Атовець Михайло Мельник: побратим – це той, кого я зі зброєю поставлю за спину

Кропивничанин Михайло Мельник до початку війни на сході України мирно працював гірничим монтажником на Інгульській шахті «Схід ГЗК». Сьогодні він очолює профспілку працівників підприємства. Але життя його розділилося на до війни і після. П’ять років тому, в 2015-му, його мобілізували. Служив в окремому взводі зв’язку 2-ї батальйонної тактичної групи 72 бригади ОМБр. Її основним завданням було підтримувати зв’язок з бригадою і сектором, забезпечувати окремі підрозділи, взводи, окремі опорні пункти польовим, стільниковим та радіозв’язком. Більше року Михайло разом із побратимами захищав Україну в Гранітному і Новотроїцькому Волноваського району Донецької області.

6 червня 72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців відзначала День 2-го механізованого батальйону. Цей день встановлений наказом Міністерства оборони торік, щоб відзначити високий професіоналізм бійців, готовність принести максимальну користь державі і забезпечити успішне проведення бойових операцій, захист кордонів України від ворожих військ і найманців Російської Федерації. Бойове братство особливе. Для них дружба і взаємовиручка перевірені успішним виконанням завдань, коли твоє життя залежить від власного професіоналізму і товаришів, які прикривають спину та прийдуть на допомогу в будь-якій ситуації.

Про своїх бойових побратимів колишній атовець розповів «КП».

Брати Кравченки

Саша і Льоня – близнюки. До війни вони займалися приватним підприємництвом в Одесі – виготовляли броньовані двері. Добровольцями прийшли на війну.

– Хлопці їх називали «курсантами» за високий зріст, витривалість і підтягнутість, – розповідає Михайло. – А ще богатирську силу. Близнюки навантажували на себе по десять котушок (в кожній до 500 метрів дроту) і тягнули їх п’ять кілометрів мінними полями в бронежилетах і зі зброєю в руках, забезпечуючи лінійний телефонний зв’язок. Вони поверталися, тільки коли все було зроблено. Навіть якщо на нашу ділянку заїжджала дюжина снайперів, вони йшли і робили свою роботу. Завжди трималися разом. Якщо потрібно було пройти складну ділянку й усі розуміли, що трапи­­тися може будь що, вони говорили: «Ми сюди прийшли разом і підемо звідси разом», – ділиться спогадом Михайло.

Джордан

Свій позивний Сергій отримав через високий зріст і вміння добре грати в баскетбол. Офіцери цінували кропивничанина за те, що ніколи не відмовлявся бути провідником.

– У нього реально не було гальм. Проходив місцями, по яких працювали снайпери й артилерія. Пам’ятаю випадок, коли під Новотроїцьким потрібно було провести групу на один із опорних пунктів. Багато хто відмовився. Погодився лише Джордан. Я теж проходив цю ділянку під обстрілом снайпера. Час, поки я його долав, мені здався вічністю, тому що не бачиш, хто і звідки в тебе стріляє. Ти просто мішень і кожна секунда може стати останньою, – розповів колишній військовий.

За визнанням Михайла, самовладанню цієї людини можна тільки позаздрити. Коли потрібно було налагодити зв’язок, Джордан на очах у снайперів супротивника вилазив на стільникову вишку без страховки і прикручував супутникову антену. При цьому казав: «Це ризик, але строго за розрахунком».

– Нашим завданням було зберегти життя бійців і виконати завдання. Нікого не пустити на нашу територію і залишитися живим, – згадує Михайло.

Котя

– Погрібний Сашко – унікальна людина. Коли по нас вели сильний прицільний вогонь, він залазив у БМП, виїжджав на позицію, придушував вогневу точку ворога і повертався. Міг стріляти практично з усіх видів зброї, – розповів Мельник. – При цьому Котя був душею колективу і все знав про всіх. Тепер займається сільським господарством – працює у фермера неподалік Кропивницького.

Сашко Білий

Білим його прозвали через бронзовий колір шкіри. На фронт Сашко прийшов добровольцем, кинувши в столиці роботу офіціанта.

– Він так гарно розмовляє рідною мовою, просто заслухаєшся. Пам’ятаю, як приїхали до нас телевізійники. Брали у Сашка інтерв’ю. Журналістка не витримала і запитала: «А ви за національністю хто?». Саня зняв каску і розстебнув кітель: на голові – чуб, а на грудях вишиванка. І запитав: «Що, не бачите, що я українець?!» – згадав Мельник один із яскравих моментів. Сашко Білий ніколи не ховався за спинами інших і був улюбленцем усього взводу. Він говорив: «Я українець, народився в Україні і повинен захищати свій дім».

Ван Дизель

Свій позивний чоловік отримав, коли батальйон завдяки волонтерам придбав генератори. Таким чином можна було забезпечити безперебійний зв’язок. Саме в обов’язки Володимира входило стежити за дизельною установкою в будь-який час. У мирному житті він також працював дизелістом.

– З ним трапився курйозний випадок. Нам дали підписати папери, якщо нас поранять, а ми без каски або бронежилета, то не отримаємо страхові виплати. Одного разу під час нічного обстрілу збили стовп електропередач. У нас буквально 15 хвилин, щоб запустити дизель. Той перебував на відстані від приміщення, щоб звук не заважав і щоб ніхто від газів не вчадів. Володька рвонув до дизеля в трусах, касці і броніку. Йому кричать: «Куди!». Він у відповідь: «Каска є, бронік є. В чому питання?!» – усміхається від спогадів Михайло.

Куба

Цей позивний Олег отримав за любов до сигар. Під Старогнатівкою врятував розвідгрупу, яка напоролася на засідку.

– Вони були в яру і через щільний вогонь не могли звідти вийти. Але підрозділ Куби загасив ворожі точки і наші бійці встигли вийти. Через 15 хвилин ярок закидали мінами. З десяти чоловік підрозділу було лише два двохсотих. Під Гранітним підрозділ Куби знищив замасковане БМП противника, – каже співрозмовник «КП».

 

 

За словами Михайла Мельника, у другому взводі служило багато хороших людей, багато яскравих особистостей. Майстром з золотими руками був Юра з позивним Паяльник. Все вмів робити. Буквально з непотребу збирав і ремонтував прилади.

– Раніше ми за 19 кілометрів їздили за водою. Юра разом із іншими хлопцями почистили колодязь, поставили насос і не ризикували більше життям бійців. У Гранітне ведуть дві дороги. Їх добре бачили з того боку, і поки ми не почистили колодязь, сепари підстрелили чотири наших машини, – згадує Михайло Мельник.

Сергій із позивним «Доцент» дійсно є доцентом одного з київських вищих навчальних закладів. У його веденні знаходився безпілотник.

– Небезпека роботи з безпілотником була в тому, що противник бачив, куди він повертається, і накривав той квадрат. Тому завданням було не тільки запустити апарат і отримати інформацію, а швидко забрати його і залишити місце, – пояснює атовець.

За його словами, люди були різні. Хтось не витримував напруги, постійної смертельної небезпеки і переводився в більш легкі умови, а хтось ніс вантаж «за себе і за того хлопця».

– Якось із нами місяць був депутат-резервіст на полігоні Широкий Лан на Миколаївщині. Він потім заявив, що може назвати нас своїми побратимами, бо з нами ламав окраєць хліба. Але я сказав би, що він може бути тарілочником, ложечником, але ніколи не стане нашим побратимом. Бо побратим – це той, кого я зі зброєю поставлю за спину, – розповідає колишній військовий.

Після повернення до мирного життя хлопці з 2-ї батальйонної тактичної групи 72 бригади ОМБр зустрічаються за першої нагоди.

– З війни не повертаються. Вона залишається в душі. Багато що неможливо розповісти рідним. А зустрічаючись, ми можемо не тримати в собі, поговорити один з одним. Ми як сім’я. Психологи ніколи не зможуть зрозуміти тих, хто бачив смерть своїх товаришів. Для кого вона стала буденністю. Наприклад, Толик Ліхтарчук «Світлячок» проводив групу по мінних полях. Напоролись на засідку. Світлячку осколок потрапив у шию. Він тримався, скільки міг. Забрали його тільки через годину після бою. З ним прощалися, як ніби він не назавжди йшов від нас, а їхав у відпустку… Ми ніколи не говорили «прощай», тільки «привіт» або, якщо боєць ішов – «удачі» і «щасливої дороги», – розповідає атовець.

Михайло Мельник переконаний, війна триватиме, поки буде вигідна нашим олігархам, поки на ній хтось зароблятиме гроші.

текст: Тетяна Фоміна

фото: надані героєм