Олександр Кравченко: страх на війні був постійно, до нього не можна звикнути і забути
Олександр Кравченко мав власну справу, але ризикнув втратити її заради родини та своєї країни. Його разом із братом-близнюком Леонідом забрали служити в окремий взвод зв’язку 2-ї батальйонної тактичної групи 72 бригади ОМБр. Як кропивницькі волонтери з громадської організації «Серця матерів» та інші допомагали військовим, що найбільше вразило та було найстрашнішим на фронті – колишній військовий розповів «КП».
До мобілізації Олександр і Леонід Кравченки були підприємцями, мали свій цех з виробництва дверей.
– Коли розпочалась четверта хвиля, до нас з братом прийшли з військкомату. Ми не збиралися ні ховатися, ні відмазуватися, лише попросили 10 днів. Вже на наступний день ми поїхали до військкомату і там з’ясувалося, що по закону на одну родину забирати двох хлопців не мають права. Ми написали заяву, що добровольці, щоб нас із братом забрали обох. Потім закрили виробництво, а коли вже повернулися, то змінилась кон’юнктура. Вийшло так, що люди, яким я довіряв і думав, що вони справді будуть чесними і порядними – не такі. Я почав все знову відновлювати, три роки боровся і зрозумів, що це даремно. І в один момент я вирішив це все закрити і влаштувався на роботу звичайним слюсарем. Я ні про що не шкодую. Був час коли можна було чимось займатися. Я обрав не бізнес, а захист своєї країни. Я не хотів, щоб мої діти боялися вийти на вулицю, я хотів, щоб вони сиділи в теплих хатах, квартирах і нічого не боялися, – пояснює атовець.
– Коли ми тільки приїхали, нам дали бронежилети, каски, посадили всіх у машину і повезли в сторону Гранітного. Першим і найяскравішим враженням було те, як здалеку лунали обстріли. Звичайно, було дуже страшно й всі були на нервах. Дорогу, на якій ми зустріли машину завантажену волонтерською допомогою, обстрілювали. Тому щоб не наражати на небезпеку волонтерів, ми перевантажили допомогу для військових на наш транспорт і доставили у населений пункт. Тоді я перший раз побачив, як люди допомагають хлопцям, які служать в армії. Я зрозумів, наскільки є важливою ця волонтерська допомога. Там було все: і одяг, і їжа, і дитячі листи. Кожна баночка була підписана чи то від дівчат, чи то від школи. Багато дітей із кропивницьких шкіл через волонтерів передавали листи з підтримкою бійців. Ці листи зігрівали наші серця. У мене вдома залишився один такий від дівчинки років дев’яти, там було написано, що вона нас дуже підтримує. Практично у кожного з нас в кишені була така листівка, дитячими малюнками ми прикрашали стіни приміщення, в якому перебували бійці, – згадує атовець.
За словами Олександра Кравченка, без моральної підтримки на фронті дуже тяжко, адже через обстріли ти постійно відчуваєш стрес.
– Пам’ятаю приїхали волонтери, привезли нам паски, крашанки, цукерки. А ще прилади нічного бачення, щоб нам було зручніше вночі нести вахту. Усі ці подарунки нам передала Інна Ковпак разом зі своїми дівчатами із «Серця матерів». Також у час затишшя приїжджали різні гурти і влаштовували нам концерти. Це все те, що запам’яталось мені одними з приємних емоцій, які були на війні, – ділиться співрозмовник.
Перші чотири місяці на фронті найтяжчим для чоловіка був постійний страх.
– Ми звикли до постійних обстрілів, то коли наставала тиша, це насторожувало і викликало тривогу. Коли я приїхав з армії, то довго не міг звикнути до безпечної і вільної поведінки людей на вулиці, бо відчуття тривоги ще залишалося і позбутися його було досить складно. У зоні бойових дій – це постійне пересування мінними полями, ризик потрапити під ворожий обстріл артилерії, снайперів. Я звик, що мені треба постійно ховатися, щоб зберегти своє життя. Дуже важко було бачити поранених хлопців після обстрілів чи вбитих. Ми розуміли настільки важко було передавати супроводжуючому військовому тіло побратима його родичам: мамі, батьку, жінці... Страх на війні був постійно, до нього не можна звикнути і забути. Ти постійно з ним живеш і постійно повинен з ним боротися, адже він дуже впливає на внутрішній стан, – розповідає Олександр.
Хлопці за характерами були всі різні, але в складній ситуації відразу поладнали і мали гарні стосунки один з одним.
– У нас було більше братство, ніж дружба. Усі один одного сприймали як побратима. Адже він завжди поруч з тобою, прикриває твою спину і за будь-яких обставин буде з тобою до кінця. У нас була основна задача – втримати наші позиції і зберегти особовий склад. З чим ми успішно впоралися. Тих хлопців, які загинули, згадуємо зі світлим почуттям. Одним із таких був покійний старшина Саша з позивним «Беркут», який був душею батальйону. Молодий хлопець, збирався одружитися, але не встиг... У нього дитина народилася уже після його загибелі, – наголошує Кравченко.
Не дивлячись на складну ситуацію, яка відбувалась на передовій, хлопці завжди намагались знаходити позитив.
– Якось ми купували запчастини в автомагазині, прийшли втрьох – я з братом і побратим Міша. Продавець запитує: брати? Кажу: так. Близнюки? Так. Двійнята? І тут Мишко каже: трійнята, тільки я бачу краще, каже трохи нижчий зростом хлопець, який стояв за нашими спинами. Продавець від подиву аж завмер, як у німій сцені «Ревізора». Це один із позитивних моментів, які розряджали обстановку на війні. Ми з нетерпінням чекали, коли хтось повернеться з відпустки і розкаже веселі історії з дому. Це кожного з нас переносило думками у рідну домівку. Але я не можу сказати, що весь час перебування там складався з приємних моментів. На фронті не було часу веселитися. Хтось міг посміхатися, але всі були в напруженому стані, в постійній бойовій готовності, не розслаблялися навіть на хвилину, – згадує колишній військовий.
Олександр досі адаптується до нормального життя. Він має тих, хто допомагає йому в цьому.
– Мене підтримує родина – дружина, син, донька. Вони мені не дають часу на те, щоб якісь дурні думки лізли в голову. Мені досі тяжко розмовляти з людьми тому, що у кожного є своє бачення того, що відбувається. Я пообіцяв дружині, що якщо не буде в країні тяжкого стану, то я їх більше не покину, тому що для них це був серйозний удар. Буває передають по телебаченню, що наші хлопці загинули, і я починаю все згадувати, – каже Олександр Кравченко. – Для мене війна – це захист родини, відстоювання честі і рівності. Я хочу робити те, що вважаю потрібним, при цьому не принижуючи інших людей.
текст: Аміна Клюй
фото: надані співрозмовником
До мобілізації Олександр і Леонід Кравченки були підприємцями, мали свій цех з виробництва дверей.
– Коли розпочалась четверта хвиля, до нас з братом прийшли з військкомату. Ми не збиралися ні ховатися, ні відмазуватися, лише попросили 10 днів. Вже на наступний день ми поїхали до військкомату і там з’ясувалося, що по закону на одну родину забирати двох хлопців не мають права. Ми написали заяву, що добровольці, щоб нас із братом забрали обох. Потім закрили виробництво, а коли вже повернулися, то змінилась кон’юнктура. Вийшло так, що люди, яким я довіряв і думав, що вони справді будуть чесними і порядними – не такі. Я почав все знову відновлювати, три роки боровся і зрозумів, що це даремно. І в один момент я вирішив це все закрити і влаштувався на роботу звичайним слюсарем. Я ні про що не шкодую. Був час коли можна було чимось займатися. Я обрав не бізнес, а захист своєї країни. Я не хотів, щоб мої діти боялися вийти на вулицю, я хотів, щоб вони сиділи в теплих хатах, квартирах і нічого не боялися, – пояснює атовець.
– Коли ми тільки приїхали, нам дали бронежилети, каски, посадили всіх у машину і повезли в сторону Гранітного. Першим і найяскравішим враженням було те, як здалеку лунали обстріли. Звичайно, було дуже страшно й всі були на нервах. Дорогу, на якій ми зустріли машину завантажену волонтерською допомогою, обстрілювали. Тому щоб не наражати на небезпеку волонтерів, ми перевантажили допомогу для військових на наш транспорт і доставили у населений пункт. Тоді я перший раз побачив, як люди допомагають хлопцям, які служать в армії. Я зрозумів, наскільки є важливою ця волонтерська допомога. Там було все: і одяг, і їжа, і дитячі листи. Кожна баночка була підписана чи то від дівчат, чи то від школи. Багато дітей із кропивницьких шкіл через волонтерів передавали листи з підтримкою бійців. Ці листи зігрівали наші серця. У мене вдома залишився один такий від дівчинки років дев’яти, там було написано, що вона нас дуже підтримує. Практично у кожного з нас в кишені була така листівка, дитячими малюнками ми прикрашали стіни приміщення, в якому перебували бійці, – згадує атовець.
За словами Олександра Кравченка, без моральної підтримки на фронті дуже тяжко, адже через обстріли ти постійно відчуваєш стрес.
– Пам’ятаю приїхали волонтери, привезли нам паски, крашанки, цукерки. А ще прилади нічного бачення, щоб нам було зручніше вночі нести вахту. Усі ці подарунки нам передала Інна Ковпак разом зі своїми дівчатами із «Серця матерів». Також у час затишшя приїжджали різні гурти і влаштовували нам концерти. Це все те, що запам’яталось мені одними з приємних емоцій, які були на війні, – ділиться співрозмовник.
Перші чотири місяці на фронті найтяжчим для чоловіка був постійний страх.
– Ми звикли до постійних обстрілів, то коли наставала тиша, це насторожувало і викликало тривогу. Коли я приїхав з армії, то довго не міг звикнути до безпечної і вільної поведінки людей на вулиці, бо відчуття тривоги ще залишалося і позбутися його було досить складно. У зоні бойових дій – це постійне пересування мінними полями, ризик потрапити під ворожий обстріл артилерії, снайперів. Я звик, що мені треба постійно ховатися, щоб зберегти своє життя. Дуже важко було бачити поранених хлопців після обстрілів чи вбитих. Ми розуміли настільки важко було передавати супроводжуючому військовому тіло побратима його родичам: мамі, батьку, жінці... Страх на війні був постійно, до нього не можна звикнути і забути. Ти постійно з ним живеш і постійно повинен з ним боротися, адже він дуже впливає на внутрішній стан, – розповідає Олександр.
Хлопці за характерами були всі різні, але в складній ситуації відразу поладнали і мали гарні стосунки один з одним.
– У нас було більше братство, ніж дружба. Усі один одного сприймали як побратима. Адже він завжди поруч з тобою, прикриває твою спину і за будь-яких обставин буде з тобою до кінця. У нас була основна задача – втримати наші позиції і зберегти особовий склад. З чим ми успішно впоралися. Тих хлопців, які загинули, згадуємо зі світлим почуттям. Одним із таких був покійний старшина Саша з позивним «Беркут», який був душею батальйону. Молодий хлопець, збирався одружитися, але не встиг... У нього дитина народилася уже після його загибелі, – наголошує Кравченко.
Не дивлячись на складну ситуацію, яка відбувалась на передовій, хлопці завжди намагались знаходити позитив.
– Якось ми купували запчастини в автомагазині, прийшли втрьох – я з братом і побратим Міша. Продавець запитує: брати? Кажу: так. Близнюки? Так. Двійнята? І тут Мишко каже: трійнята, тільки я бачу краще, каже трохи нижчий зростом хлопець, який стояв за нашими спинами. Продавець від подиву аж завмер, як у німій сцені «Ревізора». Це один із позитивних моментів, які розряджали обстановку на війні. Ми з нетерпінням чекали, коли хтось повернеться з відпустки і розкаже веселі історії з дому. Це кожного з нас переносило думками у рідну домівку. Але я не можу сказати, що весь час перебування там складався з приємних моментів. На фронті не було часу веселитися. Хтось міг посміхатися, але всі були в напруженому стані, в постійній бойовій готовності, не розслаблялися навіть на хвилину, – згадує колишній військовий.
Олександр досі адаптується до нормального життя. Він має тих, хто допомагає йому в цьому.
– Мене підтримує родина – дружина, син, донька. Вони мені не дають часу на те, щоб якісь дурні думки лізли в голову. Мені досі тяжко розмовляти з людьми тому, що у кожного є своє бачення того, що відбувається. Я пообіцяв дружині, що якщо не буде в країні тяжкого стану, то я їх більше не покину, тому що для них це був серйозний удар. Буває передають по телебаченню, що наші хлопці загинули, і я починаю все згадувати, – каже Олександр Кравченко. – Для мене війна – це захист родини, відстоювання честі і рівності. Я хочу робити те, що вважаю потрібним, при цьому не принижуючи інших людей.
текст: Аміна Клюй
фото: надані співрозмовником