Ринок землі: тривоги і надії
Президент Володимир Зеленський підписав Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення». За ним усі дії, які вчиняються на ринку землі, переходять у законодавче поле і відбуватимуться за визначеними правилами. Документ дасть змогу забезпечити реалізацію конституційних прав громадян на вільне розпорядження своєю землею і створить прозорі умови для набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення громадянами України.Зокрема, законом передбачено, що з 1 липня 2021 року право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення площею до ста гектарів можуть набувати виключно громадяни України. З 1 січня 2024 року таку можливість отримають також юридичні особи, власниками яких є українці. Вони зможуть купувати до 10 тисяч гектарів землі. Питання, чи надавати іноземцям право купувати землю, вирішуватиметься на референдумі.
Українські чорноземи визнані найродючішими у світі. Про зняття мораторію на продаж землі в Україні говорили давно і нинішня влада наважилася на цей крок. Прийняття закону про ринок землі викликав жваву дискусію у суспільстві. Хто матиме зиск від діяльності на земельному ринку у правовій площині, хто продаватиме землю, а хто зможе її купити, як українським фермерам треба готуватися до набуття чинності закону і який досвід у цій сфері мають європейські країни, – цікавилася «КП».
– Я однозначно підтримую земельну реформу. Як власниця земельного паю із соціальної сфери не задоволена орендною платою. Орендар наживається, бо платить низький відсоток від оренди. Контракт уклали на 10 років, тому йому вигідна ця оренда, а мені ні. Крім того, моєю землею він користується, як хоче. Звісно, він може дати оплату за кілька років наперед, за моїм проханням, але ціна кожного року зростає, а мені різницю ніхто не доплачує. Тобто, фермер від цього теж має зиск. Може, я й не брала б гроші наперед, а продала свій пай за вигідною ціною, але досі не було такої можливості. Тепер вона є. Якщо мені не подобається платня орендаря, то можу продати свій пай. Я чекаю від земельної реформи лише змін на краще, – обнадійливо розмірковує власниця земельного паю з Компаніївського району Вікторія Сичова.
Фермер із Бобринецького району Олексій Цокалов констатує: нині з приводу ринку землі звучить багато заяв, утім, треба бачити, якими будуть дії.
– Сьогодні зрозуміло, хто хоче продати землю. Цікаво побачити, хто хоче її купити. Однозначно добре, що земельна реформа зрушила з місця. Закони ринку нікуди не діваються: є попит, є й пропозиція. Фактично ринок землі уже давно існує, але він «сірий», має форму оренди на 49 років і ціну – дві тисячі доларів за гектар. Але тут треба розуміти, за умови відкриття ринку землі, чи не вимиється господар із села, чи опікуватиметься він ним. Уже є фермери, які таким чином «купили» по сто-двісті гектарів. Чи зможуть тепер вони це узаконити? На кого буде спрямована державна підтримка, чи буде у нас кооперація? Закон про землю для аграріїв важливий, бо ним встановлюються чіткі правила гри. В Україні уже давно чекали на цей документ. Побачимо, як воно буде. Але важливо, щоб була активна позиція людей, яких закон стосується, як до нових правил поставляться жителі сіл, чи буде у них довіра до нових власників землі, – розмірковує Олексій Цокалов.
Сергій Завалій, керівник департаменту стратегії та розвитку земельних відносин ТОВ «Агровіста» з Олександрійського району теж вбачає позитивні зміни від прийняття закону про ринок землі, але наголошує: до нових правил агропідприємствам треба готуватися.
– Відкриття ринку землі – це добре. В державі сформується цивільно-правовий ринок землі з чіткими правилами гри. На мою думку, закон має більше позитиву, ніж негативу. Добре те, що після відкриття ринку землі з 2021 року громадяни набувають права самим розпоряджатися своєю земельною ділянкою. До цього мораторій обмежував реалізацію цього Конституційного права. Ще один важливий позитивний момент вбачаю у тому, що з набуттям чинності відповідного закону про землю всі операції перейдуть у відкриті і прозорі правові відносини. Від цього економіка країни тільки виграє. Недоліком вважаю те, що прийнятий лише один закон про запровадження ринку землі, тоді як потрібно прийняти цілий пакет законів і нормативно-правових актів. Крім того, продавати і купувати землю з 2021 року можуть тільки фізичні особи, а юридичні набувають це право з 2024 року. Але ж вони могли б створювати робочі місця і наповнювати бюджет. Утім поки такої можливості не матимуть. Обмеження обсягу землі, яку можна купити в одні руки, також не впливатиме на розвиток економіки країни. Звісно, продати земельний наділ, за бажанням, зможе кожен власник, але не всі люди мають однакову фінансову можливість, аби купити землю. Не треба відкладати відкриття ринку землі, а робити це необхідно поетапно, крок за кроком. На мою думку, керівники підприємств, які працюють в аграрному секторі, мають готуватися до нових правил. Зокрема, створювати земельні департаменти, провести інвентаризацію наявних договорів оренди, налагодити комунікацію з пайовиками і, звичайно, закумулювати певні кошти. Сумніваюся, що першими й у великих обсягах землю зможуть купити великі агрохолдинги. Як правило, вони вкладають кошти у виробництво. Середні і дрібні фермери зможуть придбати земельні наділи скоріше, – каже Сергій Завалій.– Той законопроєкт, який ми отримали від влади на початку року для обговорення й для того, щоб провести реформу в сільському господарстві, можу назвати божевіллям, – каже голова Кіровоградської обласної держадміністрації з 2014 по 2019 рік Cергій Кузьменко. – Дозволити транснаціональним компаніям, великому бізнесу купувати по 200 тисяч гектарів землі для одного бенефіціара – це те саме, що дозволити тим, хто не працює в Україні, хто просто має друкарський станок, друкувати долари. Так, відкрити абсолютно неконтрольований ринок для транснаціональних компаній, які володіють мільярдами доларів, – це божевілля. І зрозуміло, що була жорстка критика, і я про це говорив, і про це говорили дуже багато експертів, про це говорить соціологія, коли 70% людей вважають, що не можна продавати землю. Але не потрібно робити політику на питанні ринку землі.
Велика частина українських чорноземів уже приватизована. Вона належить людям – по кілька гектарів, але вони є власністю людей. І, згідно з Конституцією, кожна людина має право володіти, розпоряджатися й отримувати винагороду від своєї власності.
– Забороняючи людині, яка має 5 гектарів землі, розпорядитися нею, ми суперечимо Конституції, – продовжує Сергій Кузьменко. – Природно, що потрібно цю проблему вирішувати. І я радий, що в результаті великої дискусії думки людей все-таки були до цього законопроєкту внесені. Вітчизняний товаровиробник матиме можливість залишитися на цьому ринку через той механізм, що є обмеження, коли тільки громадянин України громадянину України може продати свій пай. І одна людина може купити не більше ста гектарів. Є заборона на 3 роки юридичним особам купувати землю. І в нас є заборона купувати землю іноземним компаніям, аж поки не пройде референдум. Хоча питання ж не в тому, щоб продати чи купити землю. А питання в тому, щоб ця земля була ефективна й створювала додану вартість, тобто щоб вона працювала. Щоб на ній формувалась сільськогосподарська продукція, яка б працювала на українського громадянина або у вигляді податків, або у вигляді робочого місця, або того, що український фермер добре працює, й тоді він буде краще жити.
Розвиток сільськогосподарського виробництва України відрізняється від європейських країн, стверджує директор інституту сільського господарства Степ Національної академії аграрних наук України Ігор Семеняка. Серед багатьох відмінностей – і обсяг землі в обробітку одного суб’єкта сільгоспвиробництва. Як працюють фермерські господарства, скільки обробляють землі і яким чином громадяни набувають права власності на неї, він побачив у Польщі, Франції і Німеччині.
– В Україні на сільськогосподарському ринку більше переважають крупні агропідприємства, тоді як у європейських країнах головну роль відіграють дрібні і середні фермерські господарства. У Польщі уже давно діє право на успадкування земельних наділів. І сьогодні там виникла проблема, коли успадкування від батька до синів спричинило дріблення ділянок до таких розмірів, що обробляти їх великою агротехнікою стало неможливо. Тому державну політику там направили на укрупнення земельних наділів у руках одного суб’єкта. Поляк, який має у власності один гектар землі, уже вважається фермером. Хто обробляє 200 гектарів – крупний сільгоспвиробник. У Польщі держава дає кредити, щоб фермери могли брати в оренду і обробляти 10-20 гектар землі. В Україні фермери і власники паїв, на жаль, не мають такої можливості кредитуватися, тому змушені здебільшого віддавати свої наділи в оренду. Якщо фермер у Польщі хоче продати земельну ділянку, то першочергове право її купити мають фермери з цієї ж гміни (області). Наступною у черзі є держава, яка купує ділянку у земельний банк, а потім здає її в оренду, – розповідає Ігор Семеняка.
У Франції також переважає дрібне фермерське господарство.
– Там фермерство – здебільшого родинна справа. Кожен член родини має по 15 гектарів. Загалом обробляють близько двохсот гектарів. До своїх власних наділів решту беруть в оренду. У Франції сільгоспвиробництво відрізняється від нашого тим, що там у кожному господарстві є тваринництво. Як правило тримають до сотні голів великої рогатої худоби і приблизно стільки ж телят. Можуть займатися птахівництвом. Відповідно частину земель відводять під засів кормів для худоби. Французькі фермери або самі обробляють власні наділи, або створюють кооперативи. Бачив такий кооператив, де об’єдналися три десятки фермерів, закупили велику сільськогосподарську техніку і склали графік користування нею. Всю цю техніку обслуговували лише чотири механізатори. Французи дуже економлять на робочій силі, більше працюють самі, бо податки за найманих працівників дуже високі. В цій державі діє право приватної власності на землю. Гектар коштує шість тисяч євро, утім французи не поспішають її купувати. Кажуть, це економічно не вигідно, краще брати землю в оренду. Держава підтримує фермерів кредитами, але й чітко регламентує сільськогосподарське виробництво, щоб не було перевиробництва продукції, – каже керівник дослідного інституту.
Певний час перебування під впливом радянського устрою позначився на розвитку сільського господарства Німеччини. Ігор Семеняка каже, там існують крупні сільськогосподарські підприємства, але вони не схожі з українськими.
– Тамтешні господарства відрізняються навіть одне від одного. В одному можуть займатися тваринництвом, в іншому рослинництвом, є змішані види діяльності, але всі вони збалансовані. Здебільшого у таких господарствах працюють студенти, там це досить поширена практика. Як правило фермерські господарства обробляють не великі обсяги землі. Там на це впливають обмеження не стільки юридичні, скільки економічні, – розповідає Ігор Семеняка.
текст: Любов Попович
фото: Ігор Демчук
