Якими радощами і тривогами живуть жителі Компаніївки

«КП» вирушила у селище, аби почути, що хочуть передати жителі своєму керівництву на роботі, селищному голові і навіть президенту. Їхали у Компаніївку з гарним настроєм, бо знали, що зустрінемося з хорошими людьми. Проте цей куточок вразив ще й неймовірної краси краєвидами, п’янкими пахощами чебрецю і степом, який, напевне, пам’ятає ще Юрія Яновського. Мали ще й приємну місію – зустрітися з багатодітною родиною Романенків із села Голубієвичі, про яку газета розповіла у минулому номері.

Чепурне, хоч і невелике село, зустріло десант «КП» привітно. Голубієвичі – село молоде, бо з’явилося на карті області після Чорнобильської трагедії. Тут за три десятиліття обжилися переселенці із зони ураження, садиби милують око буянням квітів, дороги хороші, а люди доброзичливі. Швидко знайшли будинок Романенків. На подвір’ї двоє хлопців щось майстрували, дівчина несла оберемок хліба.

– Це вам на цілий день? – привіталися жартівливим запитанням.

– Ні, тільки на сніданок. Нас же одинадцятеро, – відповіла дівчина і подякувала за статтю про їхню велику сім’ю. Каже, щоденних турбот вистачає кожному члену родини, але радіють, що дружні і разом.

Їдемо у Компаніївку – не зважаючи на спекотний день, вулиці селища були досить людними. Зустрічні охоче вступали у розмову і ділилися наболілим.

– Передайте президенту, що ми в державі не бачимо хороших здвигів. Я пасічник і мені болить, що фермери обробляють поля, а нас не попереджають про це і труять нам бджіл. Наче обіцяють нам державну допомогу, але ж не дають. Один раз тільки дали по сім гривень на бджолосім’ю при Ющенку і більше жодного разу. Як на мене, в селищі нічого не змінюється. Від кого ці зміни залежать? Мабуть, від селищного голови. Вісім років дорогу ремонтують, а до лікарні доїхати не можна. Роботи для молоді немає, син – у Польщі, зять – у наймах… – розповідає Микола Смолін.

Звернулася до президента і баба Шура, яка прямувала до магазину.

– Хочу, щоб уже оту війну припинили, щоб наші діти не гинули, щоб пенсіонерам більшу пенсію платили, бо хтось отримує півтори тисячі гривень, а хтось десятки тисяч. Отаке і передайте президенту, – каже літня жінка.

Скаржиться на життя і жителька села Павлівка Тетяна Стрижак. Жінка каже, вже не сподівається на якісь позитивні зміни.

– Та навіщо передавати щось нагору, якщо вони все одно нічого не зроблять? Люди у селі хворіють, а до лікарні дістатися не можуть, бо автобус не ходить. Ось найняли машину, щоб привезти хворого в районну лікарню. У нашому селі лікувати нікому. Пошту нам не носять. Раз на місяць їдемо за пенсією у сусідню Петрівку, де є поштове відділення, то і газети там забираємо. Оце просимо селищного голову, щоб до нас хоч листоноша ходила, бо геть відірвані від світу, – нарікає жінка.

На поштовому відділенні у Компаніївці теж людно. Хто прийшов заплатити за послуги, хто купити свіжу пресу.

– Люди до нас ідуть, їм пошта потрібна. Відділення працює третій місяць, до цього стільки ж часу було закрите, бо не було кому працювати. Зараз тут працює три листоноші на неповну ставку чотири дні на тиждень. Треба щоб поштове відділення працювало у селищі, бо люди тут платять за комунальні послуги, отримують посилки, передплачують газети. Ну, як же без пошти? – розповідає начальниця Компаніївського відділення «Укрпошти» Світлана Рева.

Підтримує начальницю відділення і відвідувач Сергій Стародубцев. Каже, коли відділення закрилося, все селище піднялося, щоб його роботу відновили.

– Хочемо, щоб пошта працювала кожного дня, а не кілька днів на тиждень, щоб послуги тут розширили, щоб приміщення відремонтували. А ще мене, як депутата районної ради, турбує реорганізація шкіл. У селищі немає жодного ліцею, і тепер діти після закінчення 9 класу мусять їхати вчитися або у Кропивницький, або куди інде. Не всі батьки можуть зважитися відпустити дітей поза очі, – тривожиться депутат.

Сповнений оптимізму молодий чоловік Євген. Він бачить позитивні зміни, які відбулися у Компаніївці за останні п’ять років.

– Я п’ять років живу в Одесі, а сюди приїжджаю до батьків. Бачу, що Компаніївка стала кращою, дороги тут ремонтують, ось набережну яку гарну зробили, лавочки поставили. Наш голова Олександр Маслюков старається, потроху змінює селище на краще. Оце хотілося б щоб іще ставок почистили, а ще встановили дитячі майданчики, щоб дітям було де гратися, – каже Євген.

Своїми шкільними турботами поділилися вчительки місцевої школи Любов і Валентина.

– Нам головне, щоб новий навчальний рік розпочали у звичному режимі і карантин знову не наламав дров. Хотілося б звичайно, щоб школу підремонтували, вона у нас старенька. А так на життя дивимося з оптимізмом, все буде добре, – поділилися жінки.

Радіє своїм покупцям і продавчиня магазину «Апріорі» Олена. Каже, життя у селищі змінюється на краще уже хоча б тому, що тут відкрився такий сучасний європейський магазин.

– Мене радують наші покупці, пропонуємо їм ексклюзивний товар. Люди можуть купити у нас європейські товари за прийнятними цінами, – радіє жінка.

Завітала «КП» і до селищного голови Олександра Маслюкова, аби одразу передати побажання односельців.

– Усі проблеми знаємо і намагаємося вирішувати у міру можливостей. Коли об’єдналися в одну громаду, можливостей начебто стало більше, проте і «дірок додалося». У Живанівці дитячий садочок перевели у краще відремонтоване приміщення, на осінь плануємо в Голубієвичах відкрити дитячий садочок на одну групу, там є багато діток, які б його відвідували. Ще хочемо зробити хороший стадіон для місцевої футбольної команди. Хлопці зібралися, хочуть грати у футбол, то треба їх підтримати, – ділиться планами селищний голова. Розмова з очільником Компаніївки видалася відвертою, бо про багато речей говорили, як кажуть, не для преси. Утім зійшлися на думці, що якісні зміни у громаді відбуваються тільки тоді, коли всі жителі разом їх втілюють у життя.

Узагальнюючи візит «КП» у Компаніївку, окремо хочеться сказати про героя, який залишив неймовірні позитивні враження. Це – степ. Словами важко передати той п’янкий аромат різнотрав’я, який хвилями котиться навколишніми полями. Неймовірною красою вражає і кам’янисте русло річки Саваклія, де вода обтікає камені, немовби обтесані людськими руками. Ці місця знамениті ще й археологічною пам’яткою «Межеві камені», проте знайти до них дорогу доволі складно, адже жодного вказівника туди немає. До них «КП» ще поїде і обов’язково розкаже про цікаве місце для туристів.

 

текст: Любов Попович

фото: Ігор Демчук