А далі куди? Як жити З дитиною на руках, без родичів і даху над головою?

Допомагати іншим – місія благородна і відповідальна. Рідко хто наважується на цей крок. Але той, хто його зробить, – вже не уявляє власне життя по-іншому.

Кіровоградка Анастасія Логвиненко – ще студентка, виховує донеч­ку. Останні три роки свого життя пов’язала з волонтерством. Дівчина допомагає малечі, що виховується у дитячих будинках та притулках. Настя не є числом громадських організацій, а речі збирає разом із іншими мамами та всіма, хто відгукується надати допомогу. Каже, зробити такий нескладний вчинок може кожен.

– У мене були дитячі речі, а ще родичі мені передавали. Згодом донька виросла з них, я зібрала їх і вирішила віднести в дитячий будинок. Я написала повідомлення в соціальній мережі, що буду відвозити речі. Можливо, в когось теж вони є, могла б забрати. І люди почали відгукуватись. Було не мало охочих допомогти, – розповідає Настя, як починала свою волонтерську діяльність. – Тоді я створила групу «ВКонтакті» і так вже третій рік спільними зусиллями з мамочками збираємо речі, цікавимось у директорів і вихователів, що першочергово діткам потрібно. Відвідуємо різні дитбудинки обласного центру.

Настя розповідає, що одягом та іншими необхідними речами разом із рештою небайдужих кіровоградців вона допомагає дитбудинку сімейного типу «Мій дім», притулку, що знаходиться на вулиці Короленка, обласному соціальному Центру матері і дитини. В останньому, каже, потребують не лише дитячих речей, а й дорослих.

– Там мами – колишні вихованки дитбудинків, з різними складними ситуаціями. Тому зараз більше направляємо сили туди. Коли ми зв’язалися з цим центром, жінки критично потребували одягу та посуду, – каже дівчина, пояснюючи, що нині планують зібрати туди теплі речі.

Про потреби нужденних Настя дізнається від керівників закладів. Коли отримує перелік необхідного – кидає клич у соцмережах, а вже там знаходяться охочі допомогти.

– Теоретично дитбудинки на забезпеченні держави. Але враховуючи ситуацію в країні, зрозуміло, що їх мало зараз фінансують, не вистачає дітям на канцелярію, одяг зараз дорогий... Грошей, які їм платять, теж частіше бракує, – розмірковує Настя.

Випадки, в яких потрібна допомога, каже волонтер, бувають абсолютно різними, іноді дуже важкими.

– От, наприклад, у Центрі матері і дитини жінка з немовлям може знаходитися до досягнення малечею півторарічного віку. А далі куди? Як жити з дитиною на руках, без родичів і даху над головою? Так, Центр їм допомагає купити будинок в селі. Але ж він порожній, немає нічого – починаючи від ліжка і решти меблів, закінчуючи кухонним начинням, білизною і одягом. Буває, кажуть, треба ліжко, матрац якийсь, адже нема куди дитину навіть спати класти. Ми організовуємо. Люди добрі знаходяться, допомагають. Мамочки із центру завжди відкриті до спілкування, дуже вдячні, – зізнається дівчина, однак зауважує, що не всі з відкритим серцем відгукуються на чужу біду.

Настя пригадує кілька звернень про допомогу до заможних людей, які закінчувалися відмовами, мовляв, вони й так займаються благодійністю.

– Ми колись зверталися до різних підприємців перед Новим роком. Телефонували у кондитерські компанії, питали, чи є в них можливість виділити на дитячий будинок та притулок, наприклад, 25 подарунків. Але зазвичай відповідь одна: ми вже допомагаємо, ми і самі займаємось благодійністю. Украй рідко відгукуються ті, хто міг би допомогти. Треба памперси – купую я чи хтось із мамочок, так у нас згуртовано виходить, – каже волонтерка.

Та все ж таки Настя зізнається, що із задоволенням приймуть бажаючих, які теж хочуть допомагати діткам.

– Мені катастрофічно не вистачає помічників. Коли люди збирають великі пакети, часто в них не виходить їх перевезти, тож ми тоді йдемо разом з Альоною – вона теж мамочка, і забираємо з Кущівки, Миколаївки. Не вистачає людей, аби хоч зібрати цю допомогу, – констатує дівчина.

Всі бажаючі допомогтиможуть повідомити про це в групах «ВКонтакті» та «Однокласниках», «Поможем всем деткам из детских домов!!!». Тут, власне, каже, Настя і викладаються звіти про волонтерську діяльність.

Потреба примножувати добро – це найкраща риса людського характеру. Безкорисливо, лише з надією, що справа, яку ти робиш, принесе людям щастя. Настя розповідає, що є дуже багато історій із дитячого життя, які просто проникли в саме серце.

– Я розумію, що лізти до дитини в душу і розпитувати, чому ти без батьків, це не дуже правильно. Жодного разу дитина сама цю історію не розповідала. Їм неприємні ці питання. Пам’ятаю історію про двох дівчаток, одна – старшого віку, інша – зовсім маленька. У них мама в тюрмі, а батька нема. Але тим не менше дівчатка їй пишуть листи. На новорічному ранку в дитсадку, в який ходить менша, одна жіночка їх сфотографувала. Тоді всі діти прийшли на ранок з батьками, які їх обіймали, фотографували. А ця мала з дитбудинку сиділа збоку сама, ніхто до неї не прийшов. Тоді одна мама сфотографувала її із сестричкою. Ті ж першим ділом попросили дві фотографії, аби відправити їх мамі в тюрму, аби вона побачила, як вони підросли, – пригадує Анастасія історію, яку доводилось чути. – У кожної дитини своя доля, так само як і в жінок, які живуть в соціальному центрі. Якось там була дівчинка 14-15 років, яку зґвалтували, в неї не було батьків, родичів. Вона завагітніла і з допомогою цього центру зберегла дитину.

Настя каже, що волонтерство їй приносить задоволення.

–Я теж сирота. В мене опікунами були бабуся і дідусь. Я бачила дітей з дитбудинків, які росли без батьків. Ще малою хотіла їм допомагати, – зізнається волонтерка.

– У підлітковому віці я їздила в табір від міськвиконкому, де видавали путівки сиротам. І так виходило, що на відпочинок я потрапляла з дітьми, які виховуються в інтернаті. Ще з тих часів я збирала сумку і дарувала якісь кофтинки, шпильки дівчатам, – пригадує вона.

Тут же, в таборі, Настя дізналася чимало історій із життя дітей. Минуло стільки часу, а вона й досі не може забути історію одного хлопчика.

– У нас була велика різниця у віці. Мені було років п'ятнадцять, йому шість. У нього батьки померли, не пам’ятаю вже, чи газом отруїлися, чи пожежа в них у будинку сталася, вони були неблагополучні. Хлопчик залишився живим. Так от, до кожної людини, яка до нього ставилася по-доброму, він просто прилипав. За мною хвостиком ходив. Я пам’ятаю ще як приїхала додому, просила бабусю, щоб ми його усиновили. У мене була навіть його адреса. Але з часом зв'язок пропав… Ім’я його я вже не пам’ятаю, але дитяче фото ще збереглося, – розповідає Настя.

Власне, дитячі й підліткові спогади і спонукали уже дорослу Анастасію допомагати дітям. Нині вона сподівається, що, вийшовши з декрету, у неї буде достатньо сил і часу продовжувати улюблену справу.