глядачі плачуть у залі, розумієте, через мої емоції. Кожна пісня – це ціле життя і її треба пережити. Я на все життя це запам’ятала. Якщо співачка не переживає оці моменти хоча б раз у житті, вважай що дарма життя прожила. А я цих моментів проживала безліч. І у Франції, і в Італії, і в Іспанії, і в Америці…
Кожну українську пісню Антоніна Червінська вважає цілим життям і нелегкою людською долею. Не випадково, відзначає, майже кожна народна пісня починається вигуком «Ой!». Цю любов до народного співу увібрала з дитинства від батьків і сільських людей, яких слухала із завмиранням серця.
– В молодості співала з мамою і її подругами. Я спеціально не лягала спати, чекала поки вони прийдуть із буряків. Переодягнулися, з’їли якусь цибулину чи ще щось і виходили на вулицю співати. Я була маленька, мама зі своєю подругою, сідали і я виводила... Зовсім інше життя було. Тому я з такою любов’ю і шаною ставлюся, коли до мами приїжджаю у село. На другий день іду на цвинтар, обходжу абсолютно всі могилки. Оце перший курс консерваторії, це другий курс, третій курс, всі мамині подружки лежать. Кладу цукерки на могили, всіх провідую. Колись люди бідні були, голодні, але безмежно добрі. Ніхто ніколи не закривав хату, на клямку заклав і пішов. Всі на вулиці. Зараз живуть краще, одягаються красиво, не так, як ми ходили. Одну кофту вдягнула, увечері випрала, висушила і вранці знов одягнула. Люди їхали за п’ять кілометрів буряки сапати або йшли пішки і співали. Наробилися цілий день, простояли зігнуті на сонці і йшли співаючи! Зараз як хтось у селі заспіває, кажуть напився. Втрачаються традиції в селі. На весіллях ніхто весільних пісень не співає, молодь їх просто не знає. Мій батько співав дуже красиво і грав на всіх інструментах. На жаль, пішов у 52 роки з життя. Тому, коли приходжу на цвинтар, а там все село лежить, я йду і кожному вклоняюся. Оце всі лежать отам, де я з бабунею жила, а ці, там де мамина вулиця. Оце всі мої однокласники… Моїй мамі 98 років. Я щойно приїхала від неї, гостювала тиждень. Увесь наступний день не могла прийти до тями, бо перед очима кожен рух мамин, її руки, її одяг, кожне слово звучить… Вона закінчила три класи і з 12 років в колгосп пішла працювати, бо бабуня сказала: «Маріє, треба йти на роботу, бо вмираємо з голоду». Бабуня моя прожила 101 рік, ще при панах робила покоївкою, – розповідає своє коріння Антоніна Червінська.
Згадує з хвилюванням і з посмішкою і каже, сьогодні нарікають, що клуби занехаяні. А як раніше доводилося виступати!
– Я ж колись возила з собою лампочки. Приїжджаємо, на сцені вкручуємо лампочки і світло з’являлося. Холодно, хай Бог милує! У відрах замерзла вода, виходиш на сцену, як в холодній бані, а люди кричать: «Дитино, вдягнися!». А самі в хустках сидять, дивляться на тебе. А ти повинна в образі бути, розумієте, це ж усе теж треба пережити. Зараз уже тепличні умови. Якби хто сказав колись, що зі своїм колективом проживу 37 років, не повірила б. Але ж трималися купи і Микола Кравченко, і Анатолій Кривохижа. Були моменти різні. Було таке, що майже всі пішли з колективу, залишився один оркестр і в балеті дві пари. Роз’їхалися по світах заробляти гроші. Це трагедія була! Але ж пережили і сьогодні пишаюся тим, що я з «Зорянами», – каже Антоніна Червінська і з гордістю перелічує найвідоміші концертні зали світу, які стоячи аплодували колективу з українського міста. Глядачі багатьох країн саме завдяки «Зорянам» дізналися, що є держава Україна, що є такі талановиті люди і унікальний голос українки Антоніни Червінської.
Сьогодні «Зоряни» й Антоніна Червінська активно готуються до концерту. Кажуть, він буде особливим, бо в карантинних умовах ще ніколи не виступали. Цього свята зачекалися і глядачі, і ще більше – артисти.
– Артист, який не виходить на сцену, не працює, втрачає все. Особливо артист балету. Артист повинен чути оплески, бачити людей у залі, бо цьому присвятив усе життя. А ми через карантин вже майже рік сидимо, у нас нічого не відбувається, грошей не заробляємо. Тому радіємо, як діти малі, готуємося. Скільки в залі сидітиме глядачів – сто чи 80, нас це радує. Ми скучили за сценою, за оплесками. Хвилюються всі три колективи – і «Концертіно», і «Єлисавет-ретро», і «Зоряни». Чекаємо дорогих гостей на концерти вихідного дня 26, 29 і 30 серпня, – запрошує народна артистка України.
Свій ювілей Антоніна Червінська відзначатиме на сцені разом із рідним «Зорянами». Завітайте послухати живий голос і відчути душу народу в українській пісні на концерті «Квітує поле» 26 серпня о 18:30.
«Кіровоградська правда» щиро вітає ювілярку і зичить міцного здоров’я і многая літа!
текст: Любов Попович
фото: Ігор Демчук
