Підліток-аутист: не треба демонізувати гаджети. Інтернет – об’єктивна реальність нашого життя

У зв’язку з розвитком технологій, відчувати грань реального світу і віртуального стало складніше. Для дітей­аутистів «живе» спілкування необхідне, щоб побороти вроджене небажання йти на контакт із людьми. Як би це не звучало парадоксально, але саме гаджети та інтернет допомагають їм повірити в себе, набратися впевненості і «вийти в люди». «КП» підготувала історію підлітка­аутиста Антона. Його мама Катерина і психологиня Кропивницького інклюзивно­ресурсного центру №1 Оксана Чаканова допомогли розібратися, чи допомагають гаджети у соціальній адаптації чи навпаки?

Коли Антон наро­дився, відчуття щастя не залишало Катерину ні на хвилину.

Вона не мучилася довгими пологами – все відбулося легко і досить швидко. І злякатися не встигла. Дивилася на маленьку грудочку в пелюшках і захоплювалася його красою – він був ладненький, як янголятко на картинах. Неонатолог поставила йому 9 із 10 по шкалі Апгар. Але через два роки невролог на черговому медичному огляді дитини заявила – у вас з дитиною не все в порядку. Батьки не помічали в дитині якихось серйозних відхилень, лише певні особливості, які списували на характер малюка. Але ті особливості почали проявлятися все яскравіше. Діагноз – аутизм.

Антон не дивився в очі, не реагував на позитивні стимули, у нього не було бажання показати, що він зробив. Він вишиковував іграшки в лінію, хитався, заспокоюючи себе. У чотири роки мати повезла його до психіатра. Лікарка як обухом по голові ошелешила: «Дитина психічно нездорова. У нього аутизм, ви що не бачили, що він ненормальний? Ви вже запізнилися з лікуванням». Сказати, що це був шок – не сказати нічого. Але треба було щось робити. Пішли на прийом до іншого психіатра, яка заспокоїла і допомогла.

Зараз Антонові 15, він закінчує школу. Хлопець – високофункціональний аутист. Вдома, де усе знайоме, – йому добре. Світ за дверима – агресивний та лякаючий.

Мама аутиста: З гаджетами йому комфортніше, ніж із людьми

Коли Антону треба було йти до школи, проблему раннього дитячого аутизму тільки почали обговорювати у суспільстві. Інформації було мало, а от чуток і домислів – багато. Про інклюзію й мови не йшло. Одну з головних проблем – порушення соціалізації – ніхто не вирішував.

– Нас відразу брали на індивідуальне навчання у школу, – каже Катерина. – Комп’ютер давно був звичним атрибутом у нашій сім’ї, ми з чоловіком по черзі працювали на цьому, тож з дитиною почали займатися у 4­5 років. Я вивчала різноманітні методики раннього розвитку для дітей, починаючи від Монтессорі і закінчуючи Масару Ібука, ми купували і самі робили картки для занять, разом дивилися серію мультфільмів «Цікаві уроки Роберта Саакянца», користувалися сайтами для розвитку дитини. Крім того, я придбала чотири диски з заняттями на кожен день із підготовки до школи. Дуже гарні, вони потім стали у нагоді й молодшому сину. Тобто не було питань у дитини з тим, щоб включити комп’ютер, натиснути на посилання сайту чи вставити диск.

Антон звичайний комп’ютерний користувач, який не володіє ніякими екстра­­ординарними навичками.

– Як я розумію, програмування його не цікавить. Як і інші діти, він може цілодобово сидіти за ноутбуком, якщо його не відтягти від монітора. Йому важко спілкуватися з чужими людьми, він відчуває дискомфорт, коли знаходиться серед натовпу. Із гаджетами йому комфортніше, але з тими, з ким вже роззнайомився, він охоче йде на спілкування, – додає мама Антона.

Аутист: Немає чіткої грані між реальним і фантазійним світом

За словами самого хлопця, серед комп’ютерних ігор він надає перевагу стратегіям, любить слухати музику, дивитись науково­популярні фільми про фізику, хімію, астрономію, географію. Частенько дивляться фільми або слухають аудіокниги усією сім’єю, а потім висловлюють свої думки.

– Не треба демонізувати гаджети. Я дивуюся, що є люди, які все ще не можуть до кінця усвідомити, що комп’ютери, інші гаджети, інтернет – об’єктивна реальність нашого життя, з нею безглуздо боротися, – каже Антон. – Це нагадує британських луддитів. Інша справа, щоб людина бачила в гаджетах не тільки засіб для гри. На власному досвіді я можу сказати, що складно розуміти емоції інших людей, «читати» обличчя, немає чіткої грані між реальним світом і фантазійним. Крім того, не усі люди готові виявляти терпимість у спілкуванні з аутистами, як і з іншими людьми з інвалідністю. Мені подобаються розробки Google смарт­окулярів зі спеціальним програмним забезпеченням, що здатне допомогти дітям із аутизмом розвинути навички спілкування. Або браслет­помічник для дітей із аутизмом, який показує, що дитина відчуває тривогу або знаходиться у стані стресу, – розповів Антон.

– Гаджети – хороші помічники. Відмовлятися від них нерозумно, але замінювати ними живе спілкування, а саме цього потрібно вчити аутистів, – небезпечно. Так що все добре – в міру, – додала Катерина.

Думка психолога: Завдання дорослих – контролювати час

За останнє десятиліття зростання кількості дітей, яким ставлять діагноз «аутизм», нагадує лавину. Проте розмови йдуть вже не тільки про психоневрологічний розлад, що проявляється у порушенні соціальних взаємодій і розладі в емоційній сфері у дітей. А про знищення нейророзвитку, викликаного впливом віртуальної реальності. Фахівці вже і термін визначили – «цифровий аутизм».

Психологи визначають його як стан, при якому молоді люди не можуть підтримувати тривалий психологічний контакт один із одним, вони не цікав­ляться внутрішнім світом іншої людини, інші люди для них стали замінними, бо вони не бачать цінності кожного з них окремо. Проте спілкування для аутистів – основ­на терапія.

– Сьогодні фоном нашого життя стали страх і тривога, ми зациклюємося на негативі, і зовнішні життєві обставини лише посилюють наш стан, – зазначає психологиня Оксана Чаканова. – Це наша нова реальність, життя в самоізоляції, коли ми всі прикуті до комп’ютерів і телефонів. Підлітки з аутизмом готові проводити більшу частину часу за такими розвагами як телевізор, перегляд відео і комп’ютерні ігри. Через карантин навчання проходить онлайн. Завдання дорослих – контролювати користування гаджетами дітьми з психічними розладами, щоб вони не порушували грань реального світу і віртуального. Ситуацію з карантином я вважаю цілковитою катастрофою для дітей з РАС, у яких спочатку порушений соціальний розвиток. Розлад соціального функціонування – їхня основна риса.

Вдома батьки вмикають мультики, планшет, і це зрозуміло. Гаджет дає можливість зайняти дитину чимось нешкідливим і корисним. Батькам здається, що дитина, перебуваючи в полі видимості дорослого, спокійно проводить час і розвивається. Проте у цей час дитина вимикається з реальності і просто дивиться на кадри, що змінюються.

Тож гаджети, як і будь­яка інша технологія, – лише інструмент. Користь вони принесуть чи шкоду для дітей – все залежить від батьків.


текст: Тетяна Фоміна
фото: ілюстрація